Янголи і демони

41

Голос, що лунав із динаміка, був холодний і металічний, з нотками зверхності. Усі слухали, затамувавши подих.

Ленґдон намагався визначити акцент. Мабуть, із Близького Сходу?

— Я посланець давнього братства, — повідомив голос із чужоземною вимовою. — Братства, яке ви століттями кривдили. Я посланець ілюмінатів.

Ленґдон весь напружився. Рештки сумніву розвіялись. На якусь мить його знову охопило те дивне змішане відчуття захоплення, тріумфу і водночас смертельного жаху, що його він пережив уранці, коли вперше побачив амбіграму.

— Чого ти хочеш? — запитав камерарій.

— Я представляю людей науки. Людей, що, як і ви, шукають істину. Про долю людини, про її призначення, про творця.

— Хто б ти не був, — сказав камерарій, — я…

— Silenzio! Краще слухай. Дві тисячі років ваша Церква утримувала пріоритетне право на істину. Ви знищували противників за допомогою брехні та пророцтв про Страшний суд. Ви маніпулювали правдою, дбаючи про власні інтереси, убивали всіх, чиї відкриття суперечили вашій ідеології. То чи варто дивуватися, що ви стали мішенню для просвітлених людей на всій землі?

— Просвітлені люди, щоб досягти мети, не вдаються до шантажу.

— Шантажу? — Незнайомець розсміявся. — Це не шантаж. Ми нічого не вимагаємо. Знищення Ватикану — справа вирішена й обговоренню не підлягає. На цей день ми чекали чотириста років. Опівночі вашого міста не стане. І ви нічого не вдієте.

Оліветті кинувся до телефону.

— Це місто для вас недоступне! Ви ніяк не могли закласти тут вибухівку!

— Ти говориш з тупою відданістю швейцарського гвардійця. А може, ти навіть начальник? Тобі, безумовно, відомо, що ілюмінати століттями проникали в елітні організації по всьому світу. Невже ти й справді вважаєш, що Ватикан такий неприступний?

О Боже, подумав Ленґдон. Вони мають когось тут, усередині. Він знав, що ілюмінати традиційно здобували владу, проникаючи в інші впливові організації. Свого часу вони проникли в товариство масонів, у найбільші банківські мережі, у державні установи. Черчилль навіть якось сказав журналістам, що якби англійські шпигуни проникли в лави нацистів такою ж мірою, як ілюмінати в англійський парламент, то війна закінчилася б за місяць.

— Це відвертий блеф, — роздратовано сказав Оліветті. — Ваша влада не може сягати аж так далеко.

— Чому? Тому що ви, швейцарські гвардійці, такі пильні? І стережете кожний клаптик свого приватного світу? А як же самі швейцарські гвардійці? Вони що ж, по-твоєму, не люди? Ти й справді вважаєш, що вони життя готові покласти за байку про чоловіка, який ходив по воді? Запитай себе сам, як інакше цей контейнер міг потрапити до вашого міста. Або як сталося так, що чотири ваші найбільші цінності цього вечора зникли.

— Наші цінності? — Оліветті насупив брови. — Ти про що?

— Один, два, три, чотири. Ви що й досі не помітили, що їх немає?

— Якого дідька ти торочиш!.. — Оліветті змовк на півслові з таким виразом, наче дістав удар між ребра.

— Ну от, схоже, до тебе починає доходити, — сказав незнайомець. — Назвати їхні імена?

— Про що він говорить? — запитав збентежений камерарій.

Незнайомець розсміявся.

— Командир тебе ще не поінформував? Який гріх! Не дивно. Така пиха. Уявляю, яка це для нього ганьба — розповісти правду… що чотири кардинали, яких він заприсягся оберігати, взяли та й зникли…

Оліветті вибухнув.

— Звідки ти про це знаєш?

— Камерарію, — тріумфував незнайомець, — запитай свого командира, чи всі кардинали зібралися в Сікстинській капелі.

