Янголи і демони

129

Вітторія Ветра сиділа в німому заціпенінні на лаві під дверима Сікстинської капели. Побачивши того, хто зайшов у коридор крізь задні двері, вона подумала, що це ще один привид. Перебинтований привид, що кульгав і мав на собі якусь медичну уніформу.

Вона підвелася… не вірячи власним очам.

— Ро… берт?

Він не відповів. Просто підійшов і рвучко обійняв її. Тоді припав вустами до її вуст. Це був імпульсивний, гарячий поцілунок, сповнений вдячності.

У Вітторії сльози потекли по обличчю.

— О Боже… дякую, дякую Тобі, Боже.

Він поцілував її ще раз, уже пристрасніше, і вона притиснулася до нього, загубилась у його обіймах. Їхні тіла сплелися, наче вони знали одне одного довгі роки. Забувши страх і біль, вона заплющила очі і почулася невагомою.

— Це Божа воля! — кричав хтось, і його голос відлунював від стін Сікстинської капели. — Хто ще, як не обранець Божий, міг пережити цей диявольський вибух?

— Я, — долинув голос від дверей каплиці.

Мортаті й інші здивовано витріщилися на забинтованого чоловіка, що йшов до них центральним проходом.

— Містер… Ленґдон?

Не кажучи ні слова, Ленґдон повільно підійшов до вівтаря. Вітторія Ветра увійшла за ним. Тоді з’явилися двоє гвардійців — вони тягли візок, на якому стояв великий телевізор. Ленґдон чекав, доки гвардійці встановлять телевізор — екраном до кардиналів — і ввімкнуть в електромережу. Тоді показав їм жестом, щоб вийшли.

Коли гвардійці зникли за дверима, Ленґдон під’єднав до телевізора крихітну відеокамеру «Sony RUVI» і натиснув play.

Екран ожив.

На ньому з’явився папський кабінет. Зображення було не дуже якісне, ніби знімали прихованою камерою. Приблизно в центрі у тьмяному світлі можна було розгледіти камерарія — він стояв біля каміна. Спочатку було враження, що він говорить просто в камеру, але незабаром з’ясувалося, що він розмовляє з кимсь — тим, хто це знімає. Ленґдон пояснив, що фільм зняв Максиміліан Колер, директор ЦЕРНу. Лише годину тому Колер потайки записав свою зустріч із камерарієм на мініатюрну відеокамеру, сховану під підлокітником його інвалідного крісла.

Мортаті й інші кардинали збентежено дивилися на екран. Хоч розмова вже якийсь час тривала, Ленґдон не завдав собі клопоту перемотати плівку на початок. Очевидно, те, що мали побачити кардинали, було попереду…

— Леонардо Ветра вів щоденник? — говорив камерарій. — Якщо так, то для ЦЕРНу це добра новина. Якщо в щоденнику описано технологію створення антиматерії…

— Її там не описано, — сказав Колер. — Ти зрадієш, коли я тобі скажу, що ця технологія загинула разом із Леонардо. Проте у його щоденнику є інша цікава інформація. Про тебе.

Камерарій начебто занепокоївся.

— Не розумію.

— Там написано про одну зустріч, яку Леонардо мав місяць тому. Зустріч з тобою.

Камерарій повагався, тоді, глянувши на двері, мовив:

— Рошер не повинен був тебе впускати, не спитавши мене. Як тобі вдалося його переконати?

— Рошер знає правду. Я подзвонив йому і розповів про те, що ти скоїв.

— Що я скоїв? Та хоч би яку байку ти йому розповів, Рошер — швейцарський гвардієць і надто відданий цій Церкві, щоб повірити озлобленому науковцеві, який намагається очорнити камерарія.

— Насправді він занадто відданий, щоб не повірити. Він настільки відданий, що, попри очевидні факти, не міг змиритися з думкою, що хтось із його вірних гвардійців зрадив Церкву. Цілий день він шукав іншого пояснення.

— І ти йому дав це пояснення?

— Я розповів йому правду. Доволі приголомшливу, як ти розумієш.

— Якби Рошер тобі повірив, то давно заарештував би мене.

— Ні. Я цього не допустив. Я запропонував йому своє мовчання в обмін на цю зустріч.

Камерарій якось дивно засміявся.

