Янголи і демони

95

Убивця поклав свій непритомний трофей у задній частині мікроавтобуса і на мить затримався, щоб помилуватися тілом жертви. Вона була не така гарна, як ті жінки, яких він купував, однак у ній була якась тваринна сила, що збуджувала його. Її тіло блищало від поту і пахло мускусом.

Убивця хтиво розглядав свою здобич, забувши про біль у руці. Саркофаг мало не розтрощив йому кістку, однак зараз це вже не мало значення. Заради такої винагороди варто було постраждати. Втішало й те, що американець, який йому це заподіяв, найімовірніше, вже мертвий.

Дивлячись на нерухому полонянку, убивця уявляв насолоду, що на нього чекала. Він запхав руку їй під майку. Груди під ліфчиком на дотик були просто чудові. Так, усміхнувся він. Ти достойна винагорода. Переборовши бажання оволодіти нею негайно, він зачинив дверцята і поїхав кудись у ніч.

Про це вбивство не було потреби повідомляти пресу. Вогонь сам себе викаже.

На Сильвію Боделок промова камерарія справила глибоке враження. Ще ніколи в житті вона так не пишалася тим, що є католичкою, і так не соромилася того, що працює в ЦЕРНі. Коли вона виходила із зони відпочинку, в усіх кімнатах панував похмурий настрій. У приймальні Колера одночасно дзвонили всі сім телефонів. Дзвінки преси ніколи не перемикали до Колера, тож усе це могло означати лише одне.

Прибутки. Телефонують охочі придбати ліцензію.

Технологія виробництва антиматерії вже знайшла перших покупців.

Ґюнтер Ґлік виходив услід за камерарієм із Сікстинської капели і не тямив себе від щастя. Вони з Макрі щойно провели найсенсаційніший прямий репортаж за останнє десятиліття. І що це був за репортаж! Камерарій зачарував весь світ.

У коридорі камерарій повернувся до них і сказав:

— Я попросив швейцарських гвардійців, щоб зібрали для вас фотографії — фотографії кардиналів із таврами на грудях, а також фотографію покійного папи. Мушу вас застерегти: ці фотографії жахливі. Жахливі опіки. Почорнілі язики. Але я б хотів, щоб ви показали їх світові.

Ґлік подумав, що свято у Ватикані, схоже, ніколи не закінчиться. Він хоче, щоб я передав в ефір ексклюзивне фото мертвого папи?

— Ви впевнені? — запитав він, намагаючись приховати радість.

Камерарій кивнув.

— Швейцарські гвардійці покажуть вам монітор, на якому видно контейнер з антиматерією, що відлічує секунди.

Ґлік не міг отямитись. Свято, свято, свято!

— Ілюмінати скоро дізнаються, що вони сильно переоцінили свої можливості.

96

Як нав’язливий мотив у якійсь демонічній симфонії, задушливий морок повернувся знову.

Ні світла. Ні повітря. Ні виходу.

Ленґдон лежав під перевернутим саркофагом і відчував, що перебуває за крок від божевілля. Він намагався не думати про своє жалюгідне становище й відчайдушно змушував мозок перемкнутися на щось інше — математику, музику — будь-що. Але нічого не виходило. У голові стугоніло одне. Я не можу рухатися! Я не маю чим дихати!

Прищемлений рукав піджака у мить падіння саркофага, на щастя, вивільнився, і тепер Ленґдон мав дві вільні руки. Однак користі з них було мало. Він натиснув щосили на стелю крихітної камери, але вона навіть не ворухнулась. Хоч як це дивно, тепер Ленґдон шкодував, що вивільнив рукав із-під каменя. Принаймні так могла б залишитися щілина, крізь яку всередину проникало б хоч трохи повітря.

Коли Ленґдон спробував підважити саркофаг удруге, рукав задерся і він побачив слабке світіння давнього друга Мікі. Йому здалося, що зеленувате обличчя з мультфільму кепкує з нього.

Ленґдон розглянувся в пошуках іще хоч якогось натяку на світло, однак краї саркофага всюди щільно прилягали до підлоги. Кляті італійські перфекціоністи, подумки вилаявся він. Тепер Ленґдон став жертвою тієї самої художньої майстерності, про яку завжди так захоплено розповідав студентам… Бездоганні кути, точні паралелі і, звичайно ж, тільки найякісніший каррарський мармур.

Виявляється, досконалість може задушити.

— Та підніми ж ти цю заразу, — сказав він собі вголос, сильніше впираючись долонями в дно, до якого поприставали кістки. Саркофаг ледь зрушився. Стиснувши щелепи, він зробив іще одне зусилля. Цього разу кам’яна брила піднялася на чверть дюйма. По периметру блиснула смужка світла і зникла — з глухим стуком саркофаг знову впав на підлогу. Ленґдон лежав у темряві й віддихувався. Він спробував підважити саркофаг ногами так, як раніше. Але тепер, коли той лежав повністю на підлозі, всередині не залишилося місця навіть, щоб розігнути коліна.

Ленґдона охопив панічний страх, і йому почало здаватися, що саркофаг стискається навколо нього. Він відчайдушно боровся з цим відчуттям, чіпляючись за рештки здорового глузду.

— Саркофаг, — вимовив він уголос безстороннім тоном науковця. Але сьогодні навіть ерудиція була йому ворогом. Слово «саркофаг» походить від грецького «сарк», що означає «плоть», і «фаґеін», що означає «їсти», «пожирати». Я ув’язнений у скрині, призначеній буквально «пожирати плоть».

