Янголи і демони

61

Повітря в Пантеоні, вологе й прохолодне, було наскрізь просякнуте історією. Банювата стеля здіймалася вгору на сорок три метри і, позбавлена будь-яких підпор, висіла над головами, наче невагома, хоч насправді в діаметрі перевищувала баню собору Святого Петра. Зайшовши до просторої зали, що була дивовижним сплавом інженерного хисту й високого мистецтва, Ленґдон, як завжди, відчув легкий мандраж. Крізь славнозвісний круглий отвір у куполі лилися тонкі промені вечірнього сонця. Діра демона, подумав Ленґдон.

Отже, вони на місці.

Ленґдон кинув оком на округлу стелю, на стіни, прикрашені колонами, і, нарешті, на мармурову підлогу під ногами. Під склепінням ледь чутно відлунювали кроки і стишені голоси людей. Ленґдон уважно подивився на групу туристів, що безцільно бродили в затінку стін. Чи ти вже тут?

— Схоже, тут усе тихо, — сказала Вітторія, все ще тримаючи його за руку.

Ленґдон кивнув.

— Де могила Рафаеля?

Ленґдон на мить задумався, намагаючись зорієнтуватися. Він обвів поглядом круглу залу. Могили. Олтарі. Колони. Ніші. Він показав рукою ліворуч, у протилежний бік храму, на багато оздоблений надгробок.

— Думаю, могила Рафаеля он там.

Вітторія ще раз уважно оглянула приміщення.

— Я не бачу нікого, схожого на вбивцю. Може, варто походити і все обдивитися?

Ленґдон кивнув.

— Тут небагато місць, де можна було б сховатися. Перевірмо краще rientranze.

— Ніші?

— Атож. Ніші в стінах.

По периметру зали поміж могилами виднілися півкруглі ніші у стінах. Вони були неглибокі, однак у їхній тіні легко могла сховатися людина. Ленґдон із сумом подумав, що колись там стояли статуї олімпійських богів, але, після того як Ватикан перетворив Пантеон на християнську церкву, усі поганські скульптури було знищено. Болісно усвідомлювати, що він стоїть біля першого олтаря науки, а вказівник назавжди втрачений. Цікаво, що це була за статуя і куди вона показувала, подумав Ленґдон. Він не уявляв більшої радості, ніж знайти вказівник ілюмінатів — статую, що непомітно визначала напрямок стежки світла. І цікаво, хто був цим анонімним скульптором, що виконував замовлення ілюмінатів?

— Я огляну ліву стіну, — сказала Вітторія, показавши на лівий бік храму. — Ви огляньте праву. Зустрінемося через сто вісімдесят градусів.

Ленґдон похмуро всміхнувся.

Залишившись сам, він мимоволі знову подумав про весь жах становища, у якому опинився. Він рушив праворуч, і йому здалося, що в мертвому просторі навколо чується шепіт убивці. О восьмій годині. Незаймані жертви на олтарях науки. Математична прогресія смерті. О восьмій, дев’ятій, десятій, одинадцятій… і опівночі. Ленґдон подивився на годинник. 7:52. Вісім хвилин.

Ідучи до першої ніші, Ленґдон проминув могилу одного з католицьких правителів Італії. Його саркофаг, як це нерідко буває в Римі, стояв під кутом до стіни. Кілька туристів, що зупинились біля нього, дивувалися з такого дивного розташування. Ленґдон не зупинився, щоб пояснити їм, у чому тут річ. Християнські могили часто не гармонують з архітектурою храмів через те, що, за традицією, покійник мав бути повернутий обличчям на схід. Про цей давній забобон Ленґдон тільки минулого місяця розповідав на лекції з символіки.

— Але ж це зовсім нелогічно! — вигукнула одна зі студенток у першому ряду, коли Ленґдон пояснив, чим зумовлено таке розташування могил. — Навіщо християнам класти покійників обличчям до сходу сонця? Це ж християни… а не сонцепоклонники!

Ленґдон усміхнувся. Він ходив сюди-туди перед дошкою і жував яблуко.

— Містере Гітцрот! — гукнув.

Студент, що куняв в останньому ряду, здригнувся.

— Що! Ви мене?

Ленґдон показав на плакат на стіні з репродукцією картини епохи Відродження.

— Хто цей чоловік, що стоїть навколішках перед Ісусом?

— Гм… якийсь святий?

— Чудово. А чому ви вирішили, що це святий?

— Бо він має німб?

