Янголи і демони

43

Ленґдон нерухомо стояв біля куленепробивного вікна в кабінеті папи і дивився на скупчення автопричепів з емблемами інформаційних агентств на майдані Святого Петра. Після телефонної розмови він почувався якось дивно… був наче сам не свій.

Ілюмінати виринули, немов змій, із якихось глибоких надр історії й обплелися довкола давнього ворога. Жодних вимог. Жодних переговорів. Тільки кара. Усе неймовірно просто. І жодних шансів. Помста, що визрівала чотириста років. Здавалось, що після кількох століть переслідування наука взяла реванш.

Камерарій стояв біля столу, утупившись відсутнім поглядом у телефон. Оліветті першим порушив мовчанку.

— Карло, — звернувся він до камерарія на ім’я. Тепер він говорив радше як втомлений друг, аніж як керівник служби безпеки. — Колись я заприсягнувся життям захищати Ватикан і двадцять шість років гідно виконував цей святий обов’язок. А сьогодні, схоже, я зганьбився.

Камерарій похитав головою.

— Ми з вами служимо Богові по-різному, але служіння — це завжди честь.

— Те, що сталося… Не уявляю, як це можливо… — Оліветті був приголомшений.

— Ви розумієте, що нам залишається тільки одне. Я відповідаю за безпеку колегії кардиналів.

— Боюсь, це була моя відповідальність.

— Тоді нехай ваші люди організують негайну евакуацію.

— Як ви сказали?

— Усім іншим займетеся пізніше: пошуками цього пристрою, пошуками зниклих кардиналів і тих, хто їх викрав. Але спершу треба вивезти кардиналів у безпечне місце. Людське життя священне і важить понад усе. Ці люди — фундамент Церкви.

— Ви пропонуєте зараз же відкласти конклав?

— Хіба я маю вибір?

— А як же ваш обов’язок дати світові нового папу?

Молодий камерарій зітхнув, відвернувся до вікна і подивився на Рим, що розкинувся внизу.

— Його Святість якось сказав мені, що папа розривається між двома світами… світом земним і світом небесним. Він застерігав: та Церква, що ігноруватиме земну дійсність, не виживе й не зможе втішатися світом небесним. — У його словах чулася глибока мудрість, невластива його віку. — Сьогодні земний світ обернувся проти нас. Ми не можемо на це не зважати. Гордість і традиція не повинні затьмарювати здорового глузду.

Оліветті кивнув. Слова камерарія справили на нього враження.

— Я вас недооцінював, сеньйоре.

Камерарій наче його й не чув. Він дивився крізь вікно у далечінь.

— Я говоритиму відверто, сеньйоре. Земний світ — це мій світ. Щодня я занурююся в його огидність, щоб інші могли спокійно шукати чогось чистішого. Дозвольте порадити вам, як діяти в цій ситуації. Власне, це мій службовий обов’язок. Ваші міркування хоч і гідні похвали… можуть виявитися нищівними.

Камерарій повернувся. Оліветті зітхнув.

— Евакуювати колегію кардиналів із Сікстинської капели — це найгірше, що ви зараз можете зробити.

Камерарій не обурився, лише розгубився.

— Що ж ви пропонуєте?

— Не кажіть кардиналам нічого. Опечатайте конклав. Так ми виграємо час.

Камерарій мав стурбований вигляд.

— Ви радите, щоб я замкнув усю колегію кардиналів на бомбі сповільненої дії?

— Так, сеньйоре. Поки що. Пізніше, якщо буде потрібно, ми зможемо організувати евакуацію.

Камерарій похитав головою.

— Навіть якщо ми відкладемо конклав до початку, то це й так видаватиметься достатньо підозріло; коли ж двері опечатають, ніщо не зможе його перервати. Правила проведення конклаву…

— Земний світ, сеньйоре. Сьогодні ви перебуваєте в ньому. Слухайте уважно. — Оліветті заговорив швидко й чітко, як належить бойовому офіцерові. — Виводити в Рим сто шістдесят п’ять кардиналів, непідготовлених і незахищених, було б зараз украй нерозважливо. Дехто з найстарших не на жарт би перенервувався. Щиро кажучи, достатньо нам цього місяця й одного інсульту.

Одного інсульту. Ці слова нагадали Ленґдонові статтю в газеті, яку він читав за вечерею на кампусі Гарварду з кількома студентами: ПАПА РИМСЬКИЙ ПОМИРАЄ У СНІ ВІД ІНСУЛЬТУ.

— До того ж, — додав Оліветті, — Сікстинська капела — це фортеця. Ця будівля має міцні укріплення і може встояти проти будь-чого, за винятком хіба що ракет, хоч ми цього й не афішуємо. Сьогодні по обіді, готуючись до конклаву, ми обшукали там кожний дюйм. Підслуховувальних пристроїв у каплиці немає, це я гарантую. І впевнений, що антиматерії там теж немає. Зараз для кардиналів немає безпечнішого місця. Ми завжди зможемо організувати термінову евакуацію, якщо до цього дійде справа.

Ленґдон був уражений. Холодна, чітка логіка Оліветті нагадала йому Колера.

— Командире, — схвильовано сказала Вітторія, — треба взяти до уваги ще одне. Досі ніхто ще не створював стільки антиматерії. Радіус вибуху я можу визначити тільки приблизно. Якась частина Рима, суміжна з Ватиканом, теж може постраждати. Якщо контейнер розташований в одній із ваших центральних будівель, то наслідки вибуху поза цими стінами будуть мінімальними. Якщо ж він десь поблизу периметра… скажімо, хоч би й у цьому будинку… — Вона з острахом визирнула у вікно на людей, що зібралися на майдані Святого Петра.