Камерарій запитально подивився на Оліветті.

— Сеньйоре, — прошепотів Оліветті камерарію на вухо, — це правда: четверо кардиналів іще не з’явилися до Сікстинської капели, але немає причин хвилюватися. Кожен із них сьогодні вранці зареєструвався, отже, ми знаємо, що вони в місті і їм нічого не загрожує. Та ви самі кілька годин тому пили з ними чай. Вони просто запізнюються. Ми їх шукаємо, але я впевнений, що вони просто десь загулялися й забули про час.

— Загулялися? — Камерарій підвищив голос. — Вони мали бути в Сікстинській капелі годину тому!

Ленґдон перезирнувся з Вітторією. Зникли кардинали? То ось, виявляється, що вони шукали!

— Їхні імена, — сказав незнайомець, — справлять на тебе враження. Це кардинал Ламассе з Парижа, кардинал Ґідера з Барселони, кардинал Ебнер із Франкфурта…

Із кожним новим іменем Оліветті неначе меншав.

Незнайомець помовчав, ніби відтягуючи задоволення, пов’язане з останнім іменем.

— І з Італії… кардинал Бадджіа.

Камерарій весь обм’як, неначе корабель, що з натягнутими вітрилами раптом потрапив у повний штиль. Його сутана заколивалась, і він упав на стілець.

— I preferiti, — прошепотів він. — Чотири улюбленці… Бадджіа в тому числі… найімовірніший наступник… як таке можливо?

Ленґдон достатньо прочитав про сучасні вибори папи, щоб зрозуміти відчай камерарія. Теоретично папою може стати будь-який кардинал, якому не виповнилося вісімдесяти років, однак насправді тільки декілька мають достатній авторитет, щоб зібрати дві третини голосів у цьому надзвичайно упередженому голосуванні. Цих небагатьох називають preferiti.

І всі вони зникли.

У камерарія по обличчю котився піт.

— Що ти збираєшся з ними зробити?

— А ти як думаєш? Я нащадок шанувальників гашишу.

Від цих слів Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Він чудово зрозумів, що вони означають. За віки Церква нажила кількох заклятих ворогів, зокрема так званих «шанувальників гашишу» і тамплієрів. Одних Ватикан переслідував, інших зрадив.

— Відпусти кардиналів, — попросив камерарій. — Хіба недостатньо погрози знищити Святе місто?

— Забудь своїх чотирьох кардиналів. Уважай, що їх уже немає. Але затям: їхню смерть запам’ятають… мільйони. Про що ще може мріяти мученик? Я їх прославлю на весь світ. Кожного по черзі. До півночі про ілюмінатів почують усі. Навіщо змінювати світ, якщо світ про це не знає? Публічні вбивства жахають і водночас збуджують, ти так не вважаєш? Ви довели це давним-давно… інквізиція, тортури над тамплієрами, хрестові походи. — Він на мить замовк. — І звісно ж, la purga. — Камерарій мовчав. — Пригадуєш la purga? — запитав незнайомець. — Куди там, ти ж іще дитина! Священики загалом погано знають історію. Може, це тому, що історія їх ганьбить?

— La purga, — машинально сказав Ленґдон. — Тисяча шістсот шістдесят восьмий рік. Церква випалила розпеченим залізом чотирьом ученим-ілюмінатам на грудях хрест. Щоб очистити їх від гріха.

— Хто це говорить? — поцікавився незнайомець не так стурбовано, як зацікавлено. — Хто там іще є?

— Як мене звуть, немає значення. — Ленґдонові стало моторошно, але він намагався стримати тремтіння в голосі. Розмовляти з живим ілюмінатом було дивно… Все одно, що розмовляти з Джорджем Вашинґтоном. — Я науковець, вивчаю історію вашого братства.

— Чудово, — відповів голос. — Приємно чути, що є ще люди, які пам’ятають про злочини, скоєні проти нас.

— Такі люди вважають вас покійниками.