— Ти плануєш шантажувати Церкву байками, у які ніхто не повірить?

— Я не збираюся нікого шантажувати. Я просто хочу почути правду від тебе. Леонардо Ветра був моїм другом. — Камерарій нічого не відповів. Він мовчки дивився згори вниз на Колера. — Я тобі допоможу, — різко мовив Колер. — Приблизно місяць тому Леонардо Ветра подзвонив тобі й попросив термінової аудієнції в папи. Ти організував йому цю аудієнцію, по-перше, тому що папа давно захоплювався працею Леонардо, а по-друге, тому що Леонардо сказав, що справа невідкладна.

Камерарій відвернувся до вогню. Він знову нічого не відповів.

— Леонардо таємно приїхав до Ватикану. Так він зрадив довіру доньки, і його це дуже непокоїло, але він відчував, що не має вибору. Дослідницька праця відродила в його душі глибокі сумніви, і він потребував від Церкви духовного наставництва. Під час конфіденційної зустрічі він розповів папі й тобі, що зробив наукове відкриття, яке має дуже серйозне значення для релігії. Він довів, що з погляду фізики біблійна версія походження світу можлива і що за допомогою потужного джерела енергії, яке Ветра називав Богом, можна продублювати мить створення світу.

Мовчання.

— Папа був вражений, — вів далі Колер. — Він хотів, щоб Леонардо оприлюднив це відкриття. Його Святість подумав, що воно може стати тим містком, який поєднає науку з релігією. Про це папа мріяв усе життя. Тоді Леонардо пояснив вам обом, у чому полягає негативний бік його досягнення — тобто про те, що, власне, й змусило його шукати поради в Церкви. У його моделі великого вибуху все утворювалося парами — точнісінько, як написано у вашій Біблії. Парами протилежностей. Світло і темрява. Ветра виявив, що, крім матерії, він створив і її протилежність — антиматерію. Говорити далі?

Камерарій мовчав, нахилившись над каміном, і ворушив кочергою вугілля.

— Після візиту Леонардо до Ватикану, — сказав Колер, — ти сам поїхав до ЦЕРНу, щоб на власні очі побачити його працю. У щоденнику Леонардо написав, що ти був у його лабораторії.

Камерарій підвів голову.

— Папа не міг подорожувати, не привертаючи уваги преси, — вів далі Колер, — і тому він послав тебе. Леонардо потайки повів тебе до своєї лабораторії. Він показав тобі анігіляцію — великий вибух в мініатюрі — енергію, з якої утворився всесвіт. Крім того, він показав тобі великий зразок антиматерії, який зберігався в окремому сховищі і мав слугувати доказом того, що за допомогою цієї технології антиматерію можна виготовляти у великих кількостях. Ти був вражений. Ти повернувся до Ватикану й розповів папі про все, що бачив.

Камерарій зітхнув.

— І що тебе не влаштовує? Те, що я, дотримуючи слова, якого дав Леонардо, цієї ночі удавав перед світом, буцімто нічого не знаю про антиматерію?

— Ні! Мене не влаштовує те, що Леонардо Ветра, по суті, довів існування вашого Бога, а ти за це підіслав до нього вбивцю!

Камерарій повернувся до Колера. Його обличчя не виражало нічого. Тишу порушувало тільки потріскування вогню.

Раптом камера хитнулась, і в кадрі з’явилась рука Колера. Він нахилився вперед і ніби намагався дістати щось з-під свого крісла. Коли Колер знову сів рівно, у руці в нього був пістолет. Ракурс був моторошний… камера знімала ззаду… дуло пістолета… націлене просто на камерарія.

— Зізнавайтесь у гріхах своїх, отче. Швидко!

— Ти ж не вийдеш звідси живий. — Камерарій наче злякався.

— Смерть буде довгожданим звільненням від того жалюгідного становища, на яке з самого дитинства прирекла мене твоя віра. — Тепер Колер тримав пістолет обома руками. — Даю тобі вибір. Або ти зізнаєшся в гріхах… або зараз же вмреш. — Камерарій глянув на двері. — Рошер стоїть за дверима, — побачивши його погляд, зневажливо сказав Колер. — Він теж готовий тебе вбити.

— Рошер дав обітницю захищати…

— Рошер впустив мене сюди. Зі зброєю. Твоя брехня йому остогидла. У тебе немає вибору. Зізнайся мені. Я мушу почути це від тебе самого.

