Янголи і демони

65

У вечірньому присмерку церква Санта-Марія дель Пополо всередині скидалась на темну печеру. Вона нагадувала радше недобудовану станцію метро, аніж храм. Неф був суцільною смугою перешкод із вирваних з підлоги плит, цегли, куп землі, візків і навіть одного іржавого ковша. Склепіння підтримували велетенські колони. У повітрі ліниво пливли порошинки, ледь помітні у тьмяному світлі, що проникало крізь вітражі. Ленґдон і Вітторія стояли під величезною фрескою Пінтуріккіо і розглядали розорене святилище.

Жодного руху. Мертва тиша.

Вітторія тримала пістолет перед собою обома руками. Ленґдон подивився на годинник. 20:04. Тільки божевільний стояв би зараз тут, думав він. Це надто небезпечно. Проте він розумів: якщо убивця досі всередині, то він може вийти через будь-які двері, тому засідка назовні з одним-єдиним пістолетом абсолютно без сенсу. Спіймати його можна хіба що в церкві… звичайно, за умови, що він іще тут. Ленґдон відчував страшенну провину за свою помилку, через яку вони втратили стільки часу в Пантеоні. І тепер він не мав морального права наполягати на заходах безпеки, адже це саме через нього вони опинилися в цьому глухому куті.

Вітторія тривожно оглядала церкву.

— Ну і де ця каплиця Кіджі? — спитала пошепки.

У химерному присмерку Ленґдон уважно оглядав стіни храму. Усупереч загальному уявленню, у церквах епохи Відродження неодмінно є по кілька каплиць, а у великих соборах, як, приміром, Нотр-Дам, їх десятки. Найчастіше каплиці — це не окремі приміщення, а напівкруглі ніші з гробами по периметру церкви.

Кепські справи, подумав Ленґдон, побачивши, що в кожній бічній стіні є по чотири ніші. Загалом у храмі налічувалось вісім каплиць. Не те щоб це було дуже багато, але кожну нішу через ремонт затуляв напівпрозорий поліуретан, який мав захистити гроби в альковах від будівельного пилу.

— Це може бути будь-яка з цих ніш, — сказав Ленґдон. — Щоб дізнатися, яка з них Кіджі, треба зазирнути в кожну. Може, варто все-таки зачекати на Оліветті?

— Де тут друга ліва апсида? — поцікавилась Вітторія.

Ленґдон уважно подивився на неї, здивований таким знанням архітектурних термінів.

— Друга ліва апсида?

Вітторія вказала на стіну в нього за спиною. У стіну була вмонтована декоративна плита, на якій красувався той самий символ, що вони бачили на майдані, — зірка над пірамідою. Біля неї висіла заяложена табличка:

ГЕРБ ОЛЕКСАНДРА КІДЖІ,

ЧИЯ МОГИЛА РОЗТАШОВАНА У ДРУГІЙ ЛІВІЙ АПСИДІ ЦЬОГО ХРАМУ

Ленґдон кивнув. Герб Кіджі — піраміда й зірка? Цікаво, невже заможний покровитель мистецтв Кіджі теж був ілюмінатом, раптом подумав Ленґдон. Він схвально подивився на Вітторію.

— Молодець, агенте Скаллі.

— Хто?

— Не важливо. Не звертайте уваги. Я…

Раптом неподалік об підлогу брязнуло щось металеве — буквально за кілька кроків від них. Луна пішла по всій церкві. Ленґдон потягнув Вітторію за колону; та швидко підвела пістолет і націлила у бік джерела звуку. Тиша. Вони прислухались. Знову почувся звук — цього разу щось зашурхотіло. Ленґдон затамував подих. Як я міг допустити, щоб ми сюди зайшли? Звук наблизився — тепер це було якесь нерівномірне шаркання, неначе поблизу хтось кульгав. Раптом під колоною вони щось побачили.

— Figlio di puttana! — тихо вилаялась, відскочивши, Вітторія. Ленґдон теж відсахнувся.

