Янголи і демони

99

— Від Оліветті нічого не чути? — втомлено спитав камерарій, повертаючись у супроводі Рошера з Сікстинської капели до кабінету папи.

— Ні, сеньйоре. Я побоююсь найгіршого.

Коли вони дійшли до кабінету папи, камерарій мовив глухим голосом:

— Капітане, я більше нічого зробити не можу. Боюсь, я й так уже зробив забагато. Тепер я йду до цього кабінету молитися. Прошу мене не турбувати. Решта — в руках Божих.

— Так, сеньйоре.

— Часу майже не залишилося, капітане. Знайдіть контейнер.

— Пошуки тривають. — Рошер завагався. — Зброя, схоже, схована дуже добре.

— Так. — Камерарій скривився, наче від болю. — Рівно о 23:15, якщо церква й далі перебуватиме в небезпеці, ви розпочнете евакуацію кардиналів. Відповідальність за їхню безпеку я покладаю на вас. І прошу лише про одне. Нехай ці чоловіки покинуть це місце гідно. Нехай вони вийдуть на майдан Святого Петра і стануть пліч-о-пліч із рештою світу. Я не хочу, щоб останнім епізодом в історії цієї Церкви були злякані кардинали, що втікають через чорний хід.

— Добре, сеньйоре. А як же ви? По вас теж прийти о 23:15?

— У цьому не буде потреби.

— Перепрошую?

— Я піду тоді, коли Господь дасть мені знак.

Рошер застановився, чи камерарій збирається йти на дно разом із кораблем.

Камерарій відчинив двері до кабінету й увійшов.

— До речі… — сказав він, повернувшись. — Хочу вас попросити ще про щось.

— Слухаю, сеньйоре?

— Сьогодні в цьому кабінеті чомусь дуже холодно. Я весь тремчу.

— Електричне опалення вимкнуте. Дозвольте, я розпалю вам камін.

— Дякую. Дуже дякую, — і камерарій утомлено усміхнувся.

Рошер вийшов із кабінету папи, залишивши камерарія молитися при світлі каміна перед невеличкою статуєю Діви Марії. Це була дивна, моторошна картина — чорна зіщулена тінь у мерехтливому світлі вогню. Рошер пішов довгим коридором. За мить з іншого боку з’явився гвардієць. Він біг йому назустріч. Навіть при світлі свічок Рошер упізнав лейтенанта Шартрана — молодого, зеленого, завзятого.

— Капітане, — звернувся Шартран, простягаючи мобільний телефон. — Здається, звернення камерарія таки подіяло. Тут на лінії чоловік, який каже, що має для нас важливу інформацію. Він подзвонив на один із приватних телефонів у Ватикані. Не уявляю, звідки він узяв номер.

Рошер зупинився.

— Як ти сказав?

— Він хоче говорити тільки з найстаршим за званням.

— Від Оліветті нічого не чути?

— Ні, сер.

Він узяв телефон.

— Це капітан Рошер. Я найстарший за званням.

— Рошере, — почув він, — я поясню вам, хто я такий. А тоді скажу, що робити далі.

Коли незнайомець закінчив говорити й відімкнувся, Рошер стояв приголомшений. Він зрозумів, хто йому наказує.

А в ЦЕРНі Сильвія Боделок насилу встигала реєструвати всі запити щодо придбання ліцензії, які надходили на голосову пошту Колера. Коли ж на столі директора задзвонив приватний телефон, Сильвія аж підскочила. Цього номера не знав ніхто. Вона взяла слухавку.

— Так?

— Міс Боделок? Це директор Колер. Зв’яжіться з моїм пілотом. Літак має бути готовий за п’ять хвилин.

100

Роберт Ленґдон розплющив очі й побачив над собою розкішний розписаний фресками купол. Він не знав, ні де він опинився, ні скільки часу пробув без свідомості. Угорі клубочився дим. Щось затуляло йому рот. Киснева маска. Він скинув її. У приміщенні стояв жахливий сморід — наче від паленого м’яса.