Ленґдон мимоволі уявив, як мертва плоть сповзає з кісток, і це нагадало йому, що він лежить під людськими останками. Від цієї думки його занудило й кинуло в холодний піт. Але водночас і з’явилась ідея.

Полапавши руками довкола себе, він знайшов уламок великої кістки. Може, ребра? Це не мало значення. Йому був потрібний якийсь клин. Якби вдалося припідняти саркофаг хоч трішечки і пропхати під нього кістку, то, може, хоч якесь повітря…

Однією рукою він вставив кістку загостреним кінцем у щілину між підлогою і краєм кам’яної труни. Другою вперся в дно і щосили штовхнув. Саркофаг не ворухнувся. Анітрохи. Він спробував іще раз. У якусь мить здалося, що камінь затремтів, але цим усе й обмежилось.

Від нудотного смороду людських останків і браку кисню Ленґдонові стало млосно, і він зрозумів, що часу в нього залишилося ще тільки на одну спробу. Крім того, він знав, що йому будуть потрібні обидві руки.

Змінивши позу, він вставив кістку під край саркофага збоку від голови і, присунувшись, уперся в неї плечем. Обережно, намагаючись не зрушити кістку з місця, підняв обидві руки. Дихати ставало щораз важче, і раптом його охопила паніка. Удруге за сьогодні він опинився у пастці без повітря. З голосним криком Ленґдон щосили штовхнув дно саркофага. Той відірвався від підлоги лише на мить. Але цього виявилося достатньо. Кістка, у яку Ленґдон впирався плечем, прослизнула в щілину. Падаючи, саркофаг її розтрощив, але Ленґдон побачив, що над підлогою залишилась-таки вузенька щілина, у яку просочувалося світло.

Знесилений, він упав на підлогу. Сподіваючись, що дихати от-от стане легше, Ленґдон чекав. Але секунди спливали, а спазм у горлі не відпускав: крізь щілину просочувалося дуже мало повітря. Невідомо, чи вистачить його, щоб не вмерти, подумав Ленґдон. Як довго він зможе так протриматись? Якщо ж він знепритомніє, то ніхто й не здогадається шукати його під саркофагом.

Із зусиллям піднісши руку, Ленґдон знову подивився на годинник: 22:12. Стримуючи тремтіння в пальцях, він розіграв свою останню карту. Повернув один із крихітних регуляторів і натиснув кнопку.

Свідомість тьмяніла, стіни стискалися щораз більше, і Ленґдона знову опанував давній страх. Він намагався уявити — як уявляв безліч разів, — що перебуває на відкритому полі. Однак від картини, що спливла перед очима, легше не стало. Жахіття, що переслідувало його з часу дитинства, накотилося знову.

Квіти тут немов намальовані, думав хлопчик, зі сміхом бігаючи лугом. Йому хотілося, щоб батьки їх теж побачили. Однак вони саме ставили намет.

— Не відходь далеко, — наказала йому мама.

Він удав, що не чує, й побіг до лісу.

І тепер, ідучи цим чудовим полем, хлопчик натрапив на купу каміння. Він подумав, що це, мабуть, фундамент садиби, що колись тут стояла. Ні, туди він не піде. Він знає, що це небезпечно. До того ж він щойно побачив щось цікавіше — туфельку Венери — рідкісну й найгарнішу квітку в Нью-Гемпширі. Досі він бачив її лише на малюнках.

Радісний і схвильований, хлопчик попрямував до квітки. Став навколішки. Земля під ним була пухка й волога. Він зрозумів: його квітка знайшла собі найродючіший ґрунт. Вона росла з купи згнилого дерева.

Уявляючи, як принесе свій трофей додому, хлопчик простягнув руку…

Але стебла так і не торкнувся.

Із моторошним тріском земля під ним провалилась.

Охоплений смертельним жахом, він летів униз і знав, що зараз помре. Затамував подих і приготувався до страшного удару. Однак, приземлившись, не відчув ніякого болю. Він упав на щось м’яке.

І холодне.

Хлопчик упав обличчям у якусь рідину і занурився в неї весь. Відчайдушно борсаючись, він натрапляв на гладкі стіни з усіх боків. Якимось дивом йому вдалося сплисти на поверхню.

Світло.

Дуже слабке. Високо над головою. Здавалося, що до нього багато миль.

Він борсався, обмацував стіни, шукаючи, за що вхопитися. Але всюди був тільки гладкий камінь. Він провалився до якоїсь покинутої криниці крізь кришку. Хлопчик кликав на допомогу, але крик тільки відлунював у вузькій шахті. Він кликав знову й знову. Світло над головою поступово згасало.

Настала ніч.

У темряві час зупинився. Від холоду тіло почало німіти, але він кричав і кричав. Йому ввижалося, що стіни валяться, щоб поховати його живцем. Руки боліли від утоми. Кілька разів йому здалося, що він чує голоси. Він кричав знову, але голос був якийсь приглушений… наче уві сні.

Ніч тривала, і шахта здавалася дедалі глибшою. Стіни поступово звужувались. Хлопчик упирався в них з усіх сил, щоб вони не зімкнулись остаточно. Він утомився і вже готовий був здатися. Проте відчував, що вода його тримає, охолоджує, заспокоює. За якийсь час він уже не відчував нічого.

Коли рятувальна служба його знайшла, він був майже непритомний. Хлопчик пробув у холодній воді п’ять годин. Через два дні на першій сторінці «Бостон ґлоб» вийшла стаття «Маленький плавець, що не здався».