Янголи і демони

14

Ленґдон вийшов з корпусу С на свіже повітря неймовірно щасливий опинитися подалі від помешкання Ветри. Сонце допомогло відволіктися від жахливого образу порожньої очної ями, що міцно вкарбувався в пам’ять.

— Сюди, будь ласка. — Колер звернув на стежку, що круто йшла вгору. Інвалідне крісло з електродвигуном набирало швидкість без жодних зусиль. — Міс Ветра буде тут з хвилини на хвилину.

Ленґдон наддав ходи, щоб не відставати.

— Ну що, — запитав Колер, — ви й досі не переконалися, що це справа рук ілюмінатів?

Ленґдон уже не знав, що й думати. Релігійні погляди Ветри, безумовно, насторожували, однак він не міг змусити себе відкинути численні наукові факти. І до того ж це око…

— Я й далі вважаю, — рішуче сказав Ленґдон, — що ілюмінати не причетні до цього вбивства. Викрадене око — зайвий доказ.

— Що?

— Безглузда жорстокість дуже… не в традиціях ілюмінатів, — пояснив Ленґдон. — Фахівці, що знаються на культах, кажуть, що калічити жертв задля розваги властиво передусім недосвідченим маргінальним сектам — усіляким фанатам, що стихійно коять насильство. Ілюмінати ж завжди діяли надзвичайно виважено.

— Виважено? Із хірургічною точністю вирізати людині око — це що ж, не виважено?

— Не зрозуміло, який у цьому сенс! Це не слугує ніякій вищій меті.

Інвалідне крісло різко зупинилося на вершині пагорба. Колер повернувся.

— Повірте, містере Ленґдон, це око справді слугує вищій меті… набагато вищій меті.

Ідучи через зелений пагорб, чоловіки почули з заходу стрекотіння гелікоптера. За мить з’явився й він сам — пролетів над долиною, зробив віраж і завис над злітно-посадковим майданчиком, позначеним на траві.

Ленґдон розсіяно спостерігав за гелікоптером, застановляючись, чи повноцінний нічний сон допоміг би йому впорядкувати думки, що кружляли, наче лопаті гвинта гелікоптера. Він не був у цьому впевнений.

Шасі торкнулося землі. Пілот вистрибнув з кабіни й почав викладати багаж: вовняні спортивні костюми, пластикові сумки, балони зі стиснутим повітрям і ящики з чимось, схожим на найсучасніше обладнання для підводного плавання.

Ленґдон був спантеличений.

— Це все спорядження міс Ветри? — прокричав він Колерові через ревіння двигунів.

Той кивнув і теж прокричав у відповідь:

— Вона проводила біологічні дослідження у Балеарському морі.

— Але ви ж, здається, казали, що вона фізик!

— Так і є. Точніше, вона біофізик. Вивчає взаємозв’язок між різними біологічними системами. Її праця тісно пов’язана з батьковими дослідженнями в галузі фізики елементарних частинок. Нещодавно, спостерігаючи за допомогою атомарно синхронізованих камер за зграйкою тунців, вона спростувала одну з фундаментальних теорій Айнштайна.

Ленґдон пильно подивився на Колера, намагаючись зрозуміти, чи той не жартує. Айнштайн і тунці? Він уже почав підозрювати, що космічний літак Х-33 випадково закинув його на якусь іншу планету.

За хвилину з гелікоптера вийшла Вітторія Ветра, і Роберт Ленґдон зрозумів, що сьогодні його чекає сюрприз за сюрпризом. Жінка в шортах кольору хакі й білій майці аж ніяк не скидалася на того занудного науковця, якого він очікував побачити. Висока, тоненька й граційна, вона мала смагляву шкіру й довге чорне волосся, яке розвівав вітер від гвинта гелікоптера. Обличчя явно італійське — не прекрасне в класичному розумінні, зате з виразними земними рисами; навіть за двадцять ярдів здавалося, що воно випромінює щире тепло. Від вітру одяг обліпив її тіло, підкреслюючи тоненьку талію і маленькі тугі груди.

— Міс Ветра — жінка величезної сили духу, — зауважив Колер, наче відчувши захоплення Ленґдона. — Вона по кілька місяців поспіль працює в небезпечних екосистемах. Крім того, вона суворий вегетаріанець і місцевий гуру з хатха-йоги.