— Хибне уявлення. Братство доклало немалих зусиль, щоб усі вважали саме так. А що ще ти знаєш про la purga?

Ленґдон завагався. Що я ще знаю? Що вся ця вистава — суцільне божевілля, ось що я знаю!

— Після того як кожному з учених випалили тавро, їх убили, а тіла покидали в людних місцях у Римі як пересторогу іншим, охочим приєднатися до ілюмінатів.

— Точно. Ми зробимо те саме. Око за око. Вважайте це символічною відплатою за наших загиблих побратимів. Ваші четверо кардиналів помиратимуть по одному щогодини, починаючи з восьмої. До півночі весь світ буде в захваті.

Ленґдон зробив крок до телефону.

— Ти що, справді збираєшся випалити цим чотирьом чоловікам тавра і вбити їх?

— Історія ж повторюється. Звичайно, ми діятимемо вишуканіше й сміливіше, ніж Церква. Вони вбили потайки і підкинули тіла, коли ніхто не бачив. Це так боягузливо.

— До чого ти ведеш? — запитав Ленґдон. — Хочеш сказати, що ти вб’єш кардиналів привселюдно?

— А ти здогадливий! Хоч залежно що вважати «привселюдно». Здається, сьогодні вже небагато людей ходить до церкви.

Ленґдон не був упевнений, що зрозумів правильно.

— Ти що, збираєшся вбивати їх у церквах?

— Задля їхнього ж блага. Так Бог зможе швидше доправити їхні душі до раю. Що тут поганого? Та й пресі це, мабуть, сподобається.

— Ти блефуєш, — холодно сказав Оліветті, нарешті опанувавши себе. — Ти не можеш убити людину в церкві і сподіватися, що тобі це зійде з рук.

— Блефую? Ми ходимо поміж твоїх швейцарських гвардійців, наче привиди, викрадаємо з ваших стін чотирьох кардиналів, закладаємо вибуховий пристрій у саме серце вашої найбільшої святині, і ти вважаєш, що це все блеф? Коли почнуться вбивства і ви знайдете першого кардинала, журналісти не забаряться. До півночі світ дізнається про місію ілюмінатів.

— А якщо ми виставимо в кожній церкві варту? — запитав Оліветті.

Незнайомець розсміявся.

— Боюся, розмах вашої релігії дуже ускладнить вам це завдання. Ти ніколи не рахував, скільки в Римі католицьких храмів? Їх понад чотириста. Собори, каплиці, скинії, абатства, монастирі, парафіяльні школи…

Обличчя в Оліветті залишалося рішучим.

— Усе почнеться через півтори години, — сказав незнайомець, схоже, на прощання. — По одному щогодини. Математична прогресія смерті. А зараз — бувайте.

— Зачекай! — вигукнув Ленґдон. — Скажи, яке тавро ти збираєшся поставити кожному з них?

Убивці це запитання, схоже, сподобалось.

— Мені здається, ти знаєш відповідь. Чи ти сумніваєшся? Скоро сам усе побачиш. Переконаєшся, що давні легенди не брешуть.

Ленґдонові запаморочилося в голові. Він чітко зрозумів, на що натякає незнайомець. З пам’яті спливло тавро на грудях Леонардо Ветри. У легендах про ілюмінатів згадано всього п’ять амбіграм. Залишилося чотири, думав Ленґдон, і зникло четверо кардиналів.

— Я зобов’язаний дати сьогодні світові нового папу, — мовив камерарій. — Перед Богом зобов’язаний.

— Камерарію, — сказав незнайомець, — світові не потрібний новий папа. Після півночі цьому папі в спадок не залишиться нічого, крім купи каміння. Католицькій церкві кінець. Ваше панування на землі скінчилось.

Запала тиша.

Камерарій здавався щиро засмученим.

