Янголи і демони

62

Просуванню Ленґдона вздовж правої стіни Пантеону перешкоджав гід, що плівся за ним по п’ятах і безупинно тараторив. Ленґдон наблизився до останньої ніші.

— Бачу, вам подобаються ці ніші! — задоволено сказав гід. — А чи знали ви, що купол здається невагомим через те, що стіни догори поступово тоншають?

Ленґдон кивнув, хоч не чув жодного слова. Він приготувався оглянути наступну нішу. Раптом хтось схопив його ззаду за плече. Це була Вітторія. Вона важко дихала і тягнула його за руку. Вираз жаху на її обличчі міг означати тільки одне. Вона знайшла тіло, подумав Ленґдон. Йому стало страшно.

— А, ваша дружина! — вигукнув гід, зрадівши новій слухачці. Він показав рукою на її шорти й туристичні черевики. — От по вас зразу скажеш, що ви американка!

Вітторія примружилась.

— Я італійка.

Усмішка гіда згасла.

— О Боже.

— Роберте, — прошепотіла Вітторія, намагаючись повернутися до гіда спиною. — Галілеєва «Діаграма». Я мушу на неї подивитися.

— «Діаграма»? — знову втрутився гід. — Це ж треба! Бачу, друзі, ви чудово знаєте історію! На жаль, цей документ побачити неможливо. Він зберігається в таємному архі…

— Ви нас пробачите? — Ленґдона збентежив вираз паніки на обличчі Вітторії. Він відвів її вбік і обережно витягнув з кишені сторінку «Діаграми». — Що сталося?

— Коли вийшла ця брошура? — запитала Вітторія, розглядаючи аркуш.

Гід знову підійшов до них і, роззявивши рот, витріщився на пожовклу сторінку.

— Не може бути… Це ж не…

— Репродукція для туристів, — сказав Ленґдон, насилу стримуючи роздратування. — Дякую за допомогу. А тепер ми з дружиною хотіли б побути самі.

Гід позадкував, не відриваючи погляду від аркуша.

— Коли Галілей опублікував «Діаграму»? — знову запитала Вітторія.

Ленґдон показав на римське число внизу сторінки.

— Це дата опублікування. А в чому річ?

Вітторія розшифрувала число.

— 1639?

— Так. А в чому справа?

В очах Вітторії з’явилася тривога.

— Біда, Роберте. Причому серйозна. Дати не сходяться.

— Які дати не сходяться?

— На могилі Рафаеля. Його поховали тут тільки 1759 року. Через століття після опублікування «Діаграми».

Ленґдон дивився на неї й ніяк не міг второпати, про що йдеться.

— Та ні, — сказав він. — Рафаель помер 1520 року, задовго до появи «Діаграми».

— Так, але спочатку його поховали не тут.

Ленґдон розгубився.

— Що ви таке говорите?

— Я щойно це прочитала. Прах Рафаеля, як одного з найвидатніших італійців, перенесли до Пантеону 1759 року.

Коли зміст цих слів дійшов до Ленґдона, йому здалося, що під ним захиталась підлога.

— Коли писався цей вірш, — вела далі Вітторія, — Рафаель був похований десь-інде. У той час Пантеон не мав нічого спільного з Рафаелем!

Ленґдонові перехопило подих.

— Але це… означає…

— Так! Це означає, що ми не в тому місці!

Ленґдонові запаморочилося в голові. Неможливо… Я був певний…

Вітторія побігла за гідом і притягнула його назад.

— Сеньйоре, пробачте нам. Де Рафаель був похований у сімнадцятому столітті?

— В Урб… Урбіно, — запинаючись, вимовив збентежений гід. — На його батьківщині.

— Неможливо! — Ленґдон тихо вилаявся. — Олтарі науки ілюмінатів були всі тут, у Римі. Це я знаю напевно!

— Ілюмінати? — перепитав вражений гід і ще раз подивився на документ у Ленґдона в руці. — Хто ви такі, люди добрі?

Вітторія взяла ініціативу у свої руки.

— Ми шукаємо те, що може називатися земним гробом Санті. Тут, у Римі. Ви не підкажете, що б це могло бути?

Гід розгубився.

— Це єдиний гріб Рафаеля в Римі.

Ленґдон намагався думати, але розум його не слухався. Якщо 1655 року Рафаель був похований не в Римі, то про що ж ідеться у вірші? Земний гріб Санті, демона діра. Що ж це за дідько? Думай!

— Може, був іще якийсь художник на прізвище Санті? — запитала Вітторія.

Гід знизав плечима.