Ленґдон скривився від болю в голові. Спробував сісти. Над ним схилився чоловік у білому халаті.

— Riposati! — сказав він і легко натиснув Ленґдонові на груди, намагаючись покласти назад на спину. — Son’ il paramedico.

Ленґдон не опирався. Думки кружляли, як той дим під куполом. Що, чорт забирай, сталося? У свідомість знову заповз страх.

— Sorcio salvatore, — сказав лікар. — Мишеня… рятівник.

Ленґдон розгубився ще більше. Мишеня-рятівник?

Чоловік показав на годинник з Мікі-Маусом у Ленґдона на руці. У голові почало прояснюватись. Він пригадав, що ввімкнув будильник. Збентежено дивлячись на циферблат, він зауважив годину. 22:28.

Він різко сів.

І враз усе згадав.

За хвилину Ленґдон уже стояв біля головного вівтаря з брандмейстером і кількома пожежниками. Вони засипали його запитаннями, але він не слухав. У нього були свої запитання. У всьому тілі відчувався гострий біль, але він знав, що мусить діяти негайно.

До Ленґдона підійшов іще один пожежник.

— Я ще раз все оглянув, сер. Ми знайшли тільки тіла кардинала Ґідери і командира швейцарських гвардійців. Жінки немає.

— Grazie, — подякував Ленґдон, не знаючи, радіти чи жахатися. Він пам’ятав, що бачив Вітторію на підлозі непритомну. Тепер вона зникла. Єдине пояснення, яке спадало на думку, було невтішне. Убивця висловився по телефону чітко. Жінка з силою волі. Це мене збуджує. Можливо, я перший тебе до ранку знайду. І тоді…

Ленґдон розглянувся.

— Де швейцарські гвардійці?

— Не можемо до них додзвонитися. Усі лінії Ватикану заблоковано.

Ленґдон почувався розбитим і самотнім. Оліветті мертвий. Кардинал мертвий. Вітторія зникла. І півгодини його життя як не бувало.

Було чути, що під церквою вже юрмилися репортери. Ленґдон підозрював, що кадри страшної смерті третього кардинала незабаром з’являться в ефірі, якщо ще не з’явились. Ленґдон надіявся, що камерарій уже давно приготувався до найгіршого й ужив відповідних заходів. Евакуюй клятий Ватикан! Досить бавитись! Ми програли!

Раптом Ленґдон усвідомив, що всі бажання, що керували ним досі, — прагнення врятувати Ватикан, визволити чотирьох кардиналів, побачити на власні очі братство, яке він досліджував багато років, — усе це враз утратило значення. Війну вони програли. Тепер він був одержимий тільки одним бажанням. Дуже простим. Палким і примітивним.

Знайти Вітторію.

Він несподівано відчув у душі порожнечу. Ленґдон неодноразово чув, що напружені ситуації іноді зближують людей більше, ніж десятиліття спільного життя. Тепер він у це повірив. Залишившись сам, без Вітторії, він відчув щось таке, чого не відчував уже багато років. Самотність. Біль додав йому сили.

Викинувши з голови все зайве, Ленґдон зосередився на головному. Він відчайдушно надіявся, що вбивця дбатиме насамперед про справу, а вже потім про задоволення. Бо інакше він запізниться. Ні, сказав він собі, у тебе ще є час. Убивця ще не завершив своєї місії. Він мусить вигулькнути ще раз, перш ніж назавжди зникнути.

Останній олтар науки, думав Ленґдон. Убивці залишилось одне, останнє завдання. Земля. Повітря. Вогонь. Вода.

Він подивився на годинник. Півгодини. Ленґдон швидко пішов повз пожежників до «Екстазу святої Терези». Цього разу, дивлячись на вказівник Берніні, Ленґдон точно знав, що його цікавить.