— Прекрасно. А цей золотий німб нічого вам не нагадує?

Гітцрот розплився в широкій усмішці.

— Нагадує. Ті єгипетські штуки, про які ми вчили минулого семестру. Як же їх… сонячні диски!

— Дякую, Гітцроте. Можете спати далі. — Ленґдон повернувся до аудиторії. — Німби, як і більшість християнських символів, були запозичені в давніх єгиптян, що поклонялися сонцю. У християнстві є безліч елементів сонцепоклонництва.

— Можна? — не вгавала студентка в першому ряду. — Я постійно ходжу до церкви, але не бачу там жодного вияву сонцепоклонництва!

— Невже? А що ви святкуєте двадцять п’ятого грудня?

— Різдво. Народження Ісуса Христа.

— Але, згідно з Біблією, Ісус народився в березні. Чому ж ми святкуємо його народження наприкінці грудня?

Мовчання.

Ленґдон усміхнувся.

— Двадцять п’яте грудня, друзі, — це давнє поганське свято Непереможного сонця — sol invictus, — яке збігається з зимовим сонцестоянням. Це той чудовий момент, коли сонце повертається і дні починають довшати.

Ленґдон відкусив яблуко.

— Нові релігії, — вів далі він, — часто присвоюють свята, що існували раніше, аби полегшити людям перехід до нової віри. Це називають трансмутацією. Віряни мають ті самі святкові дні, моляться в тих самих святих місцях, послуговуються тими самими символами… просто заміняють одного бога іншим.

Студентка в першому ряду обурилась:

— Ви що ж, хочете сказати, що християнство — це те саме сонцепоклонництво… тільки в новій оболонці?

— Зовсім ні. Християнство запозичило символи й ритуали не тільки від сонцепоклонників. Наприклад, християнський ритуал канонізації походить від давнього обряду «обожествлення» померлих видатних людей (філософів, жерців), про який писав, зокрема, грецький філософ Евгемер. Святе причастя запозичене в ацтеків. На думку деяких дослідників, навіть сама ідея, що Ісус помер за наші гріхи, не є суто християнською; самопожертва молодого чоловіка задля спокутування гріхів його народу фігурує в ранніх традиціях культу Кецалькоатля.

— Невже в християнстві немає нічого оригінального? — сердито спитала студентка.

— У будь-якій організованій релігії оригінального дуже мало. Релігії не народжуються на голому місці. Вони виростають одна з одної. Сучасна релігія — це своєрідний колаж… стилізована історія намагань людини зрозуміти божественну суть речей.

— Гм… зачекайте, — озвався Гітцрот. Тепер він остаточно прокинувся. — Я знаю, що в християнстві оригінальне. Це наш образ Бога. Християни ніколи не зображали Бога у вигляді людини з головою яструба, як єгиптяни, чи так, як ацтеки, або ще якось дивно. У християн Бог — це завжди дідусь із сивою бородою. Значить, наш образ Бога оригінальний, правда?

Ленґдон усміхнувся.

— Коли перші християни відмовилися від своїх попередніх богів — поганських, римських, грецьких, бога сонця, Митри, кого завгодно, — вони спитали в Церкви, який вигляд має їхній новий християнський Бог. Церква повелася мудро — вона обрала найгрізніше, наймогутніше… і найзнайоміше обличчя в історії людства.

— Дідуся з довгою сивою бородою? — недовірливо спитав Гітцрот.

Ленґдон показав на ієрархію давніх богів на стіні. На самому вершечку сидів грізний дідусь з довгою сивою бородою.

— А Зевс вам нікого не нагадує?

На цьому час лекції закінчився.

— Добрий вечір, — почувся чоловічий голос.

Ленґдон здригнувся. Він знову був у Пантеоні. Повернувся й побачив літнього чоловіка в чорному плащі з червоним хрестом на грудях. Чоловік усміхнувся і показав сірі зуби.

— Ви англієць, правда? — Він говорив із сильним тосканським акцентом.

Збентежений, Ленґдон заморгав.

— Узагалі-то, ні. Я американець.

Чоловік знітився.

— Ой, пробачте, ради Бога. Ви так добре одягнені, що я подумав… Вибачте.

— Чим я можу вам допомогти? — запитав Ленґдон. Серце в нього закалатало.

— Насправді я думав, що це я міг би чимось допомогти вам. Я тут чічероне. — Чоловік гордо показав на значок муніципалітету. — Мій обов’язок — зробити ваше перебування в Римі якомога цікавішим.

