Янголи і демони

125

Роберт Ленґдон уже не падав.

Не було більше панічного страху. Ні болю. Ані навіть свисту вітру. Чувся тільки тихий плескіт води, ніби він мирно спить десь на пляжі.

Десь у глибині свідомості Ленґдон відчував, що це смерть, і радів їй. Він дозволив цьому дивному заціпенінню опанувати його повністю. Нехай воно несе його куди завгодно. Біль і страх притупилися, і він не бажав їхнього повернення нізащо на світі. Останнє, що він пам’ятав, можна було уявити хіба що в пеклі.

Забери мене. Прошу…

Але хлюпотіння води, що заколисувало його й навіювало спокій, водночас повертало до дійсності. Воно намагалося пробудити його від забуття. Ні! Я хочу залишитися тут! Він не бажав прокидатися. Відчував, що на кордонах його блаженства збираються демони, які от-от порушать його спокій. У свідомості закружляли якісь невиразні образи. Почулися крики. Завив вітер. Будь ласка, не треба! Чим більше він опирався, тим ближче підступали демони.

А тоді він різко повернувся до життя…

Гелікоптер піднімався вище й вище. Він опинився у пастці. Вогні Рима за відчиненими дверима кабіни віддалялися з кожною секундою. Інстинкт самозбереження казав йому викинути антиматерію просто зараз. Ленґдон знав, що півмилі контейнер пролетить менше ніж за двадцять секунд. Але він падатиме на місто з людьми.

Вище! Вище!

Цікаво, на яку висоту вони вже піднялися, думав Ленґдон. Він знав, що невеличкі літаки з пропелером літають на висоті приблизно чотири милі. Цей гелікоптер мусив уже піднятися на значну частку цієї відстані. На дві милі? Три? Шанс іще залишався. Якщо точно розрахувати час, то контейнер вибухне на півшляху до землі і водночас на безпечній відстані від гелікоптера. Ленґдон подивився вниз, на величезне місто під ними.

— А якщо ви розрахуєте неправильно? — несподівано запитав камерарій.

Ленґдон був вражений. Камерарій навіть не дивився на нього. Очевидно, він прочитав його думки з туманного відображення у вітровому склі. Дивно, але камерарій уже не вів гелікоптер. Він навіть відпустив важіль керування двигуном. Здавалося, машина тепер летить на автопілоті, запрограмована на підйом. Камерарій тим часом підняв руку до стелі кабіни й витягнув з-за оболонки кабелю якийсь ключ.

Ленґдон розгублено спостерігав, як камерарій швидко відімкнув металевий багажник, закріплений між сидіннями, і витягнув звідти великий чорний нейлоновий ранець. Він поклав ранець на сидіння біля себе. Думки в Ленґдона закружляли вихором. Усі рухи камерарія були спокійні й виважені, так начебто він уже давно знайшов вихід.

— Дайте контейнер мені, — суворо сказав він.

Ленґдон уже не знав, що й думати. Він тицьнув контейнер священику.

— Дев’яносто секунд!

Те, що вчинив камерарій, Ленґдона цілковито спантеличило. Обережно тримаючи контейнер двома руками, він поставив його в багажник. Тоді опустив важку металеву кришку і двічі повернув ключ у замку.

— Що ви робите?! — закричав Ленґдон.

— Відводжу нас від спокуси, — незворушно відказав камерарій і викинув ключ у відчинене вікно.

Ключ полетів у темряву, і Ленґдонові здалося, що разом із ним полетіла і його душа.

Камерарій надів нейлоновий ранець на спину і затиснув на талії пасок. Тоді повернувся до занімілого Роберта Ленґдона.

— Мені шкода, — сказав він. — Усе мало статися інакше. — Із цими словами він відчинив двері і вистрибнув у темряву.

Цей образ палив непритомний мозок Ленґдона, і з ним повернувся біль. Реальний біль. Фізичний біль. Він ламав усе тіло. Обпікав вогнем. Ленґдон відчайдушно благав невидимі сили повернути його туди, де він щойно був, просив припинити його страждання, але вода плескотіла щораз голосніше, а в свідомості замигтіли нові образи. Пекло для нього тільки розпочиналося. Перед очима пролітали якісь уривки, безладні картини панічного страху. Він перебував на межі між смертю й жахіттям, благав про порятунок, але страшні образи тільки яскравішали.

Контейнер з антиматерією був недосяжний. Він невблаганно відлічував секунди, а гелікоптер злітав усе вище. П’ятдесят секунд. Вище. Вище. Ленґдон панічно метався по кабіні, намагаючись осягнути побачене. Сорок п’ять секунд. Він попорпався під сидінням у пошуках іще одного парашута. Сорок секунд. Парашута не було! Мусить же бути якийсь вихід! Тридцять п’ять секунд. Він кинувся до відчинених дверей, у які вривався різкий прохолодний вітер, і подивився вниз на вогні нічного Рима. Тридцять дві секунди.

І тоді він зробив вибір.

Незбагненний вибір…

Роберт Ленґдон скочив униз без парашута. Ніч поглинула його тіло. Гелікоптер стрімко полетів угору, і звук двигуна незабаром потонув в оглушливому свисті вітру.

Летячи до землі, Роберт Ленґдон відчув щось таке, чого не відчував від часу, коли захоплювався стрибками у воду, — невблаганну дію сили тяжіння під час вільного падіння. Чим швидше він летів, тим сильніше притягувала його земля, засмоктуючи вниз. Проте це не був стрибок з п’ятдесятифутової вишки у басейн. Цього разу він мав пролетіти тисячі футів і під ним був не басейн, а місто — нескінченні милі бруківки й бетону.

