Янголи і демони

91

Ленґдон і Вітторія кинулися до головного входу в церкву — дерев’яні двері були замкнені. Вітторія тричі вистрілила з пістолета Оліветті у старовинний замок, і він розвалився.

У церкві не було притвору, і, щойно важкі двері відчинилися, Ленґдон і Вітторія побачили відразу всю церкву. Картина, що постала перед ними, була настільки несподівана й настільки дика, що Ленґдон аж мусив заплющити очі, а тоді розплющити знову, щоб розум зміг осягнути побачене.

Церква була оздоблена в стилі бароко: стіни з позолотою, розкішний вівтар. У самому центрі під головним куполом, немов велетенське погребальне вогнище, палали поскладані на купу дерев’яні лави. Іскри злітали високо, аж під купол. Ленґдон простежив поглядом за велетенськими язиками полум’я і заціпенів з жаху.

Високо вгорі з правого й лівого боків стелі звисали два троси, на яких під час богослужінь підвішують кадило з благовонним ладаном. Однак тепер на цих тросах було не кадило…

Там висіла людина. Оголений чоловік. Він був прив’язаний за зап’ястя до двох тросів, які напнулися так сильно, що мало не розірвали бідолашного надвоє. Руки його були широко розкинуті, ніби він був розіп’ятий на якомусь невидимому хресті у Божому храмі.

Ленґдон, немов паралізований, стояв і дивився вгору. За мить він побачив найстрашніше. Розтягнутий на тросах чоловік був живий… він підвів голову. На Ленґдона з німим благанням дивилися сповнені жаху очі. На грудях у чоловіка чорніло тавро. Ленґдон не бачив його виразно, але зміст тавра не залишав у нього сумнівів. Полум’я здіймалося вище і вже лизало чоловікові п’яти. Той голосно скрикнув і затремтів усім тілом.

Неначе під дією якоїсь невидимої сили, Ленґдон раптом кинувся по центральному проходу до величезного вогнища. Легені наповнилися димом. За десять футів від пекельного вогню він на повній швидкості наткнувся на невидиму гарячу стіну. Жар обпік йому обличчя, він відсахнувся і, прикривши рукою очі, впав спиною на мармурову підлогу. Підвівся і, випроставши руки перед собою, як щит, знову пішов уперед.

За мить він зрозумів. Цей вогонь надто жаркий.

Ленґдон відійшов на кілька кроків. Оглянув стіни. Якийсь би важкий гобелен, подумав він. Якби чимось накрити цей… Однак він розумів, що гобелена тут бути не може. Це ж барокова церква, Роберте, а не якийсь клятий німецький замок! Думай! Він змусив себе знову подивитися на підвішеного чоловіка.

Дим уже клубочився під самим куполом. Троси, до яких були прив’язані зап’ястя чоловіка, йшли до стелі і, проходячи крізь шківи, спускалися вздовж протилежних стін до металевих затисків. Ленґдон подивився уважніше на один із затисків. Він був високо на стіні, але Ленґдон зрозумів: якщо він зможе до нього дістатися й послабити один із тросів, підвішений кардинал гойднеться вбік, подалі від вогню.

Язики полум’я раптом злетіли вище, і Ленґдон почув згори пронизливий крик. Шкіра на ступнях у бідолашного вкрилася пухирями. Кардинала підсмажували живцем. Ленґдон знову відшукав очима затиск і щодуху побіг до стіни.

Вітторія стояла неподалік від входу і, вхопившись руками за спинку лави, намагалася прийти до тями. Картина перед її очима була страшна. Вона змусила себе відвести погляд. Роби щось! Куди подівся Оліветті, думала вона. Чи бачив він убивцю? Чи схопив його? Де вони зараз? Вітторія рушила було вперед, щоб допомогти Ленґдонові, але раптом щось почула.

Вогонь тріщав щораз голосніше, але в церкві виразно чувся ще якийсь звук. Якесь металічне вібрування. Здавалося, цей ритмічний звук іде з-за ряду лав ліворуч від неї. Якесь глухе торохтіння, немов дзвонить телефон, тільки якось різкіше. Вона міцно стиснула в руці пістолет і рушила вздовж лав. Звук погучнішав. Увімкнувся. Вимкнувся. Ритмічне вібрування.