Біля колони з’явився величезний щур. Він тягнув недоїдену канапку, загорнуту в папір. Побачивши їх, створіння зупинилось, уважно подивилося на дуло пістолета й, очевидно, не зацікавившись ним, потягнуло свій трофей кудись у глиб церкви.

— Сучий син, — видихнув Ленґдон. Серце в нього калатало.

Вітторія, швидко оговтавшись, опустила пістолет. Ленґдон зазирнув за колону й побачив на підлозі вщент розбиту пластикову валізку, у якій робітники зазвичай носять обіди. Раніше вона, мабуть, лежала десь нагорі, а винахідливий гризун зіштовхнув її на підлогу.

Ленґдон роззирнувся. У церкві було тихо. Більше жодних звуків.

— Якщо цей тип і досі тут, то він — сто відсотків — це чув. Ви точно не хочете зачекати на Оліветті?

— Друга ліва апсида, — повторила Вітторія. — Де це?

Ленґдон неохоче повернувся і спробував зорієнтуватися. Термінологія церковної архітектури цілком алогічна — так само як сценічні ремарки. Він повернувся обличчям до головного вівтаря. Центр сцени. Тоді показав великим пальцем назад, через плече.

Вони обоє повернулись і подивились у напрямку його пальця.

Схоже, каплиця Кіджі була в третій із чотирьох ніш праворуч від них. Добре було те, що вони стояли на потрібному боці церкви. Погано, що не з того краю. Їм треба було перетнути увесь храм уздовж, повз три інші каплиці, кожну з яких, так само як і каплицю Кіджі, затуляв напівпрозорий пластик.

— Зачекайте, — сказав Ленґдон. — Я піду першим.

— У жодному разі.

— Це ж я схибив у Пантеоні.

Вона повернулась.

— Але в мене пістолет.

У її очах Ленґдон прочитав те, що вона насправді думала… Це мого батька вбили. Це я допомогла створити зброю масового знищення. Цей хлопець — мій…

Ленґдон відчув, що переконувати її марно, і здався. Він обережно ступав поруч із нею вздовж східного боку базиліки. Коли вони проходили повз першу нішу, Ленґдон весь напружився. У нього було таке відчуття, наче він грає у якусь сюрреалістичну гру. Наша — завіса номер три, подумав він.

У церкві було тихо. Товсті кам’яні стіни не пропускали жодних звуків із зовнішнього світу. Ленґдон і Вітторія проминали одну каплицю за іншою і бачили за напівпрозорим пластиком невиразні бліді постаті, що скидались на привиди. Це лише статуї із мармуру, казав собі Ленґдон, сподіваючись, що не помиляється. Була 20:06. Невідомо, чи убивця був пунктуальним і вислизнув звідси, ще допоки Ленґдон і Вітторія увійшли. Чи він і досі тут? Ленґдон не був певний, чого б він хотів більше.

Вони проминули другу апсиду, що в сутінках здавалася зловісною. Ніч тепер насувалася швидко, через заяложені вітражі світла проникало дедалі менше. Вони пішли швидше, і поліуретанова завіса поряд раптом зашелестіла, ніби від протягу. Цікаво, чи це хтось відчинив якісь двері? — подумав Ленґдон.

Попереду завиднілася третя ніша. Вітторія сповільнила крок. Піднесла пістолет і показала очима на стелу, що стояла поряд з апсидою. На граніті було вирізьблено два слова:

КАПЕЛА КІДЖІ

Ленґдон кивнув. Без жодного звуку вони підійшли до краю завіси і стали за широкою колоною. Вітторія націлила пістолет на пластик і жестом показала Ленґдонові відсунути завісу.

Саме час помолитися, подумав він. Неохоче випроставши руку з-за її плеча, обережно потягнув завісу вбік. Та відсунулась на дюйм і раптом голосно скрипнула. Вони завмерли. Тиша. Почекали кілька секунд. Тоді Вітторія нахилилася й зазирнула у вузьку щілину. Ленґдон і собі заглянув через її плече.

