Янголи і демони

134

Камерарій Карло Вентреска швидко йшов коридором, і його біла мантія гойдалася в такт крокам. Швейцарські гвардійці здивувалися, коли він вийшов сам із Сікстинської капели і сказав, що хоче побути на самоті. Але вони скорилися і пропустили його.

Коли камерарій повернув за ріг і гвардійці вже не могли його бачити, його охопив несамовитий вихор почуттів. Він ніколи не думав, що людина здатна таке переживати. Він отруїв чоловіка, якого називав «святим отцем» і який звертався до нього «сину мій». Камерарій завжди вважав, що слова «отець» і «син» були лише даниною релігійній традиції, а тепер він дізнався страшну правду — вони мали буквальний зміст.

Так само як тієї фатальної ночі кілька тижнів тому, камерарій відчув, що блукає, як божевільний, у темряві.

Того ранку йшов дощ. Хтось із обслуги Ватикану постукав у двері камерарія і розбудив його від тривожного, неглибокого сну. Папа, сказали йому, не відповідає ні на стукіт у двері, ні на телефонні дзвінки. Духовенство налякалось. Камерарій був єдиною особою, яка могла заходити в апартаменти папи без запрошення.

Камерарій зайшов до спальні і побачив папу таким самим, яким залишив попереднього вечора. Святий отець лежав у ліжку, і його обличчя, перекошене передсмертною судомою, нагадувало обличчя самого сатани. Язик був чорний як смерть. У ліжку папи спав сам диявол.

Камерарій ні про що не шкодував. Бог сказав своє слово.

Ніхто не дізнається про зраду… поки що. На все свій час.

Він оголосив жахливу новину — Його Святість помер від інсульту. Тоді заходився готувати конклав.

Мати Марія шепотіла йому на вухо: «Ніколи не порушуй обітниці Богові».

— Я чую тебе, мамо, — відповів він. — Цей світ безбожний. Його треба навернути на праведний шлях. Страх і надія. Це єдиний спосіб.

— Так, — сказала вона. — Як не ти… то хто? Хто виведе Церкву з пітьми?

Зрозуміло, що не хтось із preferiti. Усі вони старці… живі покійники… ліберали, що підуть шляхом покійного папи — підтримуватимуть у пам’ять про нього науку, шукатимуть сучасних прибічників і відмовляться від давніх традицій. Старці, що безнадійно відстали від життя й жалюгідно вдають, що це не так. Звісно, у них нічого не вийде. Сила Церкви в традиціях, а не в пристосуванстві. У світі не залишилося нічого стабільного. Нічого святого. Але Церкві не потрібно змінюватись, вона просто має нагадати світові, що її роль не вичерпалась! Зло живе! Бог переможе!

Церкві потрібний лідер. Старці не здатні запалювати віру в серцях! Ісус запалював віру! Молодий, енергійний, сильний… І він умів творити чудеса.

— Смачного, — побажав камерарій чотирьом preferiti, залишаючи їх за чаєм в особистій бібліотеці папи. До конклаву було ще кілька годин. — Ваш провідник скоро прийде по вас.

Preferiti подякували, радісні й схвильовані від того, що камерарій запропонував їм подивитися на славнозвісний Passetto. Рідкісна честь! Перед тим як піти, камерарій відімкнув замки, і точно у визначений час двері, що вели до старовинного тунелю, відчинилися і в них з’явився священик з екзотичною зовнішністю і смолоскипом у руці. Він запросив кардиналів до тунелю.

Вони звідти так і не повернулися.

Вони будуть страхом. А я буду надією.

Ні… Це я страх.

Камерарій, заточуючись, блукав у темному соборі Святого Петра. Якимсь незбагненним чином крізь божевілля й відчуття провини, крізь образи батька, крізь біль і одкровення, навіть крізь дію морфію… до нього прийшла дивовижна ясність. Відчуття долі. Я знаю, у чому моє призначення, думав він, дивуючись, що це так очевидно.