Хай янголи у пошуку ведуть…

Просто над тілом святої на тлі золотого полум’я застиг янгол Берніні. В одній руці він стискав гострого вогненного списа. Ленґдон простежив очима за напрямком списа — у правий бік церкви. Погляд його натрапив на стіну. У тому місці, куди показував спис, не було нічого особливого. Проте Ленґдона це не збентежило: він бо ж знав, що янгол показує на щось, розташоване десь посеред Рима, далеко за стінами храму.

— Який це напрямок? — рішуче запитав Ленґдон, звертаючись до брандмейстера.

— Напрямок? — Брандмейстер подивився в бік, куди показував Ленґдон, і збентежено відповів: — Не знаю… мабуть, західний.

— Які храми розташовані в цьому напрямку?

Брандмейстер іще більше збентежився.

— Їх там десятки. А що?

Ленґдон спохмурнів. Ну звичайно. Я й сам мав би здогадатись.

— Мені потрібна карта міста. Якнайшвидше.

Брандмейстер попросив когось побігти по карту до пожежної машини. Ленґдон знову повернувся до статуї. Земля… Повітря… Вогонь… ВІТТОРІЯ.

Останній вказівник — Вода, казав він собі. Вода роботи Берніні. Установлена в якійсь із церков Рима. Голка в копиці сіна. Він гарячковито перебирав у пам’яті всі роботи Берніні, які знав. Мені потрібний пам’ятник Воді!

Раптом Ленґдон згадав скульптуру Берніні з назвою «Тритон» — грецький бог моря. Але він швидко збагнув, що вона розташована на майдані біля цієї самої церкви і до того ж зовсім не в тому напрямку, що потрібно. Він змушував себе думати. Яку фігуру міг би вирізьбити Берніні на честь води? «Нептун і Тритон»? Але ця статуя, на жаль, пребуває в музеї Вікторії й Альберта в Лондоні.

— Сеньйоре? — До нього біг пожежник із картою.

Ленґдон подякував йому і розклав карту на вівтарі. Він одразу зрозумів, що звернувся до тих людей, що треба, — такої детальної карти Рима він іще ніколи не бачив.

— Де ми?

Пожежник тицьнув у точку на карті.

— Поряд із п’яца Барберіні.

Аби краще зорієнтуватися, Ленґдон іще раз подивився на спис у руці янгола. Брандмейстер не помилився. Карта підтвердила, що спис і справді вказує на захід. Ленґдон провів пальцем на карті пряму від церкви Санта-Марія делла Вітторія на захід. Надія відразу почала згасати. Його палець раз по разу натрапляв на будівлю, позначену маленьким чорним хрестиком. Храми. Місто було просто всіяне ними. Нарешті церкви закінчились, і палець заїхав у передмістя Рима. Ленґдон зітхнув і відійшов на крок від карти. Прокляття.

Розглядаючи загальний план міста, Ленґдон затримав погляд на трьох храмах, де було вбито перших трьох кардиналів. Каплиця Кіджі… собор Святого Петра… тут…

Побачивши їх усі одночасно, він помітив у їхньому розташуванні щось несподіване. Раніше Ленґдон чомусь думав, що храми з вказівниками розкидані по Риму навмання, без жодної закономірності. Але, очевидно, це було не так. Три храми були розташовані приблизно на однаковій відстані один від одного й утворювали велетенський трикутник, що охоплював півміста. Ленґдон подивився ще раз. Так і є, йому це не здалося.

— Penna, — раптом сказав він, не підводячи голови.

Хтось дав йому кулькову ручку.

Ленґдон обвів три храми колами. Серце забилося швидше. Він утретє перевірив своє припущення. Симетричний трикутник!

Спершу він подумав про велику державну печатку на однодоларовій банкноті — трикутник зі всевидющим оком усередині. Але це не мало сенсу. Адже він позначив лише три точки. А всього їх мало бути чотири.

