Янголи і демони

102

П’яца Навона. «Фонтан чотирьох рік».

Ночі в Римі, так само як і в пустелі, можуть бути дивовижно холодними, навіть після теплого дня. Ленґдон зіщулився на узбіччі п’яца Навона, закутавшись у свій твідовий піджак. По всьому місту було чути випуски теленовин, що зливалися в суцільний гомін і нагадували далекий шум вуличного руху. Він подивився на годинник. П’ятнадцять хвилин. Щастя, що можна кілька хвилин перепочити.

На майдані не було нікого. Чудовий фонтан Берніні шипів і дивно зачаровував. Над пінистою поверхнею води здіймався химерний туман, підсвічений знизу підводними прожекторами. Відчувалася наелектризованість повітря.

Найзахопливіша особливість цього фонтана — його висота. Сама центральна частина композиції — невідшліфована брила італійського вапняку — має висоту двадцять футів. Вона пронизана безліччю отворів і гротів, із яких б’ють струмені води. Брилу з усіх боків обліпили поганські фігури. А нагорі стоїть обеліск, що здіймається в небо ще на сорок футів. Ленґдон побачив на його вершечку невиразну тінь — це примостився на ніч самотній голуб.

Хрест, думав Ленґдон, усе ще вражений тим, як ілюмінати розташували по Риму свої вказівники. «Фонтан чотирьох рік» був останнім олтарем науки. Ще кілька годин тому Ленґдон стояв у Пантеоні, переконаний, що стежки світла більше не існує і що він нізащо не зайде аж так далеко. Виявилось, що він дуже помилявся. Насправді стежка повністю збереглася. Земля, Повітря, Вогонь, Вода. І Ленґдон пройшов нею… від початку до кінця.

Не зовсім до кінця, нагадав він собі. На стежці було не чотири, а п’ять зупинок. Четвертий вказівник — фонтан — якось указував на кінцеву точку всього маршруту — священне сховище ілюмінатів, храм Просвітлення. Ленґдон застановився, чи цей храм і досі стоїть. Можливо, саме туди вбивця відвіз Вітторію.

Ленґдон мимоволі почав розглядати фігури на фонтані, намагаючись не пропустити підказки, у якому напрямку шукати сховище ілюмінатів. Хай янголи у пошуку ведуть. Він майже відразу збагнув, що янголів на цьому фонтані немає взагалі. Принаймні з того місця, де він стояв, не було видно жодного… І він не пригадував, щоб колись бачив їх тут раніше. «Фонтан чотирьох рік» був поганським пам’ятником. Фігури людей і тварин на ньому ніяк не стосувалися християнства. Янгол серед них був би просто недоладним.

Може, я прорахувався? Він згадав хрест на карті, утворений чотирма обелісками. Стиснув кулаки. Цей фонтан ідеально вписується в загальну картину.

О 22:46 з темного провулка з протилежного боку майдану виїхав чорний мікроавтобус. Ленґдон не звернув би на нього жодної уваги, якби той не їхав із вимкненими фарами. Наче акула, що патрулює вночі затоку, авто проїхало по всьому периметру майдану.

Ленґдон присів, сховавшися за величезними сходами, що вели до церкви Святої Агнеси. Він стежив за мікроавтобусом, відчуваючи, як пришвидшилося серцебиття.

Авто двічі об’їхало майдан і рушило до фонтана Берніні. Автобус проїхав кілька метрів уздовж бордюру й зупинився. Відсувні дверцята опинилися за кілька дюймів від спіненої води.

Над фонтаном клубочився туман.

У Ленґдона з’явилося недобре передчуття. Що це — вбивця з’явився так рано? І в мікроавтобусі? Ленґдон уявляв, що той потягне свою останню жертву через увесь майдан, так само як біля собору Святого Петра, отже, стріляти в нього буде легко. Але той приїхав на мікроавтобусі. Отже, правила гри змінилися.

Раптом дверцята відсунулися.