Обоє затамували подих.

— Нікого, — нарешті сказала Вітторія й опустила пістолет. — Ми запізнилися.

Ленґдон ніби й не чув її. Охоплений благоговінням, він перенісся в інший світ. Ще ніколи в житті не бачив він такої каплиці. Від неї, викладеної брунатним мармуром, перехоплювало подих. Ленґдон стояв вражений і буквально пожирав очима каплицю Кіджі. Вона була настільки земна, наскільки можна було уявити — так начебто її спроектували самі ілюмінати на чолі з Галілеєм.

Купол угорі був усіяний блискучими зірками, поміж якими красувалося сім відомих на той час астрологам планет. Нижче було зображено дванадцять знаків зодіаку — мирські символи, що походять з астрономії. Крім того, зодіак безпосередньо пов’язаний із чотирма стихіями — Землею, Повітрям, Вогнем і Водою… квадрантами, що символізують силу, розум, пристрасть і почуття. Земля означає силу, пригадав Ленґдон.

Ще нижче на стіні були знаки чотирьох земних пір року — primavera, estate, autunno, inverno. Проте найнеймовірнішими з усього здавалися дві величезні споруди, що відразу впадали в очі. Ленґдон споглядав їх із німим зачудуванням. Не може бути, думав він. Цього просто не може бути! Але це було. Із кожного боку каплиці, абсолютно симетрично, стояло дві мармурові піраміди, кожна заввишки десять футів.

— Не бачу кардинала, — прошепотіла Вітторія. — Убивці теж. — Вона відсунула завісу і зайшла до каплиці.

Ленґдон не міг відвести погляду від пірамід. Що роблять піраміди в християнській каплиці? Але й це ще було не все. На передній грані кожної піраміди, точно в центрі, виблискував золотий медальйон… Ленґдон не пригадував, щоб іще колись бачив у житті такі медальйони… правильні еліпси. Відполіровані диски мерехтіли у слабких променях вечірнього сонця, що пробивалося крізь баню. Еліпси Галілея? Піраміди? Баня з зірками? Ленґдон не уявляв, щоб одне невеличке приміщення могло вмістити відразу стільки символів ілюмінатів.

— Роберте, — схвильовано мовила Вітторія. — Дивіться!

Ленґдон повернувся в реальний світ. Він глянув на підлогу, куди показувала Вітторія.

— Прокляття! — скрикнув і мимоволі відсахнувся.

З підлоги на них глузливо дивився скелет — мистецьки виконаний мозаїчний малюнок «смерті в польоті». Скелет тримав у руках табличку із зображенням такої ж піраміди й зірок, які вони щойно бачили. Однак Ленґдона налякав не сам скелет із мозаїки, а те, що він був викладений на круглому камені — cupermento, який хтось зсунув убік, як кришку каналізаційного люка. Під каменем зяяв темний отвір у підлозі.

— Діра демона, — охнув Ленґдон. Він так захопився банею, що навіть не зауважив її. Невпевнено підійшов до ями. У ніздрі йому вдарив страшний сморід.

Вітторія прикрила рот рукою.

— Che puzza!

— Міазми, — сказав Ленґдон. — Випари від гниття кісток. — Дихаючи крізь рукав, він схилився над дірою і подивився всередину. Чорнота. — Нічого не видно.

— Думаєте, там хтось є?

— Хтозна.

Вітторія показала на трухляву дерев’яну драбину, що вела вниз. Ленґдон похитав головою:

— Це як пекло.

— Може, там серед інструментів є ліхтар? — Здавалося, вона шукає приводу, щоб утекти від нестерпного смороду. — Піду подивлюся.

— Будьте обережні! — крикнув їй наздогін Ленґдон. — Невідомо, чи вбивця точно…

Але Вітторія вже побігла.

Оце так вольова жінка, подумав Ленґдон.