То де ж, чорт забирай, Вода? Ленґдон знав: хоч би де він поставив четверту точку — трикутник буде зруйновано. Єдиним способом зберегти симетрію було розмістити четвертий вказівник усередині трикутника, у центрі. Він подивився на це місце на карті. Нічого. Але ця ідея не давала йому спокою. Чотири елементи науки вважалися рівними. Вода нічим не вирізнялась, а отже, не могла бути розташована в центрі.

Але інтуїція підказувала йому, що таке симетричне розташування не могло бути випадковим. Я ще не бачу цілої картини. Залишався тільки один варіант — чотири точки утворювали не трикутник, а якусь іншу фігуру.

Ленґдон подивився на карту. Може, квадрат? Квадрат, щоправда, не має жодного символічного значення, але принаймні він симетричний. Ленґдон поставив палець в одну із точок на карті, яка мала б перетворити трикутник на квадрат. Він відразу побачив, що правильного квадрата не вийде. Кути в первинного трикутника були неоднакові, і з нього міг утворитися хіба що неправильний чотирикутник.

Він розглянув іще кілька варіантів розташування четвертої точки відносно трикутника, і раптом сталося щось несподіване. Він зауважив, що пряма, якою він позначив напрямок списа, проходить точнісінько крізь одну з гіпотетичних точок. Уражений, Ленґдон обвів це місце колом. Тепер він дивився на чотири позначки на карті, розташовані у формі нерівного ромба, схожого формою на повітряного змія.

Він наморщив чоло. Ромби теж не були символом ілюмінатів. Він задумався. Проте…

Ленґдон згадав знаменитий «діамант ілюмінатів». Ідея, звісно ж, була недоладна, і він відразу її відкинув. До того ж ромб на карті був довгастий, як повітряний змій. Навряд чи його можна було вважати зразком тієї бездоганної симетрії, якою славився «діамант ілюмінатів».

Схилившись, щоб краще роздивитись, біля чого опинилася четверта позначка, Ленґдон із подивом виявив, що вона стоїть у самому центрі славнозвісної римської п’яца Навона. Він знав, що на цьому майдані є велика церква, але він уже раніше креслив пальцем пряму крізь цей майдан і подумав про цю церкву. Наскільки він пам’ятав, у ній не було жодних скульптур Берніні. Ця церква мала назву Свята Агнеса ін Аґоне — на честь святої Агнеси, молодої чарівної дівчини, відданої в довічне сексуальне рабство за небажання зректися віри.

Що ж такого є в цій церкві? Ленґдон напружував пам’ять, намагаючись уявити, який ця церква має вигляд усередині. Але жодних робіт Берніні він у ній не пригадував, а тим паче таких, що мали б якийсь зв’язок із водою. Фігура, утворена на карті, теж не давала йому спокою. Ромб. Надто правильний, щоб бути збігом, але не достатньо правильний, щоб мати сенс. Повітряний змій? Невже він вибрав не ту точку? Чого я не второпаю?

Відповідь прийшла за тридцять секунд, і Ленґдон відчув таке піднесення, якого не переживав ще ніколи за все своє професійне життя.

Геніальність ілюмінатів, схоже, не мала меж.

Фігура, на яку він дивився, задумувалася зовсім не як ромб. Ромб утворився лише тому, що він сполучив суміжні точки. Ілюмінати ж вірили у протилежності! Коли Ленґдон креслив прямі між протилежними вершинами, пальці в нього тремтіли. На карті утворився велетенський хрест. Це хрест! Чотири елементи науки постали перед його очима… у формі величезного хреста, що розкинувся на все місто.

Він зачудовано дивився на карту, і в голові в нього зазвучав рядок з вірша… наче давній друг з новим обличчям.

Крізь Рим сюди прокласти світла путь…

Крізь Рим…

Туман почав розсіюватись. Ленґдон зрозумів, що відповідь була в нього перед очима весь вечір! У вірші ілюмінатів було сказано, як саме розташовані олтарі науки. Навхрест!

