Янголи і демони

7

Генерального директора ЦЕРНу Максиміліана Колера за спиною називали Королем. Такий титул пояснювався передусім страхом, а не поклонінням перед особою, яка правила своїми володіннями з трону на колесах. Мало хто був знайомий з ним особисто, зате всі в ЦЕРНі знали страшну історію про те, як він став калікою, і ніхто не докоряв йому за жорсткість… так само, як і за фанатичну відданість чистій науці.

Пробувши в товаристві Колера лише кілька хвилин, Ленґдон відчув, що директор — людина стримана, яка нікого близько до себе не підпускає. Інвалідне крісло з електродвигуном безшумно котилося до головного входу, і Ленґдон, щоб не відставати, мусив майже бігти за ним. Він іще зроду не бачив такого крісла — устаткованого купою електронних приладів, включно з багатоканальним телефоном, системою пошукового виклику, комп’ютерним екраном і навіть невеличкою переносною відеокамерою. Такий собі мобільний командний пункт короля Колера.

Услід за директором Ленґдон увійшов крізь автоматичні двері до просторого холу ЦЕРНу.

Скляний собор, згадав Ленґдон, подивившись угору.

У сяйві пообіднього сонця скляна стеля мерехтіла блакиттю, створюючи атмосферу суворої величі; сонячні промені заломлювались і креслили в повітрі геометрично правильні візерунки. Мармурова підлога й стіни, оздоблені білим кахлем, були змережані нерівними тінями. Повітря здавалося неймовірно чистим. Ленґдон побачив кількох науковців, кожен поспішав у своїх справах. Кроки дзвінко відлунювали в просторому приміщенні.

— Прошу сюди, містере Ленґдон. — Голос директора лунав рівно, майже штучно. Чітка й правильна вимова дуже пасувала до його жорсткого обличчя. Колер закашлявся, витер рот білою хустинкою і пильно подивився на Ленґдона своїми холодними сірими очима. — Покваптеся, будь ласка. — Інвалідне крісло швидко покотилося мармуровою підлогою.

Ленґдон поспішив за ним повз безліч коридорів, що відгалужувалися від центрального холу. У кожному відбувався якийсь рух. Побачивши Колера, науковці здивовано витріщалися і з цікавістю розглядали Ленґдона, ніби застановляючись, кого це директор удостоює такої честі.

— Мені соромно зізнатися, — спробував зав’язати розмову Ленґдон, — але я ніколи раніше не чув про ЦЕРН.

— Не дивно, — сухо відказав Колер. — Більшість американців не визнають за Європою першості в наукових дослідженнях. Для них ми просто оригінальний торговельний район — дивне уявлення, якщо зважати на національність таких людей, як Айнштайн, Галілей чи Ньютон.

Ленґдон не знав, як на це реагувати. Він витяг із кишені факс.

— Цей чоловік на фотографії — чи не могли б ви…

— Прошу вас! — Колер жестом його зупинив. — Не тут. Ми якраз до нього йдемо. — Він простягнув руку. — Дайте-но краще це мені.

Ленґдон віддав факс і пішов далі мовчки.

Колер різко звернув ліворуч і в’їхав до широкого коридору, де на стінах красувалося безліч похвальних грамот і дипломів. Відразу біля входу в очі впадала одна особливо велика бронзова табличка. Ленґдон сповільнив крок, щоб прочитати напис:

PRIX ARS ELECTRONICA

за інновацію в галузі культури в еру електроніки присуджена Тімові Бернерсу Лі та Європейському центру ядерних досліджень за винахід

ВСЕСВІТНЬОЇ ПАВУТИНИ

Ще ж треба, подумав Ленґдон, цей чоловік і справді не жартував. Ленґдон завжди думав, що всесвітню павутину винайшли в Америці. Щоправда, його знайомство з мережею обмежувалося візитами на сайт власної книжки та ще нечастими віртуальними екскурсіями в Лувр чи музей Прадо на старенькому «Макінтоші».

— Всесвітня павутина, — Колер знову закашлявся і приклав до вуст хустинку, — народилася тут як локальна мережа. Завдяки їй науковці з різних відділів змогли обмінюватися результатами щоденної праці. А світ традиційно думає, що всесвітню павутину винайшли в Америці.

— То чому ж ви не відкриєте світові очі? — поцікавився Ленґдон.