Ще цікавішим? Ленґдон був певний, що саме цей його візит до Рима й так цікавий, як жодний інший.

— Ви видаєтесь мені високоосвіченою людиною, — запопадливо сказав гід, — яка, поза сумнівом, цікавиться культурою більше, ніж інші туристи. Якщо бажаєте, я міг би вам розповісти історію цієї незвичної будівлі.

Ленґдон увічливо усміхнувся.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, але насправді я сам займаюсь історією мистецтва…

— Чудово! — Очі в чоловіка загорілися так, наче він щойно виграв джек-пот. — Тоді вам це неодмінно сподобається!

— Дякую, але я б волів…

— Пантеон, — почав чоловік свою звичну, завчену напам’ять промову, — збудував Марк Аґріппа 27 року до Різдва Христового.

— Так, — перебив його Ленґдон, — а перебудував Адріан 119 року після Різдва Христового.

— Це був найбільший у світі купол без підпор, аж доки в Новому Орлеані 1960 року не збудували величезний критий стадіон із назвою Супердоум.

Ленґдон подумки застогнав. Спинити чоловіка було неможливо.

— А один богослов у п’ятому столітті якось назвав Пантеон Домом диявола. Він уважав, що отвір у куполі — це вхід для демонів!

Ленґдон більше не слухав. Його погляд перенісся на круглий отвір над головою. Він уявив сценарій убивства, який описала Вітторія, і в нього похолола в жилах кров… Кардинал із тавром на грудях падає крізь діру в куполі і голосно вдаряється об мармурову підлогу. Оце була б подія для преси! Ленґдон мимоволі пошукав очима репортерів. Жодного. Він глибоко вдихнув. Це була недоладна ідея. Практично виконати такий трюк було б навряд чи можливо.

Ленґдон пішов далі оглядати ніші, а гід, що торочив без упину, дріботів слідом, як відданий цуцик. Ще один доказ, подумав Ленґдон, що немає на світі нічого гіршого, ніж фанатичний історик мистецтва.

З протилежного боку зали Вітторія була зайнята власним пошуком. Уперше залишившись сама відтоді, як довідалась про смерть батька, вона відчула тягар дійсності останніх восьми годин. Батька убили — жорстоко й несподівано. Майже так само болісно було усвідомлювати, що батькове творіння осквернили — воно стало зброєю в руках терористів. Вітторію терзало відчуття провини за те, що саме її винахід дав змогу перевозити антиматерію… це її контейнер зараз відлічував секунди десь у Ватикані. Намагаючись допомогти батькові в його пошуках істини й простоти… вона мимоволі стала співучасницею змови, що має на меті хаос.

Дивно, але єдиним позитивним моментом у її житті в цей час була присутність цілковитого незнайомця. Роберта Ленґдона. Його очі переконливо додавали їй якогось незбагненного спокою… так само, як гармонія океану, який вона покинула тільки сьогодні вранці. Вітторія раділа, що Ленґдон був поруч. Мало того, що він був для неї джерелом сили й надії — завдяки його знанням і кмітливості вони дістали цей єдиний шанс спіймати вбивцю батька.

Вітторія дихала глибоко, пересуваючись уздовж периметра й оглядаючи ніші. Усі її думки тепер були про помсту. Завжди, скільки себе пам’ятала, вона любила все живе… а тепер от жадала бачити цього ката мертвим. Жодні міркування про карму не могли її сьогодні змусити не відповідати злом на зло. Стривожена й збуджена, вона відчувала у своїй італійській крові щось таке, чого ще ніколи не знала… нашіптування сицилійських предків, що захищали честь родини, чинячи жорстоку справедливість. Вендетта, подумала Вітторія і вперше в житті зрозуміла, що це таке.

Картини помсти, що роїлися в голові, змусили йти швидше. Незабаром вона наблизилась до могили Рафаеля Санті. Навіть здалеку Вітторія зауважила, що цього хлопця тут особливо шанують. Його гріб, на відміну від інших, стояв у спеціальній ніші і був захищений щитом із плексигласу. Вона прочитала напис на саркофазі:

Рафаель Санті, 1483—1520

Вітторія уважно оглянула могилу, а тоді прочитала речення, написане на табличці біля саркофага.

Тоді прочитала ще раз.

Тоді… ще раз.

За мить вона вже бігла щодуху в протилежний кінець зали і в паніці гукала:

— Роберте! Роберте!