Янголи і демони

69

Задихаючись від випарів, Ленґдон дерся драбиною до світла. Нагорі він чув якісь голоси, але нічого не розумів. У голові паморочилось. Перед очима стояв образ кардинала з тавром на грудях.

Земля… Земля…

Із кожним новим щаблем в очах щораз більше темніло, і він боявся, що от-от знепритомніє. Коли залишилося подолати всього два щаблі, він утратив рівновагу. Інстинктивно рвонув угору і спробував схопитися за край отвору, але до нього було надто далеко. Він відпустив драбину і вже падав назад у темряву, аж раптом під пахвами сильно заболіло. Ленґдон відчув, що висить у повітрі й несамовито розмахує ногами над чорною порожнечею.

Сильні руки двох швейцарських гвардійців підхопили його попід пахви і потягнули нагору. Наступної миті голова Ленґдона виринула з діри демона; він задихався й хапав ротом повітря. Гвардійці витягнули його назовні й поклали горілиць на холодну мармурову підлогу.

Якийсь час Ленґдон не знав, де він. Над головою сяяли зорі… рухалися орбітами планети. Поряд кружляли якісь постаті й чулися крики. Він спробував сісти. Виявилося, що він лежить біля підніжжя кам’яної піраміди. У каплиці пролунав знайомий сердитий голос, і Ленґдон нарешті прийшов до тями.

Оліветті кричав на Вітторію.

— Якого дідька ви не визначили відразу, що це тут?!

Та намагалась йому пояснити, як усе сталося.

Оліветті обірвав її на півслові й заходився віддавати накази своїм людям:

— Витягніть тіло! Обшукайте весь храм!

Ленґдон спробував сісти. У каплиці Кіджі було повно швейцарських гвардійців. Пластикову завісу, що затуляла вхід, зірвали, і в легені Ленґдонові полилося свіже повітря. Свідомість поволі поверталася. Він побачив, як Вітторія підійшла до нього і стала навколішки. Обличчя в неї було, як у янгола.

— Як ви почуваєтесь? — Вона ніжно взяла його руку й помацала пульс.

— Дякую. — Ленґдон нарешті сів. — Оліветті шаленіє з люті.

Вітторія кивнула:

— Він має на це всі підстави. Ми схибили.

— Тобто я схибив.

— То реабілітуйтеся. Допоможіть спіймати його наступного разу.

Наступного разу? Ленґдон подумав, що це прикрий жарт. Наступного разу не буде! Ми проґавили свій шанс!

Вітторія подивилась на його годинник.

— Міккі каже, що ми маємо сорок хвилин. Зберіться з думками й допоможіть мені вирахувати наступний вказівник.

— Я ж сказав вам, Вітторіє, тих скульптур більше немає. Стежка світла… — Ленґдон запнувся.

Вітторія ледь усміхнулась.

Заточуючись, Ленґдон зірвався на ноги й витріщився на твори мистецтва, що оточували його з усіх боків. Піраміди, зірки, планети, еліпси. Раптом усе стало на свої місця. Це — перший олтар науки! Пантеон тут ні до чого! Він збагнув, що ця непримітна каплиця ідеально відповідала намірам ілюмінатів — значно більше, ніж відомий на весь світ Пантеон. Каплиця Кіджі була альковом, про який мало хто знав, буквально дірою в стіні — пам’ятником видатному покровителеві науки, оздобленим земними символами. Досконало.

Ленґдон сперся до стіни й уважно дивився на величезні піраміди. Вітторія, безперечно, мала рацію. Якщо ця каплиця була першим олтарем науки, то в ній могла й досі стояти скульптура ілюмінатів, що слугувала першим вказівником на стежці просвітлення. Коли Ленґдон усвідомив, що не все ще втрачено, у ньому знову прокинулась надія. Якщо вказівник і справді тут, то вони можуть знайти наступний олтар і схопити вбивцю там.

Вітторія підійшла до нього ближче.

— Я вже знаю, хто був невідомим скульптором ілюмінатів.

Ленґдон здивовано підвів голову.

— Що ви сказали?

— Залишилося тільки з’ясувати, яка зі скульптур…

— Зачекайте хвильку! Ви знаєте, хто був скульптором ілюмінатів? — Він сам намагався дізнатися про це багато років.

— Це Берніні, — усміхнулась Вітторія. Вона помовчала. — Той самий Берніні.

Ленґдон відразу зрозумів, що вона помиляється. Це аж ніяк не міг бути Берніні. Джанлоренцо Берніні був другим найзнаменитішим скульптором за всі часи, славою він поступався хіба що Мікеланджело. У сімнадцятому столітті Берніні створив більше скульптур, ніж будь-який інший митець. Тим часом той, кого вони шукали, був невідомий, ніхто.

Вітторія спохмурніла.

— Щось ви не зраділи.

— Це не може бути Берніні.

— Чому? Берніні був сучасником Галілея. І видатним скульптором.

— Він був дуже знаменитий і до того ж католик.

— Знаю, — погодилась Вітторія. — Точнісінько, як Галілей.

— Ні, — заперечив Ленґдон. — Зовсім не як Галілей. Галілей був для Ватикану більмом на оці. Берніні ж був його гордістю. Церква була від нього в захваті. Ватикан оголосив Берніні найвизначнішим фахівцем у галузі мистецтва. Берніні практично все життя прожив у стінах Божого міста!

— Чудове маскування. Лазутчик ілюмінатів у таборі ворога.

Ленґдон утомився переконувати.

— Вітторіє, ілюмінати називали свого таємного митця il maestro ignoto — невідомим майстром.

— Атож, невідомим для них. Подумайте про масонів — у них тільки найвищі ешелони знали всю правду. Галілей міг тримати ім’я Берніні в таємниці від більшості членів братства… задля безпеки самого ж Берніні. Тому Ватикан так нічого й не довідався.