Цього вечора все від самого початку йшло не зовсім так, як він задумав. Постійно виникали непередбачені перешкоди, але камерарій давав собі з ними раду, вносячи сміливі корективи в первинний план. Однак він ніколи не думав, що все закінчиться саме так, і аж тепер зрозумів, у чому полягає велич і логічність такого кінця.

Інакше це закінчитися просто не могло.

Ох, який жах переживав він у Сікстинській капелі, коли запитував себе, чи Бог справді його покинув! Ох, на що Він його прирік! Камерарій упав на коліна, охоплений сумнівами. Він напружував слух, щоб почути голос Божий, але чув тільки тишу. Він благав послати йому знак. Скерувати. Наставити на путь істинний. Чого Бог хоче? Зруйнувати Церкву скандалом і ганьбою? Ні! Адже це Бог наказав камерарію діяти! Хіба не так?

І тоді він побачив. Просто на вівтарі. Знак. Божественну вказівку — щось звичне постало перед ним у новому світлі. Розп’яття. Просте, з дерева. Ісус на хресті. І цієї миті йому все стало зрозуміло… він не самотній. Він ніколи не буде самотній.

Це була Його воля… Його задум.

Бог завжди вимагав найбільших жертв від тих, кого любив найбільше. Чому камерарій так довго не міг цього збагнути? Може, він надто боявся? Або ж уважав себе недостойним? Тепер це вже не мало значення. Бог знайшов спосіб його просвітити. Тепер камерарій навіть зрозумів, чому Бог урятував Роберта Ленґдона. Щоб відкрити правду. Щоб такий кінець став неминучим.

Це був єдиний спосіб урятувати Церкву!

Коли камерарій спускався в нішу паліїв, йому здавалося, що він пливе над сходами. Морфій діяв дедалі сильніше, але він знав — його веде Бог.

Десь удалині чулися збентежені голоси. Кардинали вибігли із Сікстинської капели й роздавали накази швейцарським гвардійцям.

Але вони його нізащо не знайдуть. Принаймні доки не стане запізно.

Камерарій відчував, як якась сила тягне його вниз… дедалі швидше… туди, де в заглибленні яскраво сяють дев’яносто дев’ять лампад. Бог повертає його на Святу землю. Камерарій рушив до ґрат, що перекривали вхід у підземелля. Ця ніч скінчиться в некрополі. У священній темряві під землею. Він узяв одну лампаду й хотів було спускатися.

Але за кілька кроків зупинився. Щось було не так. Як його самопожертва послужить Богові? Самотній і тихий кінець? Ісус страждав на очах в усього світу. Ні, це не може бути волею Бога! Камерарій намагався почути голос Божий, але у вухах стояв тільки шум, зумовлений дією наркотику.

«Карло. — Це був голос матері. — Бог має великі плани щодо тебе».

Спантеличений, камерарій пішов далі.

Тоді, без жодного попередження, явився Господь.

Камерарій укляк на місці й дивився. На мармуровій стіні поряд із ним застигла його тінь. Величезна й страхітлива. Невиразний контур, оточений золотим сяйвом. Навколо мерехтіло полум’я лампад, і камерарій був схожий на янгола, що возноситься на небо. Він постояв хвильку, здійнявши руки та дивлячись на свою тінь. Тоді повернувся й подивився вгору на сходи.

Він зрозумів знак.

Метушня в коридорах біля Сікстинської капели тривала вже цілих три хвилини, але камерарія так ніхто й не бачив. Здавалося, його просто поглинула ніч. Мортаті вже хотів було організувати пошуки по всьому Ватикану, аж раптом майдан Святого Петра вибухнув тріумфальним криком. Люди бурхливо раділи. Кардинали здивовано перезирнулися.

Мортаті заплющив очі.

— Боже, допоможи нам.

Удруге за цю ніч колегія кардиналів висипала на майдан Святого Петра. Ленґдон і Вітторія у тій юрбі теж опинилися на вулиці. Усі прожектори й камери були спрямовані на собор. Там, на лоджії Благословення, що розташована точно посередині фасаду, стояв, здійнявши руки до неба, камерарій Карло Вентреска. Навіть здалеку він здавався втіленням чистоти. Постать у білому, залита яскравим сяйвом.