Крізь Рим сюди прокласти світла путь!

Ленґдон зрозумів: хрест на карті відображав найвищий дуалізм ілюмінатів. Це був релігійний символ, утворений із елементів науки. Галілеєва стежка світла вшановувала водночас і науку, і Бога!

Усі інші деталі складанки стали на місце майже миттєво.

П’яца Навона.

У самому центрі п’яца Навона перед церквою Святої Агнеси ін Аґоне стояла одна з найзнаменитіших скульптур Берніні. Усяк, хто бував у Римі, приходив подивитися на неї.

«Фонтан чотирьох рік»!

Безпомилковий символ води, фонтан чотирьох рік Берніні прославляв чотири найбільші ріки світу — Ніл, Ґанґ, Дунай і Ла-Плату.

Вода, думав Ленґдон. Останній вказівник. Досконало.

А ще досконаліше те, збагнув Ленґдон, що над чудовим фонтаном Берніні височіє величний обеліск.

Залишивши спантеличених пожежників, Ленґдон побіг через усю церкву до бездиханного тіла Оліветті.

22:31, подумав він. Часу вдосталь. Уперше за сьогодні він відчував, що випереджає події.

Присівши біля командира, що лежав поза рядами лав, Ленґдон непомітно для пожежників узяв його пістолет і рацію. Він знав, що доведеться викликати підмогу, але тут було не відповідне для цього місце. Розташування останнього олтаря науки мусило поки що залишатися таємницею. Репортери й пожежники, що мчатимуть із сиренами до п’яца Навона, тільки все зіпсують.

Ленґдон тихо вислизнув на вулицю й обійшов журналістів, які групами заходили до церкви. Він перетнув п’яца Барберіні і, сховавшись у тіні будинків, увімкнув рацію. Спробував зв’язатися з Ватиканом, але в рації тільки тріщало. Або він був поза зоною зв’язку, або ж для користування рацією потрібно було набрати якийсь код. Ленґдон крутив регулятори, натискав кнопки, але нічого не допомагало. Він зрозумів, що викликати підмогу, мабуть, не вдасться. Озирнувся в пошуках телефону-автомата. Жодного. Зрештою, до Ватикану й так зараз не додзвонитися.

Він почувся дуже самотньо.

Відчуваючи, як упевненість тане, Ленґдон якусь мить постояв, оцінюючи своє жалюгідне становище: весь обсипаний уламками зогнилих кісток, поранений, смертельно втомлений і голодний.

Він озирнувся на церкву. Над маківкою, освітленою прожекторами медій і пожежними машинами, звивався дим. Може, варто повернутися й покликати когось на допомогу? — подумав він. Однак інтуїція підказувала, що помічники без спеціальної підготовки можуть тільки зашкодити. Якщо убивця нас побачить… Він подумав про Вітторію й усвідомив, що це його остання нагода зустрітися з її викрадачем.

П’яца Навона, думав він, знаючи, що може дістатися туди добряче заздалегідь і підстерегти вбивцю. Він розглянувся в пошуках таксі, але вулиці були майже порожні. Навіть таксисти все покинули заради телевізора. До п’яца Навона була тільки миля, але Ленґдон не збирався витрачати дорогоцінні сили на пішу прогулянку. Він іще раз глянув на церкву, застановляючись, чи не міг би він позичити в когось авто.

Пожежну машину? Мікроавтобус інформагентства? Жартуєш, чи що?

Відчуваючи, що хвилини невблаганно спливають, Ленґдон прийняв рішення. Витягнув з кишені пістолет і вчинив дещо, настільки на нього не схоже, що він аж запідозрив, що став одержимий дияволом. Ленґдон підбіг до одного-єдиного «сітроена», що зупинився перед світлофором, і націлився крізь опущене вікно на водія:

— Fuori!

Переляканий чоловік хутко вийшов з авта. Ленґдон ускочив за кермо й натиснув на газ.