Колер байдуже знизав плечима.

— Чи варто здіймати галас через таке дрібне непорозуміння? ЦЕРН — це набагато більше, ніж глобальна комп’ютерна мережа. Наші науковці творять чудеса чи не щодня.

Ленґдон запитально подивився на Колера.

— Чудеса? — Це слово безумовно не належало до лексикону гарвардських професорів природничих наук. Чудеса вони залишали богословам.

— Чому так скептично? — здивувався Колер. — Я думав, ви займаєтеся релігійними символами. І не вірите в чудеса?

— Щодо чудес я не маю чіткої позиції, — відповів Ленґдон. Особливо щодо тих, що відбуваються в наукових лабораторіях.

— Можливо, я вжив не те слово. Я просто намагався говорити вашою мовою.

— Моєю мовою? — Ленґдонові раптом стало неприємно. — Мені шкода вас розчаровувати, сер, але я вивчаю релігійну символіку — я науковець, а не священик.

Колер різко загальмував і повернувся, його погляд пом’якшав.

— Ну звісно! Як я міг мислити так примітивно? Справді, щоб досліджувати симптоми раку, не конче самому хворіти на нього.

Ленґдон ніколи не чув цієї ідеї саме в такому формулюванні.

Вони рушили далі. Колер задоволено кивнув.

— Думаю, ми з вами чудово порозуміємося, містере Ленґдон.

Ленґдон чомусь не був у цьому впевнений.

З якоїсь миті Ленґдон почув десь попереду глухий гуркіт. Із кожним кроком він гучнішав, відлунюючи у стінах. Гуркіт начебто долинав із протилежного кінця коридору.

— Що це? — нарешті не витримав Ленґдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до діючого вулкана.

— Камера вільного падіння, — коротко відповів Колер, нічого більше не пояснюючи.

Ленґдон вирішив не допитуватися. Він утомився, а Максиміліан Колер, схоже, зовсім не прагнув виявляти гостинність. Ленґдон нагадав собі, для чого прибув сюди. Ілюмінати. Десь у цьому величезному будинку лежить труп… із тавром, заради якого він щойно подолав три тисячі миль.

Наприкінці коридору гуркіт перетворився на оглушливе ревіння, підлога під ногами вібрувала. Вони повернули за ріг, і праворуч з’явилась оглядова галерея. Чотири вікна з грубим склом в округлій стіні нагадували ілюмінатори в субмарині. Ленґдон зупинився і зазирнув в одне з вікон.

Професорові Роберту Ленґдону доводилося бачити в житті всілякі дивні речі, але такої дивовижі він іще не бачив ніколи. Він навіть кілька разів змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинація. Він дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомості, висіли в повітрі люди. Троє. Один помахав йому рукою і зробив у повітрі сальто.

О Боже, подумав він. Я потрапив до країни Оз.

Дно шахти затягувала дрібна сітка. Крізь отвори в сітці виднівся велетенський пропелер, що обертався з шаленою швидкістю.

— Камера вільного падіння, — пояснив Колер, зупинившись біля Ленґдона. — Те саме, що затяжні стрибки з парашутом, тільки в закритому приміщенні. Для зняття стресу. Це вертикальна аеродинамічна труба.

Уражений, Ленґдон не міг відвести погляду від трьох літунів. Одна з них — доволі огрядна жіночка — підлетіла до вікна. Хоч її хлистали потужні струмені повітря, вона широко всміхнулася й показала Ленґдонові двома руками «це чудово!». Той слабко усміхнувся у відповідь і повторив її жест, застановляючись, чи знає вона, що це — давній фалічний символ чоловічої сили.

Ця товстенька жіночка, зауважив Ленґдон, єдина з трьох мала щось на кшталт мініатюрного парашута. Клаптик тканини, що тріпотів над нею, здавався іграшковим.

— Навіщо їй цей парашутик? — поцікавився Ленґдон. — Він має не більше ярда в діаметрі.

— Опір, — пояснив Колер, — зменшує її аеродинаміку, щоб потік повітря міг її підняти. — Він знову рушив по коридору. — Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків.

Ленґдон розсіяно кивнув.

Він і гадки не мав, що ще до ранку в одній країні, розташованій за сотні миль від Швейцарії, ця інформація врятує йому життя.