Янголи і демони

55

Ленґдон і Вітторія вибігли з таємних архівів на внутрішнє подвір’я. Свіже повітря, що лилося Ленґдонові в легені, діяло, як наркотик. Червоні плями перед очима швидко розтанули. Однак почуття провини не зникло. Він щойно став співучасником викрадення безцінної реліквії із найтаємнішого у світі сховища. А камерарій йому казав, я вам довіряю.

— Швидше, — сказала Вітторія. Досі тримаючи аркуш у руці, вона майже бігла через віа Бельведере до офіса Оліветті.

— Якщо на цей папірус потрапить вода…

— Заспокойтеся. Коли ми розшифруємо головоломку, то повернемо їхню дорогоцінну п’яту сторінку на місце.

Ленґдон пришвидшив крок, щоб не відставати. Почуваючись злочинцем, він, однак, не приховував захоплення новою інформацією, що випливала з цього документа. Джон Мільтон був ілюмінатом. Він склав цього вірша для Галілея, щоб умістити його на п’ятій сторінці… подалі від очей Ватикану.

Коли внутрішнє подвір’я лишилося позаду, Вітторія простягнула аркуш Ленґдонові.

— Чи зможете розшифрувати цей текст, як думаєте? Чи ми вбили свої мозкові клітини намарно?

Ленґдон обережно взяв документ і, не вагаючись, поклав до нагрудної кишені твідового піджака, подалі від вологи й сонячного світла.

— Я вже його розшифрував.

— Як ви сказали?

Від несподіванки Вітторія аж зупинилась. Ленґдон не зупинявся, тож Вітторія побігла за ним.

— Ви ж його тільки раз прочитали! Мені здавалося, це має бути щось складне!

Ленґдон знав, що вона має рацію, проте й справді розшифрував segno після першого ж прочитання. Досконалий ритм п’ятистопного ямба і перший олтар науки відкрилися йому з абсолютною ясністю. Щоправда, його трохи непокоїло те, що він упорався з цим завданням так легко. Його виховали в пуританських традиціях. Він і досі чув, як батько проголошує давній афоризм, популярний у Новій Англії: Якщо щось вдалося тобі без зусиль, то ти схибив. Ленґдон сподівався, що цього разу це правило не спрацює.

— Я розшифрував його, — сказав він, пришвидшуючи крок. — Я знаю, де заплановано перше убивство. Треба попередити Оліветті.

Вітторія заступила йому дорогу.

— Як ви можете вже це знати? Дайте мені подивитися ще раз. — Із цими словами вона спритно запхала руку до його кишені й витягла аркуш.

— Обережно! — закричав Ленґдон. — Не можна…

Вітторія не звертала на нього уваги. Вона швидко йшла, тримаючи документ перед очима проти вечірнього сонця. Коли вона почала читати вголос, Ленґдон хотів було відібрати в неї аркуш, але зупинився, зачарований її глибоким голосом, що з легким акцентом промовляв склади точно в такт ході.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що він перенісся назад у часі… став сучасником Галілея, що слухає цей вірш уперше… знаючи, що це — випробування, карта, ключ, що вказує шлях до чотирьох олтарів науки… чотирьох вказівників для визначення таємної стежки через Рим. Вірш лився з вуст Вітторії, наче пісня:

Земний гріб Санті, демона діра, —

Звідтіль стихіям тайним вже пора

Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

Хай янголи у пошуку ведуть!8

Вітторія прочитала його двічі і змовкла, неначе прислухаючись, як давні слова відлунюють самі собою.

Земний гріб Санті, подумки повторив Ленґдон. Зміст вірша був йому абсолютно зрозумілий. Стежка світла починалася від могили Санті. Там і треба шукати першого вказівника.

Земний гріб Санті, демона діра, —

Звідтіль стихіям тайним вже пора…

Тайні стихії. Теж усе зрозуміло. Земля, Повітря, Вогонь, Вода. Стихії, вони ж елементи науки, чотири вказівники ілюмінатів, замасковані під релігійні скульптури.

