Янголи і демони

44

Головний офіс Бі-бі-сі розташовано в Лондоні поблизу Пікаділлі. Там задзвонив телефон, і одна з молодших редакторок відділу новин узяла слухавку.

— Бі-бі-сі, — сказала вона, одночасно гасячи сигарету «Данхіл» об дно попільнички.

Голос додзвонювача був різкий, із близькосхідним акцентом.

— У мене є гаряча інформація, що може зацікавити ваше агентство.

Редакторка взяла ручку й аркуш паперу.

— Про що?

— Про вибори Папи.

Вона втомлено зітхнула. Вчора Бі-бі-сі вже передавала репортаж на цю тему, і реакція на нього була доволі стримана. Схоже, публіка втратила інтерес до Ватикану.

— Що саме про вибори Папи?

— У вас є в Римі репортер, що стежить за конклавом?

— Думаю, що так.

— Мені треба переговорити з ним особисто.

— Вибачте, я не можу дати вам його номера, доки не знатиму хоч приблизно…

— Конклав опинився в небезпеці. Це все, що я можу сказати.

Редакторка записала.

— Ваше ім’я?

— Це не має значення.

Редакторка не здивувалась.

— І ви маєте докази?

— Маю.

— Я б із радістю взяла від вас інформацію, але ми не даємо номерів наших репортерів, якщо не…

— Розумію. Я подзвоню в інше агентство. Дякую, що приділили мені час. До побач…

— Хвилинку, — сказала вона. — Можете почекати на лінії?

Редакторка перевела дзвінок у режим очікування й потягнулась. «Вираховувати» по телефону всяких психів дуже непросто, але цей інформатор щойно пройшов два неформальні тести на достовірність інформації. По-перше, він відмовився назвати своє ім’я, а по-друге, готовий був якнайшвидше закінчити розмову. Шукачі слави чи наживи зазвичай скиглять і вмовляють.

На її щастя, репортери живуть у постійному страху пропустити сенсацію, і тому колеги рідко сварили її за те, що інколи вона давала їхній телефон якомусь маніяку. Змарнувати п’ять хвилин — для репортера невелика біда. А пропустити сенсацію — катастрофа.

Позіхаючи, вона подивилась у комп’ютер і набрала ключове слово «Ватикан». Побачивши ім’я репортера, що стежив за конклавом, усміхнулась. Це був новачок, Бі-бі-сі перетягнула його з якоїсь низькопробної лондонської газетки, щоб він вів деякі буденні репортажі. Зарплату йому стовідсотково дали найнижчу.

Він там, мабуть, знудився до смерті, чекаючи весь цей час, щоб записати свій десятисекундний сюжет. Напевно, буде радий трохи урізноманітнити програму.

Редакторка записала з екрана номер телефону репортера Бі-бі-сі у Ватикані. Тоді запалила нову сигарету і продиктувала номер незнайомцеві, що чекав на телефоні.

45

— Із цього нічого не вийде, — сказала Вітторія, нервово міряючи кроками кабінет папи. Вона подивилася на камерарія. — Нехай навіть швейцарські гвардійці мінімізують електронні перешкоди — щоб уловити хоч якийсь сигнал, вони мусять опинитися практично на самому контейнері. І це за умови, що він нічим не відгороджений… Що, як його поклали в металеву скриньку і закопали десь на території комплексу? Або ж запхали в якусь металеву вентиляційну трубу? Тоді вони його ніяк не вирахують. А крім того, що, як серед самих швейцарських гвардійців є зрадник? Хто може гарантувати, що в цих пошуках усе буде чисто?

Камерарій був такий виснажений, що навіть не мав сили сперечатися.

— То що ви пропонуєте, міс Ветро?

Вітторія мало не скипіла. Хіба це не очевидно!

— Я пропоную, сер, щоб ви вжили інших заходів безпеки невідкладно. Ми можемо сподіватися всупереч усьому, що Оліветті зі своїми людьми таки знайде антиматерію. Але визирніть у вікно. Бачите цих людей? Бачите будинки по той бік п’яца? Фургони преси? Туристів? Цілком можливо, що вони перебувають у радіусі вибуху. Треба діяти зараз.

Камерарій розсіяно кивнув.

Вітторія була у відчаї. Оліветті всіх переконав, що часу в них удосталь. Проте Вітторія знала: щойно інформація про загрозу Ватикану просочиться назовні, на майдані за лічені хвилини ніде буде яблуку впасти. Вона вже якось спостерігала щось схоже під швейцарським парламентом, коли терористи тримали в ньому заручників і погрожували вибухом. Тоді на майдані перед будівлею парламенту зібралися тисячі цікавих, яким кортіло побачити, чим усе закінчиться. Попри попередження поліції про небезпеку, натовп тільки густішав і присувався щораз ближче до стін. Ніщо так не збуджує людську цікавість, як людська трагедія.

— Сеньйоре, — не відступалася Вітторія, — убивця мого батька ходить десь по Риму. Кожна клітина мого тіла рветься туди, щоб його знайти. Але я стою тут, у вашому офісі… тому що відчуваю відповідальність перед вами. Перед вами й іншими. Життя людей у небезпеці, сеньйоре. Чи ви мене чуєте?

Камерарій не відповідав.

Вітторія відчувала, як у неї калатає серце. Чому швейцарські гвардійці не можуть вистежити клятого вбивцю? Цей покидьок — ключ до всього! Він знає, де антиматерія… Чорт забирай, він знає, де кардинали! Достатньо його спіймати — і всі проблеми вирішаться.

Вітторія відчувала, що починає втрачати контроль над собою. Цей жахливий стан — безсилля й розпач — вона лише невиразно пам’ятала з дитинства, із часів, проведених у сиротинці. У тебе є засоби, казала вона собі, у тебе завжди є засоби. Але це не допомагало. Думки заважали, душили. Вона була дослідницею і вміла розв’язувати задачі. Але ця задача не мала розв’язку. Яка інформація тобі потрібна? Чого ти хочеш? Вона наказувала собі дихати глибоко, але вперше в житті не могла. Вона задихалася.

Голова в Ленґдона розколювалась; йому здавалось, що він балансує на межі божевілля. Він дивився на Вітторію й камерарія, але зір заступали якісь жахливі картини: вибухи, натовп журналістів, відеокамери, чотири людські тіла з таврами на грудях…

Шайтан… Люцифер… Носій світла… Сатана…

Зусиллям волі він викинув із голови ці диявольські образи. Усе це — ретельно спланований терористичний акт, нагадав він собі, чіпляючись за дійсність. Навмисне створений хаос. Йому пригадався семінар у Редкліффському інституті перспективних досліджень, який він відвідав, коли вивчав символіку преторіанців. Відтоді він почав сприймати тероризм по-іншому.

— Тероризм, — казав професор, — має єдину мету. Що це за мета?

— Убивати невинних людей? — припустила одна студентка.

— Ні. Убивство — тільки побічний продукт тероризму.

— Продемонструвати силу?

— Ні. Навряд чи існує слабший аргумент.

— Викликати страх?

— Правильно. Усе дуже просто: мета тероризму — сіяти страх і паніку. Страх підриває віру в інститути влади. Він ослаблює ворога зсередини… і спричиняє неспокій у масах. Запишіть це. Тероризм не є виявом люті. Тероризм — це політична зброя. Бачачи, що влада безсила, люди втрачають віру.

Утрата віри…

Чи, власне, про це тут ідеться? Цікаво, думав Ленґдон, як відреагують християни в усьому світі, дізнавшись, що кардиналів винищують, як нікчемних собак. Якщо навіть віра священнослужителя не здатна захистити від злодіянь сатани, то на що ж сподіватися всім нам — простим смертним? Біль у голові застугонів сильніше. Ленґдонові здавалося, що він чує голоси, які переконують його кожен у своєму.

Віра тебе не врятує. Медицина і пневмоподушки — ось що тебе врятує. Бог тебе не захистить. Тебе захистить лише розум. Просвітлення. Вір у щось таке, що дає реальні результати. Скільки часу минуло відтоді, як хтось ходив по воді? Сучасні дива творить наука… комп’ютери, вакцини, космічні станції… навіть божественне чудо настання світу. Матерія з нічого… у лабораторії. Кому потрібний Бог? Нікому! Наука — ось наш бог.

Голос убивці луною відбивався Ленґдонові в голові. Опівночі… Математична прогресія смерті… sacrifici vergini nell’ altare di scienza.

Раптом, наче від звуку пострілу, усі голоси враз затихли.

Роберт Ленґдон зірвався на ноги, перекинувши стілець, той гучно вдарився об мармурову підлогу.

Вітторія й камерарій від несподіванки аж підскочили.