Майдан вирував, як бурхливе море, і за кілька хвилин кордони зі швейцарських гвардійців не витримали. Охоплений ейфорією натовп кинувся під стіни собору. Люди плакали, кричали; мигтіли фотоспалахи. На майдані було справжнісіньке стовпотворіння. Люди скупчувалися перед сходами. Хаос посилювався, і здавалося, його вже ніщо не зупинить.

Але щось таки зупинило.

Камерарій, високо вгорі, зробив найпростіший жест. Він склав долоні перед грудьми. Тоді схилив голову в мовчазній молитві. Люди знизу — спочатку по одному, тоді десятками, а тоді й сотнями — зробили те саме.

На майдані запала тиша… немов його хтось зачарував.

Молитви, що вихором кружляли в запамороченій свідомості камерарія, були безладною сумішшю жалю й надії …пробач мені, Отче… Мамо… ваші серця сповнені милосердя… ви Церква… зрозумійте цю жертву, що її приносить син, якого ви привели у світ.

О Ісусе… спаси нас від геєни огненної… забери всі душі до раю, особливо ті, що найбільше потребують Твоєї милості…

Камерарій не розплющував очей, щоб побачити натовп унизу й телевізійні камери, що показували його всьому світові. Він відчував усе це душею. Попри нестерпні муки, він разом з усіма переживав цю п’янку мить єднання. Здавалося, від нього в усіх напрямках тягнуться по світу невидимі ниточки. Перед телевізорами, у домівках, в автомобілях — усі молилися. Немов клітини однієї велетенської нервової системи, люди разом звернулися до Бога — десятками мов, у десятках країн. Слова, що їх вони шепотіли, були для них новими й водночас знайомими, як звук власного голосу… Це були давні істини… навічно вкарбовані в душу.

Здавалося, ця гармонія триватиме вічно.

На зміну тиші знову прийшов радісний спів.

Він зрозумів, що час настав.

Свята Трійце, Тобі віддаю найдорожче — тіло, кров, душу… як плату за насильство, блюзнірство й байдужість…

Камерарій уже почав відчувати фізичний біль. Він розповзався по його шкірі, немов чума, і йому хотілося знову вп’ястися нігтями в тіло, як він це зробив кілька тижнів тому, коли Господь явився йому вперше. Не забувай, які страждання терпів Ісус. У горлі він уже відчував дим. Цього болю не заглушить навіть морфій.

Свою місію тут я виконав.

Страх випав йому. Надія — їм.

У ніші паліїв камерарій, скорившись Божій волі, намастився олією. Покропив волосся. Обличчя. Мантію. Тіло. Він наскрізь просяк священною ароматною сумішшю з лампад. Вона пахла солодко, як його мати, й дуже добре горіла. Це буде легке вознесіння. Чудесне й швидке. І за собою він залишить не ганебний скандал… а нову силу й відроджену віру в чудеса.

Він сягнув рукою до кишені й налапав маленьку золоту запальничку, яку прихопив у ніші паліїв.

Пошепки проказав вірш із Біблії. І коли вогонь піднявся до небес, янгол Божий вознісся в цьому полум’ї.

Стиснув запальничку в долоні.

На майдані Святого Петра лунав спів…

Того видовища світ не забуде довіку.

Немов душа, що звільняється від земної оболонки з грудей, високо на лоджії Благословення, де стояв камерарій, вирвалося яскраве полум’я. Вогонь злетів угору і вмить охопив усе його тіло. Камерарій не закричав. Він підніс руки над головою й дивився в небо. Довкола нього вирувало полум’я, і знизу він був схожий на суцільний стовп світла. Приголомшеному світові здавалося, що це дійство триває цілу вічність. Світло розгоралося дедалі яскравіше. А тоді вогонь поступово розсіявся. Камерарія не було. Чи він упав за балюстрадою, чи просто випарувався — цього знати було неможливо. Залишилася тільки хмарка диму, що тонкими пасмами здіймалася в небо над Ватиканом.