Янголи і демони

108

За ту частку секунди, яку Ленґдон мав, щоб оглянути приміщення, він зрозумів, що перебуває в священному місці. Оздоблення цієї продовгастої кімнати хоч і зблякло від віку, проте рясніло знайомими символами. П’ятикутні плити на підлозі. Фрески з планетами. Голубки. Піраміди.

Храм Просвітлення. Простий і чистий. Кінцевий пункт маршруту.

Просто перед ним навпроти дверей, що вели на балкон, стояв убивця. Поруч лежала Вітторія, зв’язана, однак жива й сповнена рішучості. Побачивши її, Ленґдон відчув величезне полегшення. На мить їхні погляди зустрілися, і в її очах він прочитав безліч емоцій — вдячність, відчай, жаль.

— Отже, ми зустрілися ще раз, — сказав убивця. Він подивився на залізну палицю в Ленґдона в руці і голосно розсміявся. — І цього разу ти прийшов до мене з оцим?

— Розв’яжи її.

Убивця підніс ніж Вітторії до горла.

— Я її вб’ю.

Ленґдон анітрохи не сумнівався, що вбивця на це здатний. І тому заговорив миролюбніше:

— Думаю, вона б воліла цього… зважаючи на можливу альтернативу.

У відповідь на образу вбивця посміхнувся.

— Ти маєш рацію. Вона розкішна жінка. Це було б марнотратством.

Ленґдон зробив крок уперед, підняв іржавий прут і націлився гострим кінцем просто на вбивцю. Порізана долоня нагадала про себе сильним болем.

— Відпусти її.

Здавалося, вбивця обмірковує пропозицію. Він зітхнув і опустив плечі. Це був чіткий знак, що він здається. Але тієї ж миті його рука різко метнулася вгору. Блискавичний рух темних м’язів — і Ленґдонові в груди полетів ніж.

Ленґдон не знав, від чого в нього підігнулися коліна — від страху чи від смертельної втоми — але, так чи інакше, ніж просвистів у нього над лівим вухом і брязнув об підлогу за кілька кроків іззаду. Убивцю це не збентежило. Він усміхнувся Ленґдонові, який тепер стояв на колінах, стискаючи в руках залізний прут. Убивця залишив Вітторію і рушив до Ленґдона, як лев, що скрадається до жертви.

Ленґдон швидко підвівся і знову наставив на ворога прут. Мокрий гольф і штани прилипли до тіла і сковували рухи. Напівголий убивця був значно меткіший. Рана на нозі, схоже, зовсім йому не заважала, і Ленґдон подумав, що цей чоловік звик терпіти біль. Уперше в житті Ленґдон пошкодував, що не має при собі великого пістолета.

Убивця повільно, немов розважався, обходив його. Тримаючись весь час на відстані, він просувався до ножа на підлозі. Ленґдон відрізав йому шлях. Тоді вбивця рушив назад до Вітторії. Ленґдон знову став у нього на шляху.

— Ще є час, — ризикнув почати перемовини Ленґдон. — Скажи мені, де схована антиматерія. Ватикан заплатить тобі в сто разів більше, ніж ілюмінати.

— Ти наївний.

Ленґдон зробив випад. Убивця ухилився від удару. Ленґдон рушив в обхід довгої лави, тримаючи зброю перед собою. Він намагався загнати вбивцю в кут. В овальному приміщенні. У цій клятій кімнаті немає кутів! Дивно, але вбивця не намагався ані напасти, ані втекти. Він просто грав у гру, яку пропонував йому Ленґдон. І спокійно вичікував.

Чого він вичікує? Убивця далі ходив по колу, весь час залишаючись недосяжним. Це нагадувало якусь нескінченну партію в шахи. Залізна палиця у Ленґдона в руці ставала дедалі важчою, і він раптом збагнув, чого чекає вбивця. Він хоче, щоб я втомився. І цей розрахунок виявився правильним. Ленґдона огортала дедалі більша втома. Самого адреналіну вже було недостатньо, щоб підтримувати його у формі. Він зрозумів, що мусить діяти.