Він знову повернувся до ями, і від випарів йому запаморочилося в голові. Затамувавши подих, він опустив голову в отвір і спробував розгледіти ще щось у темряві. Мало-помалу очі призвичаїлись, і Ленґдон почав розрізняти якісь невиразні тіні. Внизу виявилася невеличка камера. Діра демона. Цікаво, скільки поколінь Кіджі без церемоній скидали в цю шахту? Ленґдон заплющив очі і чекав, доки зіниці розширяться так, щоб він міг краще бачити в темряві. Коли він нарешті їх розплющив, то помітив унизу якусь бліду розпливчату постать. Ленґдонові стало моторошно, але він стримався й не відсахнувся. Чи я справді це бачу? Це людина? Постать розтанула. Ленґдон знову заплющив очі, цього разу на довше, щоб вони змогли зафіксувати навіть найслабше світло.

Йому стало млосно, думки плутались. Ще кілька секунд. Він не знав, що на нього так подіяло — випари чи незвична поза, — але його явно починало нудити. Коли він нарешті розплющив очі, то побачив щось абсолютно незбагненне.

Крипта наповнилася дивним голубуватим світінням. Щось тихо шипіло, на стінах камери танцювали вогні. Раптом над ним нависла довга тінь. Наляканий, Ленґдон випростався.

— Обережно! — крикнув хтось у нього за спиною.

Ленґдон відчув пекучий біль ззаду шиї. Він різко обернувся й побачив, що Вітторія забирає від нього паяльну лампу, з якої з шипінням виривається блакитне полум’я.

Ленґдон схопився за шию.

— Якого це дідька ви виробляєте?

— Я хотіла вам посвітити. Ви відсахнулись просто на мене. — Ленґдон сердито подивився на портативний прилад у її руці. — Це найкраще, що вдалося знайти, — виправдовувалась вона. — Ліхтарів немає.

Ленґдон потер шию.

— Я не чув, як ви підійшли.

Вітторія простягнула йому лампу і знову скривилась від смороду, що йшов із крипти.

— Як ви думаєте, ці випари можуть спалахнути?

— Сподіваймося, що ні.

Ленґдон узяв лампу і повільно рушив до діри. Обережно опустив її всередину й освітив бічну стіну. Крипта була кругла, близько двадцяти футів у діаметрі. Десь на глибині тридцяти футів світло натрапило на дно підземелля. Воно було темне й нерівне. Земляне. Тоді Ленґдон побачив тіло.

Йому мало не стало зле.

— Він тут, — він ледь знаходив сили, щоб не відвернутися. На земляному дні було видно тільки блідий силует людини. — Здається, його роздягнули догола. — Ленґдон спрямував світло на труп.

— Це один із кардиналів?

Ленґдон не міг цього знати, але не уявляв, хто б це іще міг бути. Він придивився до світлої плями внизу. Не рухається. Жодних ознак життя. Однак… Ленґдон завагався. Тіло перебувало в якійсь дуже дивній позі. Здавалося, воно…

Ленґдон гукнув.

— Гей там?

— Думаєте, він іще живий?

Відповіді не було.

— Він не рухається, — сказав Ленґдон. — Але в мене таке враження… Та ні, це неможливо.

— Яке враження? — Вітторія тепер теж зазирала в отвір.

Ленґдон примружився.

— У мене таке враження, наче він стоїть.

Вітторія затамувала подих і теж опустила голову в отвір, щоб краще бачити. За мить вона випросталась.

— Маєте рацію. Він і справді стоїть! Може, він іще живий і потребує допомоги! Агов?! — гукнула вона. — Mi può sentire?

У відповідь — тиша. Від запліснявілих стін навіть не йшла луна.

Вітторія рішуче рушила до хисткої драбини.

— Я лізу вниз.

Ленґдон схопив її за руку.

— Ні. Це небезпечно. Я сам полізу.

Цього разу Вітторія не наполягала.