Камерарій завагався.

Колер звів курок.

— Ти що, не віриш, що я тебе пристрелю?

— Хоч би що я казав, — відповів камерарій, — такий, як ти, ніколи мене не зрозуміє.

— А ти спробуй.

Камерарій якусь мить стояв нерухомо. Його силует чітко вирізнявся в тьмяному світлі вогню. Коли він заговорив, у його голосі зазвучала гідність, неначе мова йшла щонайменше про подвиг во ім’я людства, а не про вбивство.

— З давніх-давен, — почав камерарій, — ця Церква боролася з ворогами Господа. Коли — словом, коли — мечем. І ми завжди перемагали.

Камерарій говорив палко й переконано.

— Але демони минулого, — вів далі він, — були огидними… з ними ми могли боротися, бо вони в усіх викликали страх. Однак сатана хитрий і винахідливий. Із часом він позбувся своєї страхітливої зовнішності і набув нового обличчя… обличчя чистого розуму. Прозорого й підступного, проте все одно бездушного. — Голос камерарія несподівано забринів гнівом, очі спалахнули фанатичним вогнем. — Скажіть мені, містере Колер! Як може Церква засуджувати те, що здається логічним для нашого розуму?! Як ми можемо ганити те, що стало самим фундаментом нашого суспільства?! Варто нам тільки подати голос, щоб нагадати про небезпеку, як ви накидаєтеся на нас і називаєте невігласами! Параноїками, що прагнуть усе взяти під контроль! І так зло, що йде від вас, розростається, прикрившись личиною самовдоволеної освіченості. Воно поширюється, наче ракова пухлина. Освячене чудесами власних технологій, воно само себе проголошує богом! Намагається переконати всіх, що воно не що інше, як істинне добро! Наука прийшла, щоб урятувати нас від хвороб, голоду й страждань! Дивіться, ось вона наука — новий бог-чудотворець, усемогутній і милостивий! Не звертайте уваги на зброю і хаос! Забудьте про тоскну самотність і безконечні загрози! З вами наука! — Камерарій ступив убік до пістолета, націленого на нього. — Але я бачив зловтішну усмішку Сатани… я бачив загрозу…

— Що ти торочиш! Відкриття Ветри практично довело існування твого Бога! Він був твоїм союзником!

— Союзником? Ні, наука і релігія в цьому не єдині! Ти і я, кожен із нас шукає свого Бога! Хто твій Бог? Протони, маси й електричні заряди? Як твій Бог надихає? Як твій Бог досягає сердець і нагадує людині, що вона відповідальна перед вищою силою? Перед іншими людьми? Ветра дуже помилявся. З погляду релігії, його праця була не доброчинна, а блюзнірська! Не може людина покласти божественне чудо творіння в пробірку й розмахувати нею перед усім світом! Це не возвеличує Бога, а навпаки — принижує! — Камерарій говорив із фанатичним жаром, встромивши нігті собі у тіло.

— І тому ти вирішив убити Леонардо!

— Заради Церкви! Заради людства! Подумай лишень, що це за божевілля! Людина не дозріла до того, щоб володіти могутністю Творця! Бог у пробірці? Крапля рідини, що може знищити ціле місто? Його треба було зупинити! — Камерарій раптом змовк і відвернувся до вогню. Здавалося, він обдумує варіанти дій.

— Ти у всьому зізнався. Кари ти не уникнеш. — Колер підняв пістолет.

Камерарій сумно розсміявся.

— Хіба ти не розумієш? Сповідь — це й є спосіб уникнення кари. — Він подивився на двері. — Коли Бог на твоєму боці, то в тебе завжди є можливості, яких такому, як ти, не збагнути. — З цими словами камерарій ухопився обома руками за комір своєї сутани й різко розірвав її, оголивши груди.

— Що ти робиш?! — здивовано вигукнув Колер. — Камерарій не відповів. Він зробив крок назад до каміна і витягнув з жару якийсь предмет. — Припини! — крикнув Колер, не опускаючи пістолета. — Що ти робиш?!

Коли камерарій повернувся, у руках у нього було тавро, розпечене до червоного. Діамант ілюмінатів. В очах з’явився дикий блиск.

— Я збирався