Наче прочитавши ці думки, убивця повів його за собою, ніби навмисне, до столу, що стояв у центрі кімнати. Ленґдон бачив, що на столі щось лежить. У мерехтливому світлі смолоскипів щось виблискувало. Зброя? Не зводячи погляду з убивці, Ленґдон пересувався ближче до стола. Вбивця кинув на стіл довгий простодушний погляд. Ленґдон зробив зусилля, щоб не ковтнути очевидну приманку. Але інстинкт виявився сильнішим. Він крадькома зиркнув на стіл. Цього було достатньо.

Там була не зброя. Цей предмет на коротку мить прикував увагу Ленґдона.

На столі стояла проста мідна скриня, вкрита від давності зеленим нальотом. Вона була п’ятикутна, з відкинутою кришкою. Усередині у п’яти оксамитових відділеннях лежало п’ять тавр, викутих із заліза, — великі рельєфні печатки з грубими дерев’яними держаками. Щодо їхнього змісту Ленґдон не мав жодних сумнівів.

ІЛЮМІНАТИ, ЗЕМЛЯ, ПОВІТРЯ, ВОГОНЬ, ВОДА.

Ленґдон різко скинув угору голову, боячись, що вбивця скористається моментом і кинеться на нього. Але той і не думав нападати. Він вичікував, так начебто ця гра лише додавала йому енергії. Ленґдон намагався зосередитися, як раніше. Він знову дивився суперникові у вічі й розмахував залізною палицею. Але скриня на столі не йшла з голови. І не лише тому, що його просто-таки загіпнотизували тавра ілюмінатів — знаряддя тортур, у саме існування яких мало хто з науковців вірив. Ленґдон раптом збагнув, що його недобре передчуття виникло через щось інше, пов’язане з цією скринею. Убивця далі маневрував, і Ленґдон іще раз крадькома зиркнув на стіл.

Боже милосердний!

П’ять тавр лежали у відділеннях по периметру. Та в центрі було ще одне відділення — порожнє, але явно призначалось для іще одного тавра… значно більшого, ніж інші, і до того ж квадратного.

Напад був блискавичний.

Убивця кинувся на нього, як яструб. Ленґдон, чию увагу той так майстерно відвернув, спробував дати відсіч, але прут у нього в руках став важкий, наче колода. Він зреагував недостатньо швидко, і вбивця ухилився від удару. Ленґдон хотів було замахнутися знову, але вбивця спритно вхопився за прут обома руками. Тримав Ленґдон міцно; здавалося, рука, на яку йому впав саркофаг, уже зовсім не болить. Суперники мовчки тягнули залізну палицю кожен до себе. Ленґдон відчув, що іржаве залізо вислизає йому з рук, і долоню пронизав пекучий біль. Наступної миті гострий кінець прута вже був націлений на його груди. Мисливець сам став здобиччю.

Ленґдон почувся так, наче на нього налетів ураган. Убивця з усміхом ходив довкола, намагаючись притиснути його до стіни.

— Яка там у вас, американців, є приказка? — жартівливо дорікнув він. — Щось про цікавість і про кота?

Ленґдон не міг зосередитись. Убивця наступав, і він проклинав власну легковажність. Але те, що він побачив, не давало йому спокою. Шосте тавро ілюмінатів? У відчаї в нього вихопилось:

— Ніколи не читав про шосте тавро ілюмінатів!

— Мабуть, таки читав, — глузливо кинув убивця, відтісняючи Ленґдона вздовж овальної стіни.

Ленґдон геть розгубився. Він був упевнений, що ніколи не чув про шосте тавро ілюмінатів. Він відступав, розглядаючись у пошуках бодай якоїсь зброї.

— Досконале поєднання давніх елементів науки, — сказав убивця. — Останнє тавро найбездоганніше з усіх. Проте, боюся, ти його так і не побачиш.

Ленґдон відчував, що ще трохи — і він уже взагалі нічого не побачить. Він задкував, гарячковито шукаючи виходу.

— А ти сам бачив це останнє тавро? — запитав, намагаючись виграти час.

— Колись, можливо, мене удостоять цієї честі. Коли я доведу, що гідний. — Він зробив випад у бік Ленґдона, немов забавляючись.