— Принаймні я такого не знаю.

— Може, не художник, а просто хтось відомий? Може, якийсь учений, поет чи астроном мав прізвище Санті?

Гід уже був би радий спекатись їх якнайшвидше.

— Ні, мадам. Єдиний Санті, про якого я чув, це Рафаель, архітектор.

— Архітектор? — перепитала Вітторія. — Я думала, він був художником!

— Він був, звичайно, і тим, й іншим. Як і всі вони. Мікеланджело, да Вінчі, Рафаель.

Ленґдон не знав, що підказало йому цю ідею — слова гіда чи вишукані надгробки уздовж стіни, — але це не мало значення. Він збагнув. Санті був архітектором. Від цього усвідомлення думки посипались одна за одною, як доміно. Архітектори часів Відродження або уславляли Бога, будуючи великі церкви, або ж уславляли видатних осіб, споруджуючи їм розкішні надгробки. Гріб Санті. Чи може таке бути? Образи тепер з’являлися швидше…

«Мона Ліза» да Вінчі.

«Латаття» Моне.

«Давид» Мікеланджело.

«Земний гріб» Санті…

— Санті створив цей гріб, — раптом сказав Ленґдон.

Вітторія повернулась.

— Що?

— У вірші йдеться не про могилу Рафаеля, а про надгробок, який він вирізьбив.

— Що ви таке говорите?

— Я неправильно зрозумів ключ. Треба шукати не місце поховання Рафаеля, а надгробок, який той вирізьбив для когось іншого. Не знаю, як я міг так помилитись. Половина скульптур у Римі часів Відродження й бароко виготовлялася для надгробків. — Ленґдон усміхнувся, щасливий, що нарешті збагнув суть вірша. — Рафаель, мабуть, вирізьбив сотні надгробків!

Вітторія, схоже, не поділяла його радості.

— Сотні?

Усмішка в Ленґдона на обличчі згасла.

— О…

— І серед них є земні, професоре?

Раптом Ленґдон почувся некомпетентним, і йому стало соромно. Про роботи Рафаеля він знав дуже мало. От якби мова зайшла про Мікеланджело, то він міг би щось порадити, а творчість Рафаеля його ніколи особливо не захоплювала. Ленґдон міг би назвати лише кілька більш-менш відомих надгробків роботи Рафаеля, але не знав точно, який вони мають вигляд.

Очевидно, відчувши розгубленість Ленґдона, Вітторія знову повернулась до гіда, який уже намагався непомітно зникнути. Вона схопила його за руку і притягнула назад.

— Мені потрібний надгробок. Роботи Рафаеля. Надгробок, який можна було б уважати земним.

Гід занервував.

— Надгробок роботи Рафаеля? Гадки не маю. Він виготовив їх чимало. Тут, мабуть, ідеться про каплицю роботи Рафаеля, а не просто надгробок. На місці поховання архітектори завжди споруджували каплицю.

Ленґдон зрозумів, що чоловік має рацію.

— Скажіть, якісь надгробки чи каплиці роботи Рафаеля називають земними?

Чоловік знизав плечима.

— Пробачте. Не розумію, про що ви. Слово «земний» мені ні про що конкретно не говорить. Я мушу йти.

Вітторія, не відпускаючи його руки, прочитала верхній рядок з аркуша.

— Земний гріб Санті, демона діра. Це вам про щось говорить?

— Анічогісінько.

Ленґдон раптом стрепенувся. Він зовсім забув про другу частину цього рядка. Демона діра?

— Згадав! — Він звернувся до гіда: — Скажіть, якісь каплиці роботи Рафаеля мають отвір у даху?

Гід покрутив головою.

— Наскільки мені відомо, Пантеон у цьому унікальний. — Він помовчав. — Але…

— Але що? — разом запитали Ленґдон з Вітторією.

Тепер гід, гордо задерши голову, сам підійшов до них ближче.

— Діра демона? — Він пробурмотів сам до себе: — Діра демона… тобто… buco diavolo?

Вітторія кивнула.

— Так, це дослівний переклад.

Гід ледь-ледь усміхнувся.

— Давно я не чув цього терміна. Якщо не помиляюсь, так називали церковне підземелля.

— Підземелля? — перепитав Ленґдон. — Тобто крипту?

— Так, але специфічну крипту. Здається, «діра демона» — це давня назва великої порожнини для поховання… викопаної під іншою могилою в каплиці.

— Ви маєте на увазі осуарій? Прибудований склеп? — запитав Ленґдон, відразу зрозумівши, про що говорить гід.