— Ти помиляєшся. Церква — це не лише споруда з цегли й бетону. Неможливо отак просто викреслити два тисячоліття віри… будь-якої віри. Не можна вбити віру, лише знищивши її земні символи. Католицька церква житиме — з Ватиканом чи без нього.

— Шляхетна брехня. Але все одно брехня. Ми обидва знаємо правду. Скажи, чому Ватикан — це фортеця, оточена мурами?

— Служителі Бога живуть у небезпечному світі, — відповів камерарій.

— Скільки тобі років? Ватикан — це фортеця, бо католицька церква зберігає половину свого багатства в його стінах — рідкісні полотна, скульптури, коштовні камені, безцінні книжки… Крім того, у сейфах банку Ватикану зберігаються золоті злитки й документи на нерухомість. Ваші експерти оцінюють вартість Ватикану приблизно в сорок вісім з половиною мільярдів доларів. Непогану суму ви собі відклали на чорний день! Завтра все це перетвориться на попіл. Усе ваше майно піде прахом. Ви станете банкрутами. Навіть духовні особи не можуть працювати задарма.

Точність названої цифри підтверджувалася виразом жаху на обличчях Оліветті й камерарія. Ленґдон не знав, з чого більше дивуватись: з того, що католицька церква володіє таким багатством, чи з того, що ілюмінати якимось чином про це довідались.

Камерарій важко зітхнув.

— Церква тримається на вірі, а не на грошах.

— Ще одна брехня, — заявив незнайомець. — Торік ви витратили сто вісімдесят три мільйони доларів на підтримку своїх кволих єпархій по всьому світу. Сьогодні церкву відвідує так мало людей, як ніколи, — на сорок шість відсотків менше, ніж десять років тому. Пожертви лише за сім років зменшилися вдвічі. Дедалі менше чоловіків вступає до семінарії. Твоя Церква вмирає, хоч ти цього й не визнаєш. Отже, вважай це нагодою піти ефектно.

Оліветті ступив крок уперед. Вигляд він мав тепер не такий бойовий — мабуть, відчув усю серйозність становища. Здавалося, він відчайдушно шукає виходу. Бодай якогось.

— А що, як трохи цих золотих злитків піде на ваші потреби?

— Не принижуй ні мене, ні себе.

— У нас є гроші.

— І в нас вони є. Більше, ніж ти уявляєш.

Ленґдон раптом згадав, що легенди приписували ілюмінатам казкові статки: старовинне багатство баварських масонів-мулярів, гроші Ротшильдів, Більдербергерів, легендарний діамант ілюмінатів.

— I preferiti, — сказав камерарій, змінюючи тему. У його голосі чулося благання. — Відпусти їх. Вони старі. Вони…

— Це будуть незаймані жертви. — Незнайомець засміявся. — Скажи, ти справді віриш, що вони незаймані? Чи замекають маленькі ягнята, коли вони вмиратимуть? Sacrifici vergini nell’ altare di scienza.

Камерарій довго мовчав.

— Вони чоловіки віри, — нарешті сказав. — І не бояться смерті.

Незнайомець презирливо фиркнув.

— Леонардо Ветра теж був чоловіком віри, однак учора вночі я бачив у його очах страх. Страх, якому я поклав край.

Вітторія, яка досі мовчала, раптом уся напружилась. У її очах запалала ненависть.

— Asino! Він був моїм батьком!

— Твоїм батьком? — У динаміку почувся регіт. — А це ще що таке? У Ветри була донька? То знай, що наприкінці твій батько скиглив, як дитина. Це було так жалюгідно!

Вітторія відхитнулась, неначе дістала ляпаса. Ленґдон хотів її підтримати, але вона вже опанувала себе і, не зводячи очей з телефону, мовила:

— Присягаюсь життям: до ранку я тебе знайду. — Голос її став гострий як лезо. — І тоді…

Убивця знову розреготався.

— Жінка з силою волі. Це мене збуджує. Можливо, я перший тебе до ранку знайду. І тоді…

Останні слова повисли у повітрі. Він відімкнувся.