Ленґдон знову відступив назад. У нього було відчуття, що убивця навмисне відтісняє його вздовж стіни до якось конкретного місця. Якого? Озирнутися Ленґдон не мав змоги.

— Це тавро, про яке ти кажеш, — знову запитав він, — де воно?

— Не тут. Очевидно, Янус нікому його не довіряє.

— Янус? — Це ім’я Ленґдонові було незнайоме.

— Вождь ілюмінатів. Він незабаром буде тут.

— Вождь ілюмінатів їде сюди?

— Щоб поставити останнє тавро.

Ленґдон злякано глянув на Вітторію. Вона здавалася на диво спокійною — лежала, заплющивши очі, і дихала рівно… глибоко. Схоже, вона повністю абстрагувалася від зовнішнього світу. Отже, це вона буде останньою жертвою? Чи він сам?

— Яка самовпевненість, — презирливо посміхнувся вбивця, простеживши за поглядом Ленґдона. — І ти, і вона — ніщо. Звісно ж, ви обоє помрете, це поза сумнівом. Але остання жертва, про яку я говорю, — це справді небезпечний супротивник.

Ленґдон намагався збагнути, на кого натякає вбивця. Небезпечний супротивник? Найвпливовіші кардинали мертві. Папа мертвий. Ілюмінати усіх їх знищили. Відповідь Ленґдон прочитав у порожніх очах убивці.

Камерарій.

Відколи розпочалася ця жахлива трагедія, камерарій Вентреска був для світу єдиним променем надії. Він за один вечір дискредитував ілюмінатів більше, ніж усі історики разом за багато десятиліть. За це, очевидно, йому доведеться поплатитися. Він був останньою мішенню ілюмінатів.

— Ти нізащо до нього не дістанешся, — рішуче сказав Ленґдон.

— Не я, — відказав убивця, змушуючи Ленґдона задкувати далі. — Ця честь належить самому Янусові.

— Ватажок ілюмінатів збирається власноруч випалити камерарієві тавро?

— Влада має свої привілеї.

— Але ж зараз до Ватикану нікого не впустять!

— Впустять, якщо йому призначено зустріч, — із самовдоволеним усміхом відповів убивця.

Ленґдон був спантеличений. Єдиною людиною, яку чекали у Ватикані, був той, кого преса нарекла «самаритянином одинадцятої години» і хто, за словами Рошера, мав інформацію, яка могла б урятувати…

Ленґдон укляк на місці. О Господи!

Зауваживши збентеження Ленґдона, вбивця зловтішно хмикнув.

— Мені теж було цікаво, як Янус планує потрапити до Ватикану. Але потім в авті я почув по радіо про самаритянина одинадцятої години. — Він посміхнувся. — Ватикан прийме Януса з розкритими обіймами.

Почувши це, Ленґдон заточився. Янус — це той самаритянин! Незбагненний обман! Ватажка ілюмінатів з королівськими почестями проведуть прямісінько в палати камерарія. Але як він зміг обдурити Рошера? Чи Рошер і сам до цього причетний? Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Щиро кажучи, він перестав довіряти Рошерові відтоді, як мало не задихнувся в архівах Ватикану.

Убивця зробив різкий випад і трохи зачепив Ленґдонові бік. Ленґдон відскочив і крикнув із люттю:

— Янус нізащо не вийде звідти живий!

— Є речі, за які варто віддати життя, — знизав плечима убивця.

Ленґдон відчув, що вбивця не жартує. Янус їде до Ватикану зі смертельною місією? Як пілот-камікадзе? Що це — справа честі? Раптом, як у світлі блискавки, він побачив увесь жахливий ланцюжок подій. Змова ілюмінатів знову привела їх до того, з чого все почалося. Священик, якого вони, вбивши папу, мимоволі привели до влади, виявився достойним супротивником. І, як вияв найвищого зухвальства, ватажок ілюмінатів особисто його знищить.

Раптом Ленґдон відчув, що стіна за ним зникла. У спину повіяв прохолодний вітерець, і він відступив кудись у темряву. Балкон! Нарешті він зрозумів, куди вбивця весь цей час намагався його відтіснити.