— Так! — зрадів гід. — Саме цей термін я намагався згадати!

Ленґдон замислився. Прибудовані склепи були дешевим способом розв’язання однієї делікатної проблеми. Коли церкви ховали своїх найдостойніших парафіян усередині храму і споруджували їм розкішні надгробки, інші члени родини часто вимагали, щоб їх теж поховали поряд… і таким чином здобували собі омріяне місце для вічного спочинку всередині церкви. Однак іноді Церква не мала достатньо місця або коштів, щоб зробити могили для всієї родини, і тоді поряд із могилою достойника викопували так званий осуарій — яму в підлозі, де ховали менш достойних членів родини. Отвір у підлозі прикривали чимось схожим на сучасну кришку люка. Хоч такі підземні склепи були зручним способом вирішення проблеми, вони швидко вийшли з моди через те, що часто з них у приміщення храму виходив сморід. Діра демона, подумав Ленґдон. Раніше він ніколи не чув цієї назви, але мусив визнати, що вона дивовижно влучна.

Серце в Ленґдона сильно забилося. Земний гріб Санті, демона діра. Залишалося запитати тільки одне.

— Скажіть, якісь із каплиць роботи Рафаеля мають цю діру демона?

Гід почухав потилицю.

— Насправді… я знаю тільки одну таку.

Тільки одну? Про кращу відповідь Ленґдон і не мріяв.

— Де вона?! — майже закричала Вітторія.

Гід подивився на них із дивним виразом.

— Це каплиця Кіджі. Там поховані Августин Кіджі і його брат, заможні покровителі мистецтва й науки.

— Науки? — перепитав Ленґдон, перезирнувшись із Вітторією.

— Де вона? — знову спитала Вітторія.

Гід не звернув уваги на запитання, радий, що знову може прислужитися.

— Не знаю, чи можна вважати цю могилу земною, але, безумовно, вона… якби це сказати… інакша.

— Інакша? — перепитав Ленґдон. — Що ви маєте на увазі?

— Не пасує до всього іншого оздоблення. Рафаель був там тільки архітектором. Інтер’єром займався якийсь інший скульптор. Не пам’ятаю, хто саме.

Ленґдон слухав, намагаючись не пропустити жодного слова. Інший скульптор? Може, це той анонімний митець-ілюмінат?

— Хто б не був цим скульптором, він однозначно мав поганий смак, — заявив гід. — Dio mio! Atrocità! Хто хотів би, щоб його поховали під пірамідами?

Ленґдон насилу вірив власним вухам.

— Під пірамідами? Каплиця — і піраміди?

— Жахливо, правда? — сказав гід.

Вітторія схопила його за руку.

— Сеньйоре, скажіть, де ця каплиця Кіджі?

— Приблизно за милю звідси. У церкві Санта-Марія дель Пополо.

Вітторія полегшено видихнула.

— Дякую. Ходімо…

— Зачекайте хвильку, — гукнув наздогін їй гід. — Мені щойно прийшла ідея. Який же я дурень!

Вітторія зупинилась.

— Тільки не кажіть, що ви помилились.

Він похитав головою.

— Ні, я не помилився. Я згадав іще щось. Каплицю Кіджі колись називали інакше. Спочатку це була Капела делла Терра.

— Каплиця Землі? — переклав Ленґдон.

— Майже, — сказала Вітторія і рішуче попрямувала до виходу. — Земна каплиця.

Вибігши на п’яца делла Ротунда, Вітторія швидко витягнула мобільник.

— Командире Оліветті, це неправильне місце!

Оліветті розгубився.

— Неправильне? Це як?

— Перший олтар науки — у каплиці Кіджі!

— Де? — Голос Оліветті тепер звучав сердито. — Але містер Ленґдон сказав…

— Санта-Марія дель Пополо. Одна миля звідси. Кажіть своїм людям негайно їхати туди! Залишилось чотири хвилини!

— Але мої люди вже зайняли позиції тут! Це неможливо…

— Робіть, що я кажу! — Вітторія різко закрила мобільник.

За нею з Пантеону вибіг Ленґдон.

Вона схопила його за руку й потягнула до вервечки таксівок, у яких не було видно водіїв. Голосно постукала по капоту першого авта в черзі. Водій, що куняв на передньому сидінні, умить прокинувся і сів рівно. Вітторія смикнула задні двері й штовхнула Ленґдона всередину. Тоді заскочила сама.

— Санта-Марія дель Пополо, — наказала вона водієві. — Presto!

Ошалілий і наляканий водій натиснув на газ. Авто різко зрушило з місця і помчало вулицею.