Хатха-йога? — здивувався Ленґдон. Давнє буддистське мистецтво медитації через розтягування м’язів — дивне захоплення для фізика й доньки католицького священика.

Вітторія швидко наближалася до них. Було видно, що вона недавно плакала, у глибоких чорних очах застигло почуття, якого Ленґдон не зміг визначити. Проте йшла вона впевнено й енергійно. Сильні гарні ноги з рівною здоровою засмагою свідчили про тривале перебування на щедрому середземноморському сонці.

— Вітторіє, — звернувся до неї Колер. — Мої найщиріші співчуття. Це величезна втрата для науки… для всіх нас у ЦЕРНі.

Вітторія вдячно кивнула.

— Уже з’ясували, хто це зробив? — Голос у неї був приємний, глибокий.

— Ще ні. Працюємо над цим.

Вона повернулася до Ленґдона і простягнула йому гарну тонку руку.

— Мене звуть Вітторія Ветра. Ви, я так розумію, з Інтерполу?

Ленґдон обережно потис їй руку, на мить потонувши в очах, повних сліз.

— Роберт Ленґдон. — Він не знав, що ще додати.

— Містер Ленґдон не з поліції, — пояснив Колер. — Він експерт зі Сполучених Штатів. Прилетів, щоб допомогти нам з’ясувати, хто винен у тому, що сталося.

— А де ж поліція? — розгубилася Вітторія. Колер видихнув повітря і нічого не відповів. — Де тіло? — рішуче запитала Вітторія.

— Ним займаються.

Ця невинна брехня здивувала Ленґдона.

— Я хочу його бачити!

— Вітторіє, твого батька вбили… вбили по-звірячому. Хіба не краще тобі запам’ятати його таким, яким він був за життя? — спробував переконати її Колер.

Вітторія зібралася було відповісти, але раптом неподалік хтось загукав:

— Гей, Вітторіє! З поверненням додому!

Вона озирнулася. Від майданчика для гелікоптерів їй радісно махали руками кілька науковців.

— Спростувала ще якусь теорію Айнштайна? — крикнув один із них.

— Ото вже татусь, мабуть, тобою пишається! — додав інший.

Вітторія незграбно помахала їм у відповідь, а тоді подивилася на Колера, нічого не розуміючи.

— Як — ніхто ще не знає?

— Я вирішив, що обережність — понад усе.

— Ви не сказали колегам, що мого батька вбили? — Тепер здивування в її голосі змінилося гнівом.

Тон Колера вмить став суворим.

— Ти, мабуть, забула, Вітторіє Ветра, що, як тільки я заявлю в поліцію про вбивство твого батька, у ЦЕРНі почнеться розслідування. Включно з ретельним обшуком його лабораторії. Твій батько волів тримати останній проект у таємниці, і я ставився до цього з розумінням. Мені він сказав лише дві речі. По-перше, що в наступні десять років цей проект може принести ЦЕРНу ліцензійних контрактів на мільйони франків. А по-друге, що його зарано оприлюднювати, бо технології ще недосконалі, а отже, небезпечні. Саме з цих міркувань я б не хотів, щоб у його лабораторії нишпорили сторонні люди й або викрали результати його праці, або постраждали під час обшуку, а ЦЕРН зробили б винним. Я чітко висловився?

Вітторія мовчки дивилася на нього. Ленґдон відчув, що вона змушена погодитися з логікою Колера.

— Перш ніж звертатися до поліції, — вів далі Колер, — я мушу знати, над чим ви вдвох працювали. Прошу, заведи нас до вашої лабораторії.

— Лабораторія тут ні до чого, — сказала Вітторія. — Ніхто не знав, що ми з батьком робимо. Його вбивство ніяк не може бути пов’язане з цим проектом.

Колер хрипло видихнув.

— Факти свідчать про інше.

— Факти? Які факти?

Ленґдон теж хотів би це знати.

Колер знову приклав до вуст хустинку.

— Мусиш просто повірити мені на слово.

З того, як Вітторія на нього подивилась, стало зрозуміло, що вона не вірить.