— Я чітко усвідомлюю свої обов’язки перед зовнішнім світом, — відповів Оліветті, — і від цього ситуація не стає загрозливішою. Понад двадцять років захист цієї святині був моєю єдиною турботою. Я не допущу, щоб цей пристрій вибухнув.

Камерарій Вентреска підвів голову.

— Думаєте, можливо його знайти?

— Дозвольте, я переговорю зі своїми інженерами. У мене є одна ідея. Якщо відімкнути в усьому Ватикані електрику, то зникне радіочастотне фонове випромінювання, і, можливо, тоді нам удасться зафіксувати магнітне поле цього контейнера.

Вітторія спочатку здивувалась, але вже за мить оцінила винахідливість Оліветті.

— То ви хочете залишити весь Ватикан без світла?

— Мабуть. Іще не знаю, чи це можливо, але хочу перевірити, чи з цього щось вийде.

— Кардинали, звичайно ж, зацікавляться, що трапилось, — зауважила Вітторія.

Оліветті покрутив головою.

— Конклави відбуваються при свічках. Кардинали нічого не знатимуть. Коли конклав буде опечатано, я зможу скерувати на пошуки всіх гвардійців, за винятком тих, що стоять по периметру. Сто осіб за п’ять годин можуть обшукати чималеньку територію.

— За чотири години, — поправила його Вітторія. — Я мушу ще відвезти контейнер з антиматерією назад до ЦЕРНу. Якщо не підзарядити батарею, він вибухне так чи інакше.

— А що, тут її підзарядити ніяк не можна?

Вітторія похитала головою.

— Інтерфейс дуже складний. Я привезла б його з собою, якби це було можливо.

— Що ж, нехай за чотири години, — сказав Оліветті, морщачи чоло. — Часу достатньо. Від паніки нікому немає користі. Сеньйоре, у вас залишилося десять хвилин. Ідіть до Сікстинської капели, опечатайте конклав. Дайте моїм людям час. Ближче до півночі вирішимо, як бути далі.

Цікаво, як задовго до півночі Оліветті планує щось вирішувати, подумав Ленґдон.

Камерарій занепокоївся:

— Але ж кардинали питатимуть про preferiti… особливо про Бадджіа… питатимуть, де вони.

— Тоді вам доведеться щось вигадати, сеньйоре. Скажіть, що за чаєм ви їх чимось пригостили, і це їм зашкодило.

Камерарій обурився.

— Стояти перед вівтарем Сікстинської капели і брехати колегії кардиналів?!

— Задля їхньої ж безпеки. Una Bigia veniale. Невинна брехня. Ваше завдання — зберігати спокій. — Оліветті рушив до дверей. — А тепер вибачте — я мушу розпочати пошуки.

— Командире, — гукнув йому вслід камерарій, — ми не можемо кинути напризволяще зниклих кардиналів!

Оліветті зупинився у дверях.

— Наразі Бадджіа й інші перебувають поза зоною нашого впливу. Мусимо про них забути… щоб урятувати інших. Військові називають це пріоритетністю.

— Тобто зрадою?

Голос Оліветті бринів металом.

— Якби була хоч якась можливість, сеньйоре… хоч мізерний шанс знайти цих чотирьох кардиналів, я б життя поклав, але зробив би це. Однак… — Він показав у вікно, де вечірнє сонце вигравало золотом на незліченних дахах римських будинків. — Обшукати п’ятимільйонне місто мені понад силу. Я не витрачатиму дорогоцінного часу на безнадійні пошуки, лише щоб заспокоїти сумління.

— Але якби ми спіймали вбивцю, — раптом заговорила Вітторія, — хіба б ви не розв’язали йому язика?

— Солдати не можуть собі дозволити бути святими, міс Ветро. Повірте, я розумію вашу особисту зацікавленість у тому, щоб спіймати цього чоловіка.

— Це не тільки особиста зацікавленість, — заперечила Вітторія. — Убивця знає, де антиматерія… і де кардинали. Якби ми змогли якось його знайти…

— Зіграти їм на руку? — спитав Оліветті. — Вивести з Ватикану всіх гвардійців, щоб виставити варту в сотнях церков? Повірте, ці ілюмінати тільки на це й сподіваються… що ми втратимо дорогоцінний час замість того, щоб шукати… або ще гірше — залишимо Банк Ватикану зовсім без охорони. Не кажучи вже про решту кардиналів.

Останній аргумент влучив у ціль.

— А як щодо римської поліції? — запитав камерарій. — Ми могли б звернутися до них по допомогу. І вони б організували пошуки злочинця в масштабі цілого міста.

— Ще одна помилка, — відповів Оліветті. — Ви знаєте, як римські карабінери ставляться до нас. Вони зроблять вигляд, що допомагають, а самі тим часом розтеревенять про всі наші проблеми журналістам. Саме цього й треба нашим ворогам. Нам і так незабаром доведеться мати справу з журналістами, якщо так піде далі.

Я їх прославлю на весь світ, думав Ленґдон, згадуючи слова вбивці. Тіло першого кардинала з’явиться о восьмій вечора. Наступного — через годину, і так далі. Преса тішитиметься неймовірно.

Камерарій заговорив знову. У його голосі чувся гнів.

— Командире, ми не маємо права кинути зниклих кардиналів напризволяще!

Оліветті подивився камерарію в очі.

— Молитва святого Франциска, сеньйоре. Пригадуєте її?

Молодий священик із болем у голосі проказав лише один рядок:

— Господи, дай мені силу прийняти те, чого я не можу змінити.

— Повірте, — сказав Оліветті, — це, власне, те, чого ви не можете змінити.

Із цими словами він вийшов.