Дійшовши до кінця проходу, вона зрозуміла, що звук іде з підлоги відразу за останньою лавою. Тримаючи в одній руці пістолет, вона рушила туди і раптом усвідомила, що в лівій руці вона теж щось тримає — мобільник. У паніці вона й забула, що ще на майдані набрала номер Оліветті… чий телефон був у режимі «вібратор». Вітторія піднесла телефон до вуха. Виклик ішов досі. Командир не відповів на дзвінок. Раптом Вітторію пронизав жах. Вона зрозуміла, що означає цей звук. Тремтячи, вона ступила крок уперед.

Коли вона побачила бездиханне тіло, їй здалося, що мармурова підлога захиталася в неї під ногами. Ні крові. Ні слідів насильства. Тільки голова командира дивилася не в той бік. Вона була повернута назад на 180 градусів. Вітторія мимоволі згадала понівечене тіло батька… Зусиллям волі вона змусила себе викинути з голови страшний образ.

Телефон на поясі в командира торкався підлоги і, вібруючи, стукотів по холодному мармуру. Вітторія скасувала виклик, і вібрування припинилося. Настала тиша, і раптом Вітторія почула новий звук. У темряві хтось дихав їй у спину.

Вона різко повернулася з пістолетом у руці, однак знала, що запізно. Лікоть убивці з силою вдарив по потилиці, і її всю, з голови до п’ят, пронизав гострий як ніж біль.

— Тепер ти моя, — сказав хтось.

І світ померк.

З іншого боку церкви, біля лівої стіни, Ленґдон балансував на спинці лави і, дряпаючи стіну, намагався дотягнутися до затиску. До троса залишалося ще добрих шість футів. Такі затиски в церквах не були рідкістю, їх навмисне розташовували високо, щоб ніхто зі сторонніх їх не чіпав. Ленґдон знав, що священики мають спеціальні дерев’яні драбини — piuoli, — щоб діставатись до цих затисків. Убивця стовідсотково скористався такою драбиною, щоб підвісити свою жертву. То де ж тепер ця чортова драбина? Ленґдон подивився на підлогу довкола лави. Йому здавалося, що десь він тут бачив драбину. Але де? Уже за мить він згадав, і його охопив відчай. Він повернувся до лютого вогню. Звичайно ж, драбина лежала зверху на купі лав і була охоплена полум’ям.

Із підвищення Ленґдон у відчаї роззирався по всій церкві, шукаючи бодай чогось, що допомогло б йому дотягнутися до затиску. І тут він щось згадав.

Куди поділася Вітторія? Вона зникла. Може, побігла по допомогу? Ленґдон голосно покликав її, але ніхто не озвався. І де Оліветті?

Згори долинув страшний стогін, і Ленґдон зрозумів, що спізнився. Він подивився на кардинала, що повільно підсмажувався, і в голові застугоніла лише одна думка. Вода. Потрібно багато води. Щоб загасити вогонь. Або хоч трохи збити полум’я.

— Потрібна вода, чорт забирай! — щосили крикнув він.

— Вода — наступна, — прогримів від дверей голос.

Ленґдон різко повернувся і мало не впав.

Бічним проходом просто до нього йшов темношкірий монстр. Навіть при світлі вогню його очі горіли чорним полум’ям. Ленґдон відразу впізнав пістолет, який той тримав у ріці. Цей пістолет півдня пролежав у нього в кишені… А коли вони заходили до церкви, він був у Вітторії.

Ленґдона охопила паніка. Становище було жахливе. Передусім він злякався за Вітторію. Що цей виродок з нею зробив? Може, поранив її? Чи ще гірше? Тієї ж миті Ленґдон почув, що кардинал заволав голосніше. Бідолашний мученик умирав. Його вже не врятувати. Тоді Ленґдон побачив, що вбивця націлив пістолет йому на груди, і вся його паніка спрямувалась усередину. Гримнув постріл. Він зреагував миттєво: стрибнув руками вперед на нескінченні ряди церковних лав.

Він забився сильніше, ніж очікував, і відразу ж скотився на підлогу. Мармур пом’якшив його падіння з усією ніжністю холодної сталі. Праворуч почулися кроки. Ленґдон поповз попід лавами у глиб церкви, рятуючи своє життя.

Високо над підлогою церкви кардинал Ґідера доживав останні нестерпні миті життя. На межі притомності він подивився вниз на своє оголене тіло і побачив, що шкіра на його ногах вкрилась пухирями і злазить. Я в пеклі, вирішив він. Господи, чому Ти мене покинув? Це точно було пекло, бо зверху він бачив у себе на грудях тавро… Однак завдяки якійсь диявольській магії слово було абсолютно зрозуміле: