Янголи і демони

104

Роберт Ленґдон лежав на монетах, що товстим шаром укривали дно фонтана чотирьох рік. У зубах він і досі стискав пластиковий шланг. Повітря, що йшло від насоса, було просякнуте машинним мастилом, і в горлі пекло. Проте Ленґдон не нарікав. Головне, що він живий.

Він не знав, наскільки вдало зімітував утоплення, але, проживши все життя біля води, безумовно, чув не раз, як саме це відбувається. Він старався, як міг. Наостанок навіть видихнув з легенів усе повітря й перестав дихати, щоб тіло пішло на дно під власною вагою.

На щастя, убивця купився на цей спектакль і відпустив його.

Причаївшись на дні фонтана, Ленґдон вичікував так довго, як міг. Він уже мало не почав задихатися. Він не знав, чи вбивця вже забрався геть. Вдихнувши зі шланга ще раз їдке повітря, він нарешті відпустив його і поплив низько над дном, доки не наткнувся на слизький мармур центральної композиції. Безшумно піднявся на поверхню і випірнув, невидимий у тіні величезних мармурових фігур.

Мікроавтобуса не було.

Це все, що Ленґдон хотів побачити. Вдихнувши на повні груди свіжого повітря, він кинувся до того місця, де зник під водою кардинал Бадджіа. Ленґдон знав, що старий уже непритомний і повернути його до життя навряд чи вдасться, але спробувати він мусив. Знайшовши тіло, він став над ним, широко розставивши ноги, нагнувся й потягнув обома руками за ланцюги. Коли голова кардинала виринула з води, Ленґдон побачив, що очі в нього вже закотилися і вилізли з орбіт. Кепський знак. Ні пульсу, ні дихання.

Знаючи, що нізащо не подужає підняти й перетягнути обплутане важкими ланцюгами тіло через бордюр фонтана, Ленґдон потягнув кардинала Бадджіа по воді до розщелини в центральній брилі скульптурної композиції. Тут було мілко і камінь спускався у воду похило. Ленґдон витягнув голе тіло якнайвище на кам’яний виступ.

Тоді взявся до справи. Стискаючи скуті ланцюгами груди, Ленґдон відкачав кардиналові воду з легенів. Тоді заходився робити штучне дихання. Старанно відлічував секунди. Стримувався, щоб не дути надто сильно чи надто часто. Три хвилини Ленґдон намагався повернути старого до життя. Через п’ять хвилин він зрозумів, що все скінчено.

Il preferito. Чоловік, що мав стати папою. Лежить перед ним мертвий.

Навіть розпластаний на холодному камені, голий і наполовину занурений у воду, кардинал Бадджіа зберігав вираз спокійної гідності. Вода тихо плескалася на його грудях… Здавалося, вона кається… немов просить вибачення за те, що стала його вбивцею… і намагається змити жахливу рану з її ім’ям.

Ленґдон м’яко провів рукою по обличчю кардинала і прикрив над закоченими очима повіки. І в цю мить він відчув, що назовні рвуться сльози. Це його вразило. І вперше за багато, багато років Ленґдон заплакав.

105

Ленґдон нарешті відійшов від мертвого кардинала знову на глибше місце. Туман утоми поволі розсіювався. Спустошений і самотній, Ленґдон думав, що зараз упаде. Але натомість він несподівано відчув новий приплив енергії. М’язи налилися силою, а мозок, тимчасово забувши про біль у серці, відкинув минуле і зосередився на єдиному відчайдушному завданні.

Треба знайти сховище ілюмінатів. Я мушу визволити Вітторію.

Ленґдон повернувся обличчям до велетенського творіння Берніні і, зібравши рештки надії, почав шукати очима останній вказівник ілюмінатів. Він знав: десь серед цієї химерної купи фігур криється ключ, що вказує на храм Просвітлення. Проте надія швидко згасла. У дзюрчанні води йому вчувалися насмішкуваті слова segno: Хай янголи у пошуку ведуть. Ленґдон у відчаї дивився на вирізьблені фігури перед собою. Цей фонтан поганський! На ньому немає жодних клятих янголів!

Коли Ленґдон оглянув скульптурну композицію і не виявив нічого вартого уваги, його погляд мимоволі ковзнув угору на височенну кам’яну колону. Чотири вказівники, думав він, розставлені по Риму у формі велетенського хреста.

Розглядаючи ієрогліфи, що вкривали обеліск, він застановився, чи не криється, бува, підказка десь у єгипетських символах. Але одразу ж відкинув цю ідею. Ці ієрогліфи з’явилися на багато століть раніше від Берніні, а розшифрували їх тільки після того, як знайшли Розетський камінь. Хоча, наважився припустити Ленґдон, може, Берніні вирізьбив на обеліску якийсь додатковий символ? Такий, що був би непомітний серед інших ієрогліфів?

З новою надією Ленґдон обплив фонтан іще раз, уважно оглядаючи всі чотири грані обеліска. Це зайняло дві хвилини, і коли він дійшов до останньої грані, надія згасла. Серед ієрогліфів не було нічого такого, що скидалося б на більш пізнє вкраплення. Янголів, звісно, не було теж.

Ленґдон подивився на годинник. Була рівно одинадцята. Він не знав, летить час чи повзе. Він брів у холодній воді фонтана, і його почали переслідувати страхітливі сцени з убивцею і Вітторією. Укотре обійшовши обеліск і знову нічого не побачивши, Ленґдон остаточно впав у відчай. Стомлений і зневірений, він мало не валився з ніг. Закинув голову назад і був готовий голосно закричати з відчаю.

Але крик застряг у нього в горлі.

Ленґдон дивився вгору на обеліск. Те, що стриміло на його вершечку, він уже бачив раніше, але не надав цьому значення. Тепер же він укляк на місці. Це був не янгол. Аж ніяк. Насправді спочатку Ленґдон навіть подумав, що це взагалі не є частиною фонтана Берніні. Вирішив, що це — жива істота, птах, що примостився на вершечку величної піраміди.

Голуб.

Ленґдон примружився, придивляючись крізь підсвічений туман до об’єкта на вершечку піраміди. Це ж голуб, хіба ні? На тлі зоряного неба чітко було видно голову з дзьобом. Однак відтоді, як Ленґдон прийшов сюди, птах навіть не поворухнувся, попри те, що внизу під ним точилася бійка. Він сидів точнісінько так само, як і тоді, коли Ленґдон тільки-но прийшов на цей майдан. Птах умостився на самому вершечку обеліска і спокійно дивився на захід.

Якусь мить Ленґдон поспостерігав за ним, а тоді занурив руку у воду і витягнув жменю монет. Щосили жбурнув монети вгору. Вони дзвінко вдарились об граніт і полетіли вниз. Птах не зреагував. Ленґдон повторив експеримент. Цього разу одна з монет влучила в ціль. Метал брязнув об метал, і слабка луна пішла порожнім майданом.

Клятий голуб був із бронзи.

Тобі потрібний янгол, а не голуб, почув він внутрішній голос. Але було запізно. Ленґдон уже все зрозумів. На вершечку обеліска сидів не голуб.

Це була голубка.

Не зовсім усвідомлюючи, що робить, Ленґдон, голосно хляпаючи, кинувся до центру фонтана і поліз нагору, чіпляючись за мармурові руки й голови. На півдорозі до підніжжя обеліска він виринув із туману і побачив голову пташки чіткіше.

Сумніву не залишалося. Це була голубка. Оманливо темного кольору вона набула через забруднення атмосфери в Римі. Бронза, колись блискуча, окислилась і потьмяніла. Цієї миті Ленґдон повністю збагнув значення цього символу. Кілька годин тому він бачив у Пантеоні пару голубів. Пара голубів не означає нічого. Ця ж голубка сиділа самотньо.

Самотня голубка в поганських віруваннях символізує янгола миру.

Від цієї здогадки Ленґдон злетів до підніжжя обеліска, немов на крилах. Берніні обрав для свого янгола поганський символ, щоб приховати його серед інших фігур фонтана. Хай янголи у пошуку ведуть. Голубка — це янгол! Кращого постаменту для останнього вказівника ілюмінатів, ніж цей обеліск, Ленґдон не уявляв.

Пташка дивилася на захід. Ленґдон спробував простежити за напрямом її погляду, але через будинки нічого не бачив. Він поліз вище. У пам’яті несподівано спливла цитата зі святого Григорія Нісського: Коли душа стає просвітленою… то набуває форми прекрасної голубки.

Ленґдон дерся до неба. До голубки. Він тепер майже летів. Дістався до платформи, на якій стояв обеліск. Далі лізти було неможливо. Утім, розгледівшись навколо, він зрозумів, що це й не потрібно. Увесь Рим розстилався перед ним як на долоні. Вид був приголомшливий.

Ліворуч — хаотичне скупчення прожекторів медій під собором Святого Петра. Праворуч баня Санта-Марія делла Вітторія, з якої ще йде дим. Попереду вдалині — п’яца дель Пополо. А під ним — четверта й остання точка. Величезний хрест із обелісків.

Тремтячи всім тілом, Ленґдон подивився вгору на голубку. Тоді повернувся обличчям у той бік, куди дивилася пташка.

І відразу побачив.

Це ж так очевидно. Так просто. І так зухвало.

Цієї миті, дивлячись на сховище ілюмінатів, Ленґдон не міг повірити, що воно стільки років залишалося таємницею. Він зачудовано споглядав велетенську кам’яну споруду на протилежному березі річки, і все місто для нього немов розтануло… Це була одна з найзнаменитіших будівель у Римі. Вона височіла на березі Тібру неподалік від Ватикану. Її геометрія просто вражала — круглий замок, оточений квадратним муром, а навколо — парк у формі пентаграми.

Давні оборонні мури видовищно підсвітлювали прожектори, а вгорі на старовинному замку височів величезний бронзовий янгол. Янгол показував мечем униз — у саме серце замку. І, начебто цього було замало, прямісінько до головного входу вів знаменитий міст Янголів… прикрашений дванадцятьма прегарними скульптурами янголів, яких вирізьбив не хто інший, як сам Берніні.

І тут Ленґдон зробив іще одне — останнє — відкриття. Задуманий Берніні величезний хрест із обелісків указував на сувору фортецю суто в стилі ілюмінатів: його поздовжнє рамено проходило точнісінько через центр замкового мосту, ділячи його на дві рівні половини.

Ленґдон узяв із землі свій твідовий піджак, намагаючись тримати його подалі від тіла, з якого стікала вода. Тоді вскочив у крадений седан, щосили натиснув мокрим черевиком на газ і помчав у ніч.