Янголи і демони

132

Камерарій лежав, скоцюбившись, на землі перед гробницею святого Петра. У некрополі було холодно, але на холоді швидше застигала кров із ран, які він сам роздряпав на своєму тілі. Його Святість тут його не знайде. Ніхто його тут не знайде…

«Це складно, — звучав у голові голос папи. — Щоб ти мене зрозумів, потрібний час…»

Та камерарій знав, що ніякий час не допоможе йому зрозуміти.

Брехун! Я в тебе вірив! БОГ у тебе вірив!

Одним-єдиним реченням папа розбив його світ. Усе, що камерарій знав про свого наставника, умить розлетілося на друзки. Страшна правда з такою силою врізалася йому в серце, що він, заточуючись, вибіг із кабінету папи й виблював у коридорі.

— Зачекай! — кричав йому наздогін папа. — Дай мені пояснити!

Але камерарій не зупинився. Як Його Святість міг сподіватися, що він терпітиме це далі? Яке жахливе падіння! А що, як іще хтось довідається? Яка це буде ганьба для Церкви! Невже священні обітниці папи нічого не важать?

Його охопило безумство. Воно гриміло у вухах, доки він не отямився біля гробниці святого Петра. Саме тоді йому явився розгніваний Господь.

ТВІЙ БОГ ЖАДАЄ ПОМСТИ!

Удвох вони все спланували. Разом вони захистять Церкву. Відновлять віру в цьому безбожному світі. Зло проникло всюди. А світові до нього байдуже! Разом вони виведуть зло на чисту воду… і Бог переможе! Страх і надія. І тоді світ повірить знову!

Перше випробування, якому піддав його Господь, було не таким страшним, як він припускав. Камерарій прокрався до папської спальні… наповнив шприц… затиснув долонею рот нечестивця, доки той бився в передсмертній агонії. У місячному світлі камерарій побачив у сповнених жаху очах папи, що той хоче щось сказати.

Надто пізно.

Папа вже сказав достатньо.

133

— Папа мав дитину.

Камерарій вимовив це незворушним тоном. Три коротких слова, у яких крилася страшна таємниця. Кардинали разом відсахнулись. Осуд на обличчях змінився виразом розгубленості й безмежного жаху, немов кожен присутній у Сікстинській капелі в душі молив Бога, щоб камерарій помилявся.

Папа мав дитину.

Ленґдон відчув, як приголомшення хвилею накрило і його. Долоня Вітторії, яку він тримав у своїй, здригнулася. Його розум, що й так заціпенів від безлічі запитань без відповіді, тепер відчайдушно шукав хоч якоїсь точки опори.

Здавалось, останні слова висітимуть у повітрі довіку. У безумних очах камерарія Ленґдон бачив тільки впевненість в істинності страшного звинувачення. Ленґдон хотів вирватися з цього божевілля, сказати собі, що це просто жахливий сон і незабаром він прокинеться у світі, де все буде звичним і зрозумілим.

— Це брехня! — крикнув один із кардиналів.

— Нізащо не повірю! — озвався інший. — Його Святість був відданий Церкві, як ніхто інший!

Тоді заговорив Мортаті. У його голосі чулося страждання.

— Друзі мої… Те, що сказав камерарій, — правда. — Кардинали здригнулися, так наче Мортаті виголосив якусь страшну непристойність. — Папа справді мав дитину.

Кардинали сполотніли з жаху.

— Ви знали? Але… звідки ви могли це знати? — вражено перепитав камерарій.

Мортаті зітхнув.

— Коли Його Святість обирали… саме я був у ролі адвоката диявола.

Усі разом охнули.

Ленґдон зрозумів, про що йдеться. Це означало, що звинувачення камерарія — мабуть, таки правда. Славнозвісний «адвокат диявола» був у Ватикані авторитетним джерелом скандальної інформації про кандидатів на Святий Престол. Приховані факти, що могли скомпрометувати папу, становили загрозу для Церкви, і тому перед конклавом один із кардиналів таємно перевіряв минуле кандидатів. Цього кардинала називали «адвокатом диявола», і його обов’язком було «відкопати» причини, чому того чи іншого кандидата не слід було обирати папою. Адвоката диявола призначав заздалегідь чинний папа, коли відчував наближення смерті. Його ім’я мало назавжди залишатися для всіх таємницею.

— Я був адвокатом диявола, — повторив Мортаті. — Тому я знаю.

Усі заніміли. Очевидно, цієї ночі всі канони летіли на смітник.

Камерарій відчув, що в ньому закипає лють.

— І ви… нікому не сказали?

— Я зажадав пояснень від Його Святості, — сказав Мортаті. — І він усе пояснив. Він розповів мені все, від початку до кінця, і попросив лише про одне — щоб, вирішуючи, відкривати його таємницю чи ні, я прислухався до свого серця.

— І серце підказало вам, що про цей факт треба забути?

— На тому конклаві Його Святість був безумовним фаворитом. Люди любили його. Скандал дуже зашкодив би Церкві.

— Але ж він мав дитину! Він порушив священну обітницю утримання! — Камерарій перейшов на крик. Йому чувся голос матері. Обіцянка, яку даєш Богові, — найважливіша з усіх обіцянок. Ніколи не порушуй обіцянок Богові. — Папа порушив свою обітницю!

Мортаті стривожився ще більше.

— Карло, його кохання… було цнотливе. Він не порушував жодних обітниць. Хіба він тобі не пояснив?

— Не пояснив чого? — Камерарій згадав, як вибіг тоді з кабінету, а папа кричав йому наздогін: «Дай мені пояснити!»

Повільно, із сумом, Мортаті розповів усю історію. Багато років тому, коли папа був іще простим священиком, він покохав молоду черницю. Обоє вони дали обітницю утримання й ніколи навіть подумки не припускали порушити вірність Богові. З часом їхнє кохання зміцніло, і, хоч вони знаходили сили не піддаватися поклику плоті, обоє несподівано самі для себе почали мріяти про щось інше — про найвище чудо божественного творіння — дитину. Спільну дитину. Це томління, особливо в неї, просто доводило до божевілля. Але Бог усе одно залишався на першому місці. Через рік, коли їхні страждання сягли апогею, вона прийшла до нього радісна й збуджена. Виявилось, вона щойно прочитала статтю про нове чудо науки, яке давало змогу двом людям зачати дитину, не вступаючи в статеві стосунки. Вона вирішила, що це знак від Бога. Побачивши, що очі коханої світяться щастям, священик погодився. Ще через рік завдяки чуду штучного запліднення вона народила дитину…

— Це… неправда, — запинаючись, вимовив приголомшений камерарій, сподіваючись, що це морфій так діє на його органи чуттів. Ну звісно, у нього почалися галюцинації.

У Мортаті в очах стояли сльози.

— Ось чому Його Святість завжди так симпатизував науці, Карло. Він почувався в боргу перед нею. Наука дала йому змогу відчути радість батьківства, не порушивши обітниці утримання. Його Святість сказав мені, що шкодує лише про одне — про те, що сходження церковною ієрархією не дозволило йому бути поруч із коханою жінкою й бачити, як росте його дитинча.

Камерарій Карло Вентреска відчув, що його знову поглинає безумство. Йому хотілося вп’ятися нігтями собі в тіло. Звідки я міг знати?

— Папа не згрішив, Карло. Він був невинний.

— Але… — Камерарій шукав у своєму розбурханому мозкові бодай якогось аргументу. — Подумайте про загрозу для Церкви… від такого його вчинку. — Його голос тепер звучав невпевнено. — А якби ця його хвойда раптом з’явилася? Або, не дай Боже, його дитина? Уявіть, якої ганьби натерпілася б Церква!

— Його дитина вже давно тут. — Голос Мортаті тремтів.

Усе зупинилося.

— Карло… — Мортаті зовсім знесилів. — Дитина Його Святості — це ти.

Цієї миті камерарій відчув, що полум’я віри в його серці тьмяніє. Тремтячи, стояв він перед вівтарем на тлі Мікеланджелового «Страшного суду». Він знав, що тільки-но побачив пекло. Він розтулив було рот, аби щось сказати, але вуста затремтіли, і з них не вилетіло ні звуку.

— Хіба ти не розумієш? — схвильовано говорив Мортаті. — Саме тому Його Святість прийшов до тебе в лікарню у Палермо, коли ти був іще хлопчиком. Саме тому він забрав тебе до себе й виховував. Черниця, яку він кохав, — це була Марія… твоя мати. Коли ти народився, вона пішла з монастиря, але ніколи не порушувала вірності Богові. Папа, довідавшись, що вона загинула під час вибуху, а ти, його син, дивом урятувався, заприсягся Богові, що більше ніколи тебе не залишить. Карло, твої батьки обоє зберегли цноту. Вони не порушили обітниць Богові. Проте знайшли спосіб привести у світ тебе. Ти був їхнім спільним чудом.

Камерарій затиснув долонями вуха, щоб не чути цих слів. Заціпенілий, він стояв перед вівтарем. Тоді, відчувши, що світ вислизає в нього з-під ніг, безсило впав на коліна й дико закричав.

Секунди. Хвилини. Години.

Здавалося, у стінах Сікстинської капели час утратив сенс. Вітторія повільно приходила до тями від заціпеніння, що скувало всіх присутніх. Вона відпустила руку Ленґдона й почала протискатися крізь юрбу кардиналів до виходу. Їй здавалося, що до дверей каплиці багато миль і що всі її рухи сповільнені… наче під водою.

Вона маневрувала поміж мантіями, і її рух, схоже, вивів із трансу інших. Дехто почав молитися. Дехто плакав. Інші повернулися й дивились їй услід, і вираз розгубленості на обличчях поступово змінився тривогою. Вона вже протиснулася майже крізь увесь натовп, коли хтось схопив її за руку. Дотик був слабкий, але впевнений. Вона повернулась і побачила перед собою старого кардинала зі зморшкуватим лицем. У його очах застиг страх.

— Ні, — прошепотів кардинал. — Не йдіть.

Вітторія зупинилась, здивована.

З іншого боку підійшов іще один кардинал.

— Перш ніж щось робити, треба подумати.

Тоді ще один:

— Це може спричинити страшний біль…

Кардинали оточили Вітторію з усіх боків. Вона дивилася на них, вражена.

— Але все, що тут сьогодні сталося… Світ обов’язково мусить почути правду.

— Серцем я вас підтримую, — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, не відпускаючи її руки, — але це шлях, з якого немає вороття. Треба подумати про розбиті надії. Цинізм. Як після цього люди зможуть знову вірити?

Раптом у проході виникло ще більше кардиналів. Тепер перед нею була суцільна стіна з чорних мантій.

— Прислухайтеся до людей на майдані, — сказав один. — Це розіб’є їм серця. Ми мусимо бути обережні.

— Нам потрібен час, щоб подумати й помолитися, — мовив інший. — Мусимо діяти обачно. Наслідки цього…

— Він убив мого батька! — вигукнула Вітторія. — Він убив власного батька!

— Я впевнений, що він заплатить за свої гріхи, — із сумом сказав кардинал, що тримав її за руку.

Вітторія теж була в цьому впевнена, але вона хотіла подбати особисто, щоб він заплатив. Вона спробувала проштовхнутися до дверей, але кардинали стали ще щільніше. На їхніх обличчях був страх.

— Що ви збираєтеся зробити? — вигукнула вона. — Вбити мене?

Кардинали сполотніли, і Вітторія відразу ж пошкодувала про ці слова. Вона бачила, що в цих чоловіків добрі серця. Вони вже достатньо сьогодні надивилися на насильство. Вони не хотіли їй погрожувати. Вони просто опинилися в безвиході. Налякані. Розгублені.

— Я тільки хочу… — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, — …щоб ми вчинили так, як буде правильно.

— У такому разі ви її відпустите, — почувся в неї за спиною низький голос. Слова прозвучали спокійно, але категорично. Роберт Ленґдон став поруч із нею і взяв її за руку. — Ми з міс Ветрою йдемо звідси. Негайно.

Кардинали невпевнено почали розступатися.

— Зачекайте! — Це був Мортаті.

Він ішов до них центральним проходом, залишивши нещасного камерарія самого перед вівтарем. Здавалося, за останню годину Мортаті дуже постарів. Він згорбився, неначе ніс на плечах важкий тягар ганьби. Він підійшов до них і поклав одну руку на плече Ленґдонові, другу — Вітторії. Вітторія відчула в його дотику щирість. Очі кардинала були повні сліз.

— Звичайно, ви можете йти, — сказав Мортаті. — Звичайно. — Він змовк, його горе здавалося безмежним. — Прошу вас тільки про одне… — Він довго дивився собі під ноги, тоді знову звів очі на Вітторію й Ленґдона. — Дозвольте, я зроблю це сам. Зараз я вийду на майдан і знайду спосіб, як їм розповісти. Ще не знаю, як я це зроблю… але я їм усе розповім. Церква мусить сама зізнатися у своїх гріхах. Про наші поразки ми мусимо сказати людям самі.

Мортаті повернувся до вівтаря і з глибоким сумом мовив:

— Карло, ти привів цю Церкву на край прірви. — Він змовк, розглядаючись. Біля вівтаря нікого не було.

У боковому проході щось зашурхотіло, і всі почули, як зачинилися двері.

Камерарій зник.