На підлозі в автобусі корчився в муках голий чоловік. Він був обмотаний важкими ланцюгами. Чоловік відчайдушно намагався визволитися з пут, але ланцюги були надто важкі. Одне кільце затискало йому рот, як вуздечка в коня, і кричати він не міг. Тоді Ленґдон побачив і другу постать — хтось рухався в глибині автобуса позаду бранця. Очевидно, убивця готувався до останнього акту трагедії.

Ленґдон знав, що в нього залишилися лічені секунди.

Він витягнув пістолет, тоді зняв з себе піджак і кинув на землю. Ленґдон хотів, щоб ніщо не сповільнювало його рухів, а крім того, боявся замочити сторінку з Галілеєвої «Діаграми». Нехай краще безцінний документ залишається тут, подалі від небезпеки.

Ленґдон обережно перебіг праворуч. Обійшовши фонтан, він зупинився навпроти автобуса. Центральна брила у фонтані заступала йому огляд. Він швидко підбіг до краю фонтана, сподіваючись, що плескіт води заглушить його кроки. Переліз через бордюр і скочив у спінену воду.

Вода сягала йому пояса й виявилася крижаною. Зціпивши зуби, Ленґдон побрів по слизькому дну. Пересування ускладнювали іще й монети, що їх туристи накидали «на щастя». Ленґдон відчував, що самого «щастя» сьогодні йому буде замало. Його огорнув туман, і він застановився, від чого тремтить пістолет у руці — від холоду чи від страху?

Він дійшов до центральної частини фонтана і, тримаючись за мармурові фігури, зробив іще кілька кроків ліворуч. Сховавшись за величезним конем, Ленґдон не зводив очей з мікроавтобуса, до якого тепер було лише футів з п’ятнадцять. Убивця присів, поклавши руки на обв’язаного ланцюгами кардинала, збираючись, очевидно, зіштовхнути його через відчинені двері просто у фонтан.

Стоячи по пояс у воді, Роберт Ленґдон підняв пістолет і вийшов із туману. Він почувався якимось водяним ковбоєм, що виходить на вирішальний ґерць.

— Ані руш. — Голос був твердіший, ніж рука із затиснутим пістолетом.

Убивця підвів голову. Якусь мить на його обличчі з’явилося збентеження, так наче він побачив привида. Тоді скривив вуста в злостивій посмішці і здійняв руки догори.

— Он які справи.

— Виходь з автобуса.

— Ти наче змок.

— Щось ти рано з’явився.

— Мені не терпиться повернутися до свого трофея.

— Я вистрелю без вагань. — Ленґдон наставив пістолет.

— Ти вже вагаєшся.

Ленґдон відчув, як напружився палець на спусковому курку. Кардинал лежав нерухомо, без сил. Здавалося, він умирає.

— Розв’яжи його.

— Облиш. Ти ж прийшов по жінку. Не вдавай, що це не так.

Ленґдон боровся з бажанням покінчити з усім негайно.

— Де вона?

— У надійному місці. Чекає на моє повернення.

Вона жива. У Ленґдона в серці зажевріла надія.

— У храмі Просвітлення?

— Тобі його нізащо не знайти, — усміхнувся убивця.

Ленґдон не йняв віри. Таємне сховище досі існує. Він прицілився.

— Де він?

— Це місце залишалося таємницею багато століть. Навіть мені його відкрили зовсім недавно. Я швидше умру, ніж зраджу довіру.

— Я знайду його й без тебе.

— Ти надто самовпевнений.

Ленґдон показав на фонтан.

— Я ж дійшов до цього місця.

— Сюди багато хто доходив. Останній етап — найважчий.

Ленґдон зробив кілька кроків уперед, насилу втримуючись на слизькому дні. Убивця здавався дивовижно спокійним. Він сидів навприсядки у глибині автобуса зі здійнятими вгору руками. Ленґдон націлив пістолет йому на груди, роздумуючи, чи не варто вистрілити й разом з усім покінчити. Ні. Він знає, де Вітторія. Він знає, де антиматерія. Мені потрібна інформація!