Десь у вихорі вітру й відчаю йому почувся голос покійного Колера… Слова, що їх він сказав уранці в ЦЕРНі біля камери вільного падіння. Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків. Ленґдон подумав, що двадцять відсотків при такому падінні його аж ніяк не врятують. Але радше машинально, ніж свідомо, він досі стискав у руках єдиний предмет, який прихопив із собою, вистрибуючи з гелікоптера. Це був доволі дивний сувенір, але на коротку мить він вселив у Ленґдона надію.

Захисний брезент для вітрового скла лежав ззаду в кабіні гелікоптера. Він був прямокутний — приблизно чотири на два ярди — і випуклий… найпримітивніша подоба парашута, яку тільки можна уявити. На ньому не було жодних ремінців — тільки по одній петлі з кожного боку, щоб закріпляти його на вигнутій поверхні кабіни. Ленґдон схопив його, затиснув петлі в долонях і вискочив у порожнечу.

Останній наївний виклик лихій долі.

Тепер ілюзій у нього не залишилося.

Ленґдон падав, як камінь. Ноги внизу. Руки вгорі, долоні стискають петлі захисного брезенту. Той тріпотів над головою, немов капелюх гриба. У вухах різко свистів вітер.

Десь угорі почувся глухий вибух. Він здавався далі, ніж Ленґдон очікував. Майже одночасно його накрила вибухова хвиля. Він відчув, як йому стиснуло легені. Тоді раптом повіяло теплом. Ленґдон намагався триматися. Згори ринув потік гарячого повітря. Край брезенту почав плавитися… але швидко згас.

Ленґдон стрімко летів униз на самій межі світлової сфери, почуваючись, як серфінгіст, що намагається випередити тисячофутову хвилю. Тоді тепло несподівано відступило.

Він знову падав у темну прохолоду.

На якусь мить у нього зажевріла надія. Але вона швидко зникла, так само як і спека над головою. Попри напруження в руках, яке свідчило, що брезент таки сповільнює його падіння, вітер свистів у вухах щораз сильніше. Ленґдон не сумнівався, що летить надто швидко, щоб вижити після такого падіння. Від удару об землю він розіб’ється на смерть.

У голові мелькали якісь цифри, але він був надто приголомшений, щоб реально щось порахувати… Один квадратний ярд поперечної поверхні… сповільнює падіння тіла на двадцять відсотків. Єдине, що Ленґдон знав, — то це те, що брезент, який він тримає над головою, достатньо великий, щоб сповільнювати його падіння більше, ніж на двадцять відсотків. Однак свист вітру свідчив, що, попри всю користь від цього брезенту, його, на жаль, замало. Ленґдон усе одно летів надто швидко… Удару об бруківку йому не пережити.

Під ним навсібіч розлягався Рим у вогнях. Згори місто було схоже на безкрає зоряне небо. Досконалий візерунок зірок порушувала тільки темна смуга, що розтинала місто надвоє, — широка неосвітлена стрічка, що звивається між вогнів, наче товста змія. Ленґдон подивився вниз на нерівну чорну латку.

Раптом, як гребінець нової хвилі, що несподівано виникає з-за обрію, у нього знову з’явилася надія.

Правою рукою він несамовито потягнув свій імпровізований парашут донизу. Брезент затріпотів сильніше і, обираючи лінію найменшого опору, з’їхав праворуч. Ленґдон відчув, що його теж зносить убік. Він потягнув іще раз, сильніше, не зважаючи на біль у долоні. Брезент роздувся сильніше, і Ленґдон відчув, що його тіло зміщується вбік. Не дуже. Але зміщується! Він знову подивився вниз на чорну звивисту стрічку. Вона була ще далеченько праворуч, але й він був іще досить високо. Чому він так довго чекав? Він потягнув брезент щосили і сказав собі, що тепер усе в руках Божих. З надією дивився він на найширший відрізок ріки і… вперше в житті молив про чудо.

Усе інше відбулося, як у сні.

Темрява мчить йому назустріч… інстинкти пірнальника повертаються… він автоматично напружує м’язи спини і відтягує носки… глибоко вдихає повітря, щоб захистити внутрішні органи… напружує ноги, готуючись до зіткнення з водою… і нарешті… радіє, що Тібр такий бурхливий… що вода в ньому спінена, з безліччю бульбашок… і втричі м’якша за стоячу воду.

Тоді удар… і чорнота.

Голосне лопотіння брезенту привернуло увагу групи людей, що спостерігали за вогняною кулею в небі. Цієї ночі в небі над Римом видовищ не бракувало… Гелікоптер, що стрімко, як ракета, злітає вгору, вибух неймовірної сили, а тепер от ще й цей дивний об’єкт, що звалився з неба в бурхливі води Тібру просто біля крихітного острівця, що має назву Ізола Тіберіна.

Від 1656 року, коли під час епідемії чуми на цей острів звозили хворих, йому почали приписувати містичні цілющі властивості. З цієї причини пізніше тут на руїнах храму Ескулапа збудували лікарню.

Тіло, яке люди витягнули на берег, було сильно потовчене. Потерпілий іще мав слабкий пульс, що видалося дуже дивним. Цікаво, подумали люди, чи це завдяки цілющим властивостям Ізола Тіберіна його серце досі б’ється? А через кілька хвилин, коли чоловік почав кашляти і повільно приходити до тями, вони вирішили, що цей острів і справді має чудодійну силу.