Янголи і демони

130

Камерарій відчував, як чудесний туман потроху розсіюється, а рівень адреналіну в крові поступово знижується. Коли швейцарські гвардійці вели його Королівськими сходами до Сікстинської капели, він почув спів на майдані Святого Петра і зрозумів, що гори зрушились.

Grazie Dio!

Він молив Бога, щоб дав йому сили, і Бог почув його молитву. Коли в нього виникали сумніви, Господь промовляв до нього. У тебе священна місія, казав Господь. Я дам тобі силу. Але навіть із силою, яку дав йому Бог, камерарій відчував страх і не був упевнений, що обрав правильний шлях.

Якщо не ти, переконував його Господь, то ХТО?

Якщо не тепер, то КОЛИ?

Якщо не так, то ЯК?

Ісус, нагадав йому Бог, урятував їх усіх… урятував від збайдужіння. Двома діяннями Ісус відкрив їм очі. Страх і надія. Розп’яття й воскресіння. Він змінив світ.

Але це було дві тисячі років тому. Від часу чудо зблякло. Люди забули. Вони звернулися до фальшивих ідолів — технологій і чудес розуму. А як же чудеса серця?

Камерарій часто молив Бога навчити його, як змусити людей повернутися до віри. Але Бог мовчав. І тільки в найтемнішу мить його життя Бог прийшов до нього. Тієї жахливої ночі!

Камерарій досі пам’ятає, як лежав тоді на підлозі в пошматованій піжамі й роздирав собі нігтями груди, намагаючись очистити душу від болю, що його завдали ті огидні слова… «Цього не може бути!» — кричав він, розуміючи, що це є. Брехня, про яку він дізнався, ятрила йому серце, наче пекельний вогонь. Єпископ, який узяв його до себе, чоловік, який став йому за батька, клірик, поруч із яким камерарій був весь час, доки той ішов до папського престолу… виявився брехуном. Звичайним грішником. Він приховував від світу вчинок, настільки віроломний за своєю суттю, що камерарій сумнівався, чи й сам Бог би його пробачив.

— А як же ваша обітниця? — кричав камерарій папі в обличчя. — Ви порушили обітницю, дану Богові! Як ви посміли?!

Папа намагався щось пояснити, але камерарій не слухав. Він вибіг з кімнати і, нічого не бачачи перед собою, помчав коридорами. Він блював, роздирав на собі шкіру, доки не отямився, закривавлений і знесилений, перед могилою святого Петра. Мати Маріє, що мені робити? І в ту мить, мить болю і зради, коли камерарій лежав на холодній землі некрополя і благав Бога забрати його з цього бездушного світу, Господь прийшов до нього.

Голос, який він почув у голові, пролунав, наче грім.

— Чи давав ти обітницю служити Богові?

— Так! — вигукнув камерарій.

— Чи готовий ти вмерти за свого Бога?

— Так! Забери мене!

— Чи готовий ти вмерти за свою Церкву?

— Так! Прошу, звільни мене від цієї нечисті!

— Але чи готовий ти вмерти за… людство?

Запала тиша, і камерарієві здалося, що він летить у безодню. Він падав далі, швидше, не міг зупинитися. Але відповідь він знав. Він знав її завжди.

— Так! — закричав він у морок безумства. — Я готовий віддати життя за людей! Я умру за них, як умер Твій Син.

Минуло багато годин, а камерарій досі лежав, тремтячи, на холодній землі. Він побачив обличчя матері. Бог має великі плани щодо тебе, казала вона. Камерарій іще глибше поринув у безумство. Саме тоді Бог заговорив до нього знову. Цього разу без слів. Але камерарій усе зрозумів.

Віднови їхню віру.

Як не я… то хто?

Як не тепер… то коли?

Коли гвардійці відімкнули двері Сікстинської капели, камерарій Карло Вентреска відчув, як по його жилах розтікається сила… точнісінько так само, як відчув колись у дитинстві. Бог обрав його. Давним-давно.

Нехай вершиться воля Твоя.

Камерарієві здавалося, наче він знову народився. Швейцарські гвардійці забинтували йому груди, омили його й одягнули в чисту білу мантію. Щоб полегшити біль, вони зробили йому ін’єкцію морфію. Камерарій шкодував, що йому вкололи знеболювальне. Ісус терпів біль три дні й аж тоді вознісся на небо! Він уже відчував, як наркотик притуплює його відчуття… як паморочиться в голові.

Увійшовши до каплиці, він зовсім не здивувався, що кардинали з подивом розглядають його. Вони благоговіють перед Богом, нагадав він собі. Не переді мною, а перед тим, як Бог ЧЕРЕЗ мене вершить свою волю. Йдучи центральним проходом, він у кожному обличчі читав збентеження. А крім того, у поглядах кардиналів було іще щось. Що саме? Камерарій намагався було уявити, як кардинали його зустрінуть. З радістю? З пошаною? Він заглядав їм у вічі і не бачив ані того, ані іншого.

Тоді камерарій подивився на вівтар і побачив Роберта Ленґдона.