Янголи і демони

121

Камерарій вискочив із дверей собору Святого Петра рівно о 23:56. Він відразу заточився в сліпучому світлі прожекторів, тримаючи антиматерію обома руками перед собою, наче якийсь священний дар Господові. Мружачись, він бачив на екранах довкола майдану велетенське зображення себе самого, напівголого й пораненого. Такого ревіння, яке вирвалося з натовпу при його появі, камерарій іще не чув, відколи жив. У ньому було все: плач, крик, спів, молитва… суміш благоговіння і жаху.

Сохрани нас від злого, прошепотів він.

Після біганини підземним некрополем він був геть знесилений. Усе мало не закінчилося лихом. Роберт Ленґдон і Вітторія Ветра спробували йому перешкодити. Вони хотіли кинути контейнер з антиматерією назад у підземний сховок і бігти нагору, подалі звідти. Сліпці!

Раптом камерарій з моторошною ясністю усвідомив, що в будь-яку іншу ніч він нізащо не переміг би в цих перегонах. Сьогодні ж Бог знову був на його боці. Роберт Ленґдон уже наздоганяв його, але його стримав Шартран, глибоко віруючий і беззастережно відданий камерарію. Репортери, звісно ж, були надто захоплені видовищем і до того ж мали на собі надто багато обладнання, щоб зупиняти його.

Незбагненні шляхи Господні.

Камерарій уже чув за собою кроки інших… бачив їх на екранах… Вони вже його наздоганяли. Зібравши рештки сил, він підняв антиматерію високо над головою. Тоді, немов кидаючи виклик ілюмінатам, розправив плечі, щоб увесь світ побачив тавро в нього на грудях, і побіг сходами вниз.

Залишився один, останній акт.

З Богом, думав він. З Богом.

Чотири хвилини…

Вибігши з собору, Ленґдон майже нічого не бачив. Яскраве світло прожекторів знову різонуло по очах. Єдине, що він зауважив, то це невиразну постать камерарія, що збігав сходами. Оточений білим сяйвом, камерарій на мить здався йому неземною істотою, наче якесь сучасне божество. Сутана висіла в нього на поясі, як плащаниця, на тілі були рани, яких завдали недруги, а він усе терпів. Камерарій мчав уперед, гордо випроставшись, закликаючи світ не втрачати віри; мчав до людського натовпу зі зброєю масового знищення в руках.

Отямившись, Ленґдон побіг за ним. Що він робить? Він уб’є їх усіх!

— Творінню рук диявола, — вигукував камерарій, — не місце в Божому храмі! — Він щодуху біг до нажаханих людей.

— Отче! — кричав йому наздогін Ленґдон. — Там немає куди йти!

— Дивися на небо, сину! Ми забуваємо дивитися на небо!

І цієї миті, побачивши, куди прямує камерарій, Ленґдон нарешті все зрозумів, і його охопила радість. Через прожектори він не бачив того, що мало стати їм порятунком, але знав, що воно просто над головою.

Усіяне зорями небо Італії.

Гелікоптер, що мав доправити камерарія до лікарні, стояв зовсім недалеко. Пілот уже сидів у кабіні, пропелер ліниво крутився на нейтральній передачі. Камерарій біг туди, і Ленґдон раптом відчув неймовірне піднесення.

Думки посипалися одна за одною…

Спочатку він уявив широченні простори Середземного моря. Скільки до нього? П’ять миль? Десять? Він знав, що до пляжу у Ф’юмічино поїзд їде якихось сім хвилин. А гелікоптером, при швидкості двісті миль за годину, без зупинок… Якщо вивезти антиматерію достатньо далеко в море і там скинути… Є й інші варіанти, думав він мимохідь, почуваючись майже невагомим. La Cava Romana! Мармурові кар’єри, що на північ від міста, лише за три милі звідси. Яка їхня площа? Дві квадратні милі? О цій порі там стовідсотково нікого немає! Якщо скинути антиматерію там…

— Усі назад! — кричав камерарій, відчувши різкий біль у грудях. — Відійдіть! Швидко!

Побачивши камерарія, швейцарські гвардійці, що оточили гелікоптер, роззявили від подиву роти.

— Назад! — крикнув священик.

Гвардійці позадкували. Увесь світ спостерігав, як камерарій, оббігши гелікоптер, смикнув двері кабіни.

— Виходь, сину! Швидко!

Переляканий пілот зістрибнув на землю. Камерарій глянув на високо розташоване сидіння пілота і зрозумів, що в його виснаженому стані, щоб вилізти туди, потрібні будуть обидві руки. Повернувшись до пілота, що тремтів поруч, він тицьнув контейнер йому в руки.

— Потримай-но. Коли я вилізу, віддаси мені назад.

Залазячи до кабіни, камерарій чув, що до гелікоптера з радісним криком біжить Роберт Ленґдон. Тепер ти розумієш, думав камерарій. Тепер ти, нарешті, віриш.

Камерарій сів на місце пілота, порухав кілька знайомих важелів і повернувся до вікна, щоб забрати контейнер з антиматерією.

Але в руках у гвардійця нічого не було.

— Це він забрав! — прокричав гвардієць.

У камерарія стиснулося серце.

— Хто?!

Гвардієць показав пальцем.

— Він!

Роберт Ленґдон здивувався, що контейнер виявився таким важким. Він підбіг до гелікоптера з іншого боку і заскочив у відсік для пасажирів, де вони з Вітторією сиділи лише кілька годин тому. Залишивши двері відчиненими, він застебнув пасок безпеки. Тоді крикнув камерарію, що сидів спереду:

— Летіть, отче!

Камерарій повернувся до Ленґдона. Його обличчя сполотніло з жаху.

— Що ви робите!

— Ви керуйте гелікоптером! Я скину контейнер! — нетерпляче крикнув Ленґдон. — Часу немає! Летімо швидше!

Камерарій на мить заціпенів. У яскравому світлі прожекторів, що проходило крізь скло кабіни, складки в нього на обличчі потемнішали.

— Я можу зробити це сам, — прошепотів він. — Я повинен зробити це сам.

Ленґдон його не слухав. Летіть! — почув він власний крик. — Швидше! Я допоможу вам! Він подивився на контейнер, і в нього перехопило подих.

— Три хвилини, отче! Три!

Ці слова повернули камерарія до дійсності. Він рішуче повернувся до панелі керування. Гелікоптер різко заревів і відірвався від землі.

Крізь вихор пилюки Ленґдон побачив Вітторію. Вона бігла до гелікоптера. Їхні очі зустрілися, а за кілька секунд вона вже була далеко внизу.