Ленґдон відчув, що буквально висить над безоднею — від балкона до землі було приблизно сто футів. Він помітив це дорогою сюди. Вбивця часу не гаяв. Він різко кинувся до Ленґдона, цілячись прутом у живіт. Ленґдон відскочив в останню мить, і залізо зачепило тільки його сорочку. Убивця знову зробив випад. Ленґдон відступив іще на крок і вперся в низьку балюстраду. Розуміючи, що наступний випад буде для нього фатальним, Ленґдон зважився на щось геть нерозважливе. Різко повернувшись, він ухопився за металевий прут. Долоню прострелив гострий біль, але він терпів.

Убивцю це, схоже, зовсім не збентежило. Якусь мить вони боролися — так близько, що Ленґдон чув на обличчі неприємний подих убивці. Прут почав вислизати в нього з рук. Убивця був надто дужий. У відчаї Ленґдон, ризикуючи втратити рівновагу, виставив уперед ногу, намагаючись із силою наступити вбивці на поранений палець. Але його суперник був професіоналом і вміло захищав своє вразливе місце.

Невдало розігравши останню карту, Ленґдон розумів, що втратив свій шанс.

Убивця різко скинув руки вгору і штовхнув Ленґдона знову до самої балюстради. Той уперся в неї ногами трохи вище колін і відчув за спиною безодню. Тримаючи прут горизонтально, убивця натиснув ним Ленґдонові на груди. Тіло в того прогнулося над прірвою.

— Ma-assalamah, — вишкірився вбивця. — Прощавай.

Із диявольським блиском в очах він пхнув його іще раз, востаннє. Центр ваги Ленґдона змістився назад, і ноги відірвалися від підлоги. Падаючи, він інстинктивно вхопився за перила. Ліва рука зісковзнула, зате правою він тримався міцно. Ленґдон повис над безоднею униз головою, зачепившись за балюстраду ногами й однією рукою…

Над ним замаячіла постать убивці, готового одним ударом скинути його вниз. Палиця вже опускалась, і раптом Ленґдон побачив марево. Можливо, це було передчуття неминучої смерті або й просто сліпий страх, але цієї миті він раптом відчув довкола вбивці якусь ауру. Позаду нього виникло, просто з нічого, якесь дивне сяйво… неначе наближалася кульова блискавка.

Раптом убивця випустив палицю з рук і несамовито закричав.

Залізяка брязнула об балюстраду неподалік від Ленґдона і полетіла в темряву. Убивця повернувся. На спині в нього був сильний опік. Ленґдон підтягнувся і побачив Вітторію. Вона стояла перед убивцею й розмахувала смолоскипом. Очі її палали ненавистю і жагою помсти. Як їй вдалося вивільнитися — цього Ленґдон не знав, та, зрештою, його це й не цікавило. Він поліз назад на балкон.

Сутичка не могла тривати довго. Убивця був страшним супротивником. Із лютим ричанням він кинувся на Вітторію. Вона спробувала ухилитися, але він схопив смолоскип і почав виривати його. Ленґдон не зволікав. Зіскочивши з балюстради, він щосили заїхав кулаком в опік на спині вбивці.

Той закричав так, що луна, мабуть, докотилася аж до Ватикану.

Убивця на мить завмер, скорчившись від болю, відпустив смолоскип, і Вітторія вперіщила його вогнем по обличчю. Щось зашипіло, і вбивця позбувся лівого ока. Він знову закричав і підніс руки до обличчя.

— Око за око, — процідила крізь зуби Вітторія і, розмахнувшись, іще раз вдарила вбивцю смолоскипом. Той заточився й відступив на балкон. Ленґдон і Вітторія підійшли одночасно і разом штовхнули його в груди. Убивця перекинувся через балюстраду й полетів униз. Крику не було. Почувся тільки хрускіт зламаного хребта. Убивця впав горілиць на купу гарматних ядер.

Ленґдон повернувся й розгублено подивився на Вітторію. На поясі та на плечах у неї висіли ослаблені мотузки. Очі палали пекельним вогнем.

— Насправді Гудіні знав йогу.