— І як я не збагнув цього раніше? — прошепотів Ленґдон, наче в якомусь трансі. — Адже це було так очевидно…

— Не збагнули чого? — запитала Вітторія.

Ленґдон повернувся до священика.

— Отче, три роки поспіль я звертався до Його Святості з проханням про доступ до архівів Ватикану. Мені відмовляли сім разів.

— Пробачте, містере Ленґдон, але зараз, здається, невідповідний момент для таких скарг.

— Я мушу потрапити туди негайно! Йдеться про чотирьох кардиналів. Можливо, мені вдасться визначити, де саме їх планують убивати.

Вітторія дивилася на нього здивовано, впевнена, що щось не так зрозуміла.

Камерарій розгубився, очевидно, побоюючись, що його хочуть просто пошити в дурні.

— І ви хочете, щоб я повірив, що ця інформація є в наших архівах?

— Не можу обіцяти, що знайду її вчасно, але якщо ви мене туди впустите…

— Містере Ленґдон, за чотири хвилини я мушу бути в Сікстинській капелі. Архіви розташовані на іншому боці Ватикану.

— Ви це говорите серйозно? — запитала Вітторія, пильно дивлячись Ленґдонові в очі. Здавалось, вона відчула його схвильованість.

— Навряд чи зараз вдалий час для жартів, — відповів Ленґдон.

— Отче, — звернулася Вітторія до камерарія, — якщо є хоч найменший шанс з’ясувати, де плануються ці вбивства… то ми могли б улаштувати там засідки і…

— Але до чого тут архіви? — допитувався камерарій. — Як ви можете знайти там підказку?

— Щоб пояснити це, потрібно більше часу, ніж у вас залишилося. Але якщо я не помиляюся, то ця інформація може допомогти нам спіймати вбивцю.

У камерарія був такий вигляд, ніби він дуже хоче в це вірити, але чомусь не може.

— У цих архівах зберігаються священні рукописи християнства. Скарби, побачити які навіть я не маю права.

— Знаю.

— Доступ туди можливий лише за письмової згоди куратора й Бібліотечної ради Ватикану.

— Або ж, — урочисто додав Ленґдон, — за папського рескрипту. Так було зазначено в усіх відмовах, які надіслав мені ваш куратор.

Камерарій кивнув.

— Не хочу видатися нахабним, — додав Ленґдон, — але, якщо не помиляюся, папський рескрипт виходить із цього кабінету. І, наскільки розумію, сьогодні саме ви його господар. З огляду на те становище…

Камерарій витягнув з кишені годинник і подивився на нього.

— Містере Ленґдон, щоб урятувати Церкву, я готовий сьогодні віддати життя, у буквальному сенсі.

У його очах Ленґдон прочитав тільки щирість.

— Цей документ, — вів далі камерарій, — ви впевнені, що він зберігається в наших архівах? І що він може допомогти нам визначити ці чотири церкви?

— Якби я не був упевнений, то не звертався б стільки разів про допуск до архівів. Італія далеченько від Америки, аби просто так, задля розваги, літати туди-сюди на платню викладача. Документ, про який я говорю, — це давній…

— Прошу вас, — перервав його камерарій. — Моя голова вже нічого не сприймає. Ви знаєте, де розташовані таємні архіви?

Ленґдона охопило радісне збудження.

— Біля воріт Святої Анни.

— Я вражений. Більшість науковців уважає, що до них треба йти через потаємні двері за троном святого Петра.

— Ні. Ці двері ведуть до Archivio della Reverenda di Fabbrica di S. Pietro. Багато хто так помиляється.

— Відвідувачів завжди супроводжує хтось із бібліотекарів. Але зараз бібліотекарів у місті немає. Отже, мені доведеться хіба що повністю вам довіритись. Навіть наші кардинали не заходять туди без супроводу.

— Я обходитимусь із вашими скарбами максимально обережно. Бібліотекарі навіть не зауважать, що в архівах хтось побував.

Десь над головами задзвонили дзвони собору Святого Петра. Камерарій подивився на годинник.

— Я мушу йти. — Якусь мить він мовчав, тоді поглянув на Ленґдона й мовив: — Я накажу, щоб хтось із швейцарських гвардійців зустрів вас біля входу до архівів. Я покладаюсь на вас, містере Ленґдон. А зараз ідіть.

Ленґдон занімів.

Тепер йому здавалося, що молодий священик має якусь надлюдську витримку. Той підніс руку і з несподіваною силою стиснув Ленґдонові плече.

— Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте. І то якнайшвидше.