Янголи і демони

37

Вітторія злостиво поглядала на швейцарського гвардійця, що стояв за зачиненими дверима кабінету Оліветті. Той зиркав так само неприязно. Кольоровий костюм аж ніяк не узгоджувався з його відверто ворожим настроєм.

Che fiasco, думала Вітторія. У полоні у клоуна з пістолетом!

Ленґдон мовчав. Вітторія сподівалась, що він у цю мить напружує свій мозок гарвардського науковця, шукаючи якогось виходу. Однак з виразу його обличчя було очевидно, що він більше приголомшений, аніж замислений. Вітторія шкодувала, що так сильно втягнула його в це все.

Першим її поривом було витягнути мобільник і подзвонити Колерові, але вона швидко збагнула, що це без сенсу. По-перше, гвардієць, мабуть, увійде й відбере в неї телефон. По-друге, якщо приступ у Колера проходить так само, як завжди, то він, мабуть, і досі неспроможний говорити. Зрештою, це не має значення… Схоже, Оліветті зараз так чи інакше не налаштований нікому вірити на слово.

Згадай! наказувала вона собі. Згадай розв’язок цієї задачі!

Згадування — це один із трюків буддистської філософії. Замість того щоб просити розум знайти вихід із, на перший погляд, безвихідного становища, Вітторія просто намагалася згадати його. Упевненість, що колись вона знала відповідь, налаштовувала розум на те, що ця відповідь мусить існувати… й рятувала від відчаю. Вітторія часто вдавалася до цієї тактики, вирішуючи проблеми в науці, які, на думку багатьох, не мали розв’язку.

Але зараз трюк зі згадуванням не спрацьовував. Тоді вона оцінила свої можливості… свої потреби. Треба було когось попередити. Хтось у Ватикані мусив сприйняти її слова серйозно. Але хто б це міг бути? Камерарій? Як із ним зв’язатися? Вона зачинена у скляній коробці, яка має тільки одні двері.

Засоби, казала вона собі. Завжди є якісь засоби. Ще раз оціни середовище.

Вона інстинктивно опустила плечі, заплющила очі і тричі глибоко вдихнула. Відчула, як серце почало битися повільніше, м’язи розслабились. Паніка минула, думки впорядкувались. Усе добре, казала вона собі, тепер подумай спокійно. Що в цьому становищі позитивного? Які я маю переваги?

У спокійному стані аналітичний розум Вітторії Ветри був потужною силою. За лічені секунди вона зрозуміла, що їхнє ув’язнення — це насправді ключ до свободи.

— Я зателефоную, — раптом сказала вона.

Ленґдон підвів голову.

— Я саме збирався порадити вам зателефонувати Колерові, але…

— Не Колерові. Декому іншому.

— Кому?

— Камерарію.

— Ви зателефонуєте камерарію? Як? — Ленґдон зовсім розгубився.

— Оліветті сказав, що камерарій зараз у кабінеті папи.

— То й що з того? Ви знаєте, як зателефонувати до кабінету папи?

— Ні. Але я не дзвонитиму зі свого телефону. — Вона показала на надсучасну телефонну систему в Оліветті на столі. Тут було безліч кнопок швидкого набору. — Керівник служби безпеки мусить мати прямий зв’язок із кабінетом папи.

— Аякже. А ще він має громила з пістолетом, що стирчить за шість футів звідси.

— Але ж ми тут замкнені.

— Про це я не забув.

— Я маю на увазі, що не тільки ми не можемо вийти, а й гвардієць не може до нас увійти. Це особистий кабінет Оліветті. Навряд чи ще хтось має до нього ключ.

Ленґдон подивився на гвардійця.

— Це скло доволі тонке, а пістолет у нього доволі великий.

— І що він зробить? Вистрелить у мене за те, що я скористаюся телефоном?

— А чорт його знає! Це місце досить дивне, і те, як вони тут поводяться…

— Вибір у нас невеликий, — сказала Вітторія. — Або я спробую зателефонувати, або ми проведемо найближчі п’ять годин і сорок вісім хвилин у ватиканській в’язниці. Принаймні з цього місця буде найкраще спостерігати за вибухом.

Ленґдон зблід.

— Але, щойно ви знімете слухавку, гвардієць покличе Оліветті. Крім того, тут двадцять кнопок. І жодних написів. Ви що, збираєтеся натискати всі по черзі, сподіваючись, що рано чи пізно вам пощастить?

— У жодному разі, — відповіла вона, підійшовши до телефону. — Тільки одну. — Вітторія взяла слухавку і натиснула верхню кнопку. — Номер перший. Закладаюсь на один із тих доларів з символікою ілюмінатів, які у вас в кишені, що це телефон до папи. Хто б іще міг бути найважливішим для головнокомандувача швейцарської гвардії?

Ленґдон не встиг відповісти. Гвардієць по той бік дверей почав стукати по склу рукояткою пістолета. Він показав Вітторії, щоб облишила телефон.

Та йому підморгнула. Гвардієць аж почервонів з люті.

Ленґдон відійшов від дверей і знову повернувся до Вітторії.

— Дай Бог, щоб ви не помилялися, бо цей хлопець явно не в захваті!

— Чорт забирай! — вилаялась Вітторія, тримаючи слухавку біля вуха. — Це автовідповідач.

— Автовідповідач? — здивувався Ленґдон. — У папи в кабінеті автовідповідач?

— Це не був кабінет папи, — сказала Вітторія, поклавши слухавку. — Це було кляте тижневе меню клятого ватиканського буфету!

Ленґдон слабко усміхнувся гвардійцеві за дверима, який сердито дивився на них крізь скло, викликаючи по рації Оліветті.