Убивця дивився на свого нападника з глибини мікроавтобуса і майже жалів його. Американець був хоробрий, це він уже довів. Але не мав жодного досвіду. І це він теж довів. Відвага без відповідних навичок — це самогубство. Існують споконвічні правила виживання. Американець не дотримав жодного.

Ти мав перевагу — елемент несподіванки. Ти бездарно її втратив.

Американець поводився нерішуче… Можливо, чекав допомоги… або ж сподівався, що вбивця ненароком сам збовкне важливу інформацію.

Допитуй жертву тільки після того, як повністю знешкодиш. Ворог, загнаний у кут, — смертельно небезпечний.

Американець знову заговорив. Шукав підходів. Маневрував.

Убився мало не розсміявся вголос. Це тобі не голлівудське кіно… Тут перед розв’язкою не буде довгої дискусії під дулом пістолета. Тут усе закінчиться швидко. Просто зараз.

Не відводячи погляду від Ленґдона, убивця пересунув руки по стелі мікроавтобуса, знайшов те, що шукав, і схопився, а тоді…

…тоді перейшов до рішучих дій.

Того, що сталося, Ленґдон аж ніяк не чекав. На мить йому здалося, що закони фізики перестали діяти. Убивця ніби повис у повітрі, а його ноги зі страшною силою вдарили в обмотаного ланцюгами кардинала. Той вилетів з автобуса у фонтан, здійнявши хмару бризок.

Вода хлюпнула Ленґдонові в обличчя, і він надто пізно збагнув, що ж насправді відбулося. Убивця вхопився руками за верхній поручень і вивільнив ноги. Тепер він летів на нього, ногами вперед.

Ленґдон натиснув на курок, і пістолет вистрілив. Куля влучила в носок лівого черевика вбивці. Тієї ж миті обидві ноги вдарили Ленґдона в груди, і він повалився назад.

Обидва чоловіки разом упали в забарвлений кров’ю басейн.

Спершу у крижаній воді Ленґдон відчув тільки біль. Тоді прийшов інстинкт виживання. Він збагнув, що пістолета в його руці вже немає — убивця вибив його одним ударом. Ленґдон пірнув і почав обмацувати слизьке дно. Рука вхопила щось металеве. Жменю монет. Він кинув їх. Розплющив очі й розглянувся у підсвітленому басейні. Вода навколо клекотіла, наче в холодному джакузі.

Попри бажання вдихнути повітря, страх утримував його на дні. І змушував весь час рухатися. Він не знав, звідки чекати наступного удару. Треба знайти пістолет! Руки відчайдушно обмацували дно.

У тебе є перевага, казав він собі. Ти у своїй стихії. Навіть у мокрому гольфі й штанах Ленґдон плавав чудово. Вода — твоя стихія.

Коли пальці вдруге наткнулися на метал, Ленґдон був упевнений, що нарешті йому пощастило. Те, що він тримав, не було жменею монет. Він схопив і потягнув до себе, але той предмет не зрушив з місця. Ленґдон сам присунувся до нього. Здавалося, металевий предмет прикріплений до дна.

Ще до того, як він опинився над кардиналом, що корчився в передсмертній агонії, Ленґдон зрозумів: він ухопився за один із ланцюгів, якими був обмотаний старий. Він на мить застиг, побачивши під собою спотворене жахом обличчя, що дивилося на нього з дна фонтана.

Кардинал був іще живий. Ленґдон ухопився обома руками за ланцюги й спробував підняти бідолашного на поверхню. Тіло повільно відірвалось від дна… немов важкий якір. Ленґдон потягнув сильніше. Коли голова кардинала виринула з води, той кілька разів судомно хапнув широко розтуленим ротом повітря. Тоді його тіло різко обм’якло, і Ленґдон не втримав слизького ланцюга. Бадджіа каменем пішов на дно і зник під пінистою водою.

Ленґдон пірнув із широко розплющеними очима й відразу знайшов кардинала. Він знову вхопився за ланцюги, але цього разу металеві пута трохи розсунулися і Ленґдон побачив іще одне жахіття. На грудях у Бадджіа чорніло тавро.

Наступної миті перед очима Ленґдона з’явилася пара черевиків. З одного сочила кров.