Вона Ленґдона не переконала, але він мусив визнати, що в її словах є своєрідна логіка. Ілюмінати прославилися вмінням берегти таємниці. Усю правду знали лише декілька членів найвищого рангу. У цьому був секрет їхньої здатності залишатися в підпіллі… Дуже мало хто знав усе.

— Зв’язок Берніні з ілюмінатами, — з усмішкою додала Вітторія, — пояснює, чому він створив ці дві піраміди.

Ленґдон подивився на величезні скульптури й похитав головою.

— Берніні був релігійним скульптором. Ці піраміди аж ніяк не міг вирізьбити Берніні.

Вітторія знизала плечима.

— Скажіть це табличці, що у вас за спиною.

Ленґдон повернувся і прочитав:

КАПЛИЦЯ КІДЖІ

Споруджена за проектом Рафаеля.

Усе внутрішнє оздоблення — робота Джанлоренцо Берніні.

Ленґдон двічі перечитав напис на табличці, але далі не вірив. Джанлоренцо Берніні прославився за вигадливі, витончені скульптури Діви Марії, янголів, пророків і пап. З якого б це дива він різьбив піраміди?

Ленґдон знову подивився на ці величні пам’ятники й остаточно розгубився. Дві піраміди, кожна з блискучим овальним медальйоном. Із християнством вони не мали абсолютно нічого спільного. Піраміди, зірки на бані, знаки зодіаку. Усе внутрішнє оздоблення — робота Джанлоренцо Берніні. Якщо це правда, подумав Ленґдон, то Вітторія мусить мати рацію. Невідомим майстром ілюмінатів міг бути тільки Берніні, бо всі до єдиної скульптури в цій каплиці вирізьбив саме він! Коли Ленґдон це усвідомив, думки посипались одна за одною.

Берніні був ілюмінатом.

Берніні створив амбіграми ілюмінатів.

Берніні проклав стежку просвітлення.

Приголомшений, Ленґдон не міг вимовити ані слова. Чи може бути таке, що в цій крихітній каплиці Кіджі всесвітньо відомий Берніні встановив скульптуру, яка вказує шлях крізь Рим до наступного олтаря науки?

— Берніні, — нарешті вимовив він. — Я б нізащо не здогадався.

— Хто іще, як не знаменитий ватиканський митець, мав достатній вплив, щоб розставити свої скульптури в конкретних католицьких каплицях по всьому Риму і створити стежку світла? Це не міг бути хтось невідомий.

Ленґдон задумався. Подивився на піраміди, застановляючись, чи, бува, одна з них не є вказівником. А може, вони обидві?

— Піраміди повернуті в протилежні боки, — сказав нарешті, так нічого й не надумавши. — Крім того, вони однакові, і я не знаю, котра…

— Думаю, нам потрібні не піраміди.

— Але ж інших скульптур тут немає.

Вітторія не дала йому договорити, а натомість показала в бік Оліветті та ще кількох гвардійців, що стояли біля діри демона.

Ленґдон простежив за напрямом її долоні аж до протилежної стіни. Спочатку він нічого не зауважив. Але тоді хтось із гвардійців відійшов, і він мигцем побачив те, на що вона вказувала. Білий мармур. Рука. Тулуб. А тоді й обличчя. Скульптура була напівсхована в ніші. Дві людські фігури в натуральний зріст. Серце в Ленґдона забилося швидше. Його так вразили піраміди й діра демона, що цієї скульптури він навіть не помітив. Ленґдон пішов до неї крізь юрму гвардійців. Трохи наблизившись, він безпомилково впізнав почерк Берніні — напруженість художньої композиції, витончені обличчя й плавні складки одежі — і все це з найкращого білого мармуру, який можна було купити за гроші Ватикану. Лише опинившись перед самою скульптурою, Ленґдон нарешті впізнав її. Він захоплено дивився на два обличчя, і йому перехопило подих.

— Хто це? — запитала, наздогнавши його, Вітторія.

Ленґдон був зачарований.

— «Авакум і янгол», — ледь чутно відповів. Це була доволі відома робота Берніні, що згадувалась у деяких підручниках з історії мистецтва. Ленґдон зовсім забув, що вона стоїть тут.

— Авакум?

— Пророк, що передбачив загибель землі.

— Думаєте, це вказівник? — стривожилась Вітторія.

Ленґдон зачудовано кивнув. Ще ніколи в житті він не був так у чомусь упевнений. Це був перший вказівник ілюмінатів. Щодо цього він не мав жодних сумнівів. Хоч Ленґдон і очікував, що скульптура якось «вказуватиме» на наступний олтар науки, він не думав, що це буде так буквально. І янгол, і Авакум — кожен показував рукою кудись удалину.

Ленґдон мимоволі усміхнувся.

— Доволі очевидно, чи не так?

Вітторія раділа, але водночас була спантеличена.

— Я бачу, що вони обидва кудись указують, але вони суперечать один одному. Янгол указує в один бік, пророк в інший.

Ленґдон хмикнув. Вона казала правду. Фігури показували на різні боки. Але Ленґдон уже розв’язав цю задачу. Відчувши приплив енергії, він рушив до дверей.

— Куди ви йдете? — гукнула йому вслід Вітторія.

— На вулицю! — Ленґдон побіг до виходу, знов відчуваючи приємне збудження. — Хочу подивитися, куди вказує ця скульптура!

— Зачекайте! Звідки ви знаєте, яка з двох скульптур?

— Вірш, — вигукнув він через плече. — Останній рядок!

— Хай янголи у пошуку ведуть? — Вона розгублено подивилась на простягнутий палець янгола, і раптом її очі затуманилися. — Чорт забирай!