— Схоже на те, — сказала Вітторія, — що перший вказівник десь біля гробу Санті.

Ленґдон усміхнувся.

— Я ж вам казав, що це було нескладно.

— А хто такий Санті? — запитала Вітторія, несподівано заінтригована. — І де його гріб?

Ленґдон хмикнув. Дивовижно, як мало людей знає, що Санті — це прізвище одного з найвидатніших художників доби Відродження. Ім’я ж його відоме в усьому світі. Цей вундеркінд у двадцять п’ять років уже виконував замовлення папи Юлія ІІ, а коли помер — лише в тридцять вісім — то залишив після себе колекцію фресок, якої ще не бачив світ. У світі мистецтва Санті був титаном, а те, що його знають лише за ім’ям, означає, що він досягнув рівня слави небагатьох обраних… як, скажімо, Наполеон, Галілей чи Ісус… ну і, звісно ж, сучасні напівбоги, чиї голоси сьогодні ллються з вікон гарвардських гуртожитків — Стінґ, Мадонна, Джуел, а також той співак, який раніше називався Принцем, а потім змінив це ім’я на символ , через що Ленґдон нарік його «Хрестом святого Антонія, що перетинається з гермафродитним анком».

— Санті, — сказав Ленґдон, — це прізвище великого майстра Відродження Рафаеля.

— Рафаеля? — здивувалась Вітторія. — Того самого Рафаеля?

— Єдиного й неповторного. — Ленґдон швидко прямував до офіса швейцарської гвардії.

— Тобто стежка починається від могили Рафаеля?

— Це здається цілком логічно, — відповів Ленґдон. — Ілюмінати вважали видатних художників і скульпторів почесними побратимами у справі просвітлення. Вони могли обрати могилу Рафаеля на знак ушанування. — Крім того, Ленґдон знав, що Рафаеля, як і багатьох інших художників, що писали на біблійні теми, підозрювали в таємному атеїзмі.

Вітторія обережно поклала аркуш назад Ленґдонові до кишені.

— І де він похований?

Ленґдон глибоко вдихнув повітря.

— Вірте чи ні, а Рафаель похований у Пантеоні.

— У тому самому Пантеоні? — недовірливо перепитала Вітторія.

— Той самий Рафаель у тому самому Пантеоні. — Ленґдон мусив визнати: він аж ніяк не сподівався, що перший вказівник виявиться у Пантеоні. Він думав, що перший олтар науки буде в якійсь тихій непримітній церковці, розташованій подалі від туристських маршрутів. Пантеон же з його величезним куполом, у якому зяяв отвір, навіть у сімнадцятому столітті був одним із найвідоміших місць у Римі.

— А хіба Пантеон — це церква? — запитала Вітторія.

— Найстаріша католицька церква в Римі.

Вітторія похитала головою.

— Невже ви справді вірите, що першого кардинала збираються вбити в Пантеоні? Адже там завжди повно туристів.

Ленґдон знизав плечима.

— Здається, ілюмінати хочуть, щоб про них дізнався весь світ. Убивство кардинала в Пантеоні однозначно приверне загальну увагу.

— Але як той покидьок розраховує убити когось у Пантеоні й залишитися непоміченим? Це ж неможливо.

— А викрасти чотирьох кардиналів з Ватикану — це можливо? Вірш чітко вказує на Пантеон.

— А ви впевнені, що Рафаель похований у Пантеоні?

— Та я сто разів бачив його могилу!

Вітторія кивнула, хоч він її до кінця не переконав.

— Яка година?

Ленґдон подивився на годинник.

— Пів на восьму.

— Пантеон далеко звідси?

— Може, за милю. Ми встигаємо.

— У вірші сказано: земний гріб Санті. Як ви це розумієте?

Ленґдон пішов навпростець через двір Сентінел.

— Земний? Насправді у Римі немає, мабуть, більш земного місця, ніж Пантеон. Його назва походить від назви релігії, яку тут первинно практикували, — пантеїзму. Ця релігія передбачає поклоніння всім богам, а передусім матері-землі.

Іще студентом Ленґдон із подивом довідався, що величезний центральний зал Пантеону був присвячений Геї — богині Землі. Його пропорції такі точні, що величезний сферичний купол щільно, до міліметра, підходить до стін.

— Ну добре, — сказала Вітторія уже спокійніше. — А що таке діра демона? Земний гріб Санті, демона діра?..

Щодо цього Ленґдон не був певний.

— Мабуть, діра демона — це славнозвісний круглий отвір у куполі Пантеону, — припустив він.

— Але ж це церква, — не погоджувалася Вітторія, легко крокуючи поруч із ним. — З якої рації називати отвір у куполі дірою демона?

Над цим Ленґдон і сам ламав голову. Він ніколи не чув вислову «діра демона», але пригадував один відомий нарис про Пантеон із шостого століття, який зараз здавався дивовижно доречним. Беда Вельмишановний якось написав, що діру в куполі Пантеону просвердлили демони — вони втікали з храму, коли папа Боніфацій IV його освячував.

— А чому, — запитала Вітторія, коли вони зайшли на невеличкий внутрішній двір, — ілюмінати написали прізвище Санті, якщо насправді художник був відомий як Рафаель?

— Ви дуже багато запитуєте.

— Те саме казав мій батько.

— Тут може бути дві причини. Перша — те, що слово «Рафаель» має забагато складів. Воно б зруйнувало п’ятистопний ямб, яким написаний вірш.

— Не дуже переконливо.

Ленґдон мусив з нею погодитися.

— Ну тоді, можливо, вони написали «Санті», щоб ключ був не таким очевидним і щоб тільки дуже просвітлені вчені змогли здогадатися, що йдеться про Рафаеля.

Ця версія, схоже, теж Вітторію не переконала.

— Я впевнена, що за життя Рафаеля його прізвище було дуже добре відоме.

— Як не дивно, ні. Упізнавання за ім’ям свідчило про певний статус. Рафаель цурався власного прізвища приблизно так само, як це роблять сучасні поп-зірки. Наприклад, Мадонна ніколи не згадує власного прізвища — Чикконе.

Вітторію це потішило.

— Ви знаєте прізвище Мадонни?

Ленґдон уже пошкодував, що згадав Мадонну. Дивовижно, скільки різного сміття підхоплює розум, коли постійно живеш серед десяти тисяч підлітків.

Проминувши останню браму перед офісом швейцарської гвардії, Ленґдон і Вітторія були змушені різко зупинитися.

— Para! — хтось голосно крикнув їм у спину.

Повернувшись, вони побачили дуло рушниці.

— Attento! — вигукнула Вітторія, відскочивши назад. — Обережніше зі зброєю…

— Non sparare! — гаркнув охоронець і звів курок.

— Soldato! — почувся владний голос з протилежного боку двору. На порозі центру безпеки виник Оліветті. — Пропусти їх!

Охоронець розгубився.

— Ma, signore, è una donna…

— Йди досередини! — крикнув командир.

— Сеньйоре, non posso…

— Негайно! Дістанеш там новий наказ. За дві хвилини капітан Рошер проведе інструктаж. Ми організовуємо пошук.

Охоронець знітився і швидко пішов до центру безпеки. Оліветті, що аж кипів від злості, підійшов до Ленґдона.

— Ви були в наших найтаємніших архівах? Вам доведеться пояснити, що це все означає.

— У нас добрі новини, — сказав Ленґдон.

Оліветті примружився.

— Краще б вони були у біса добрі!

8 Вірш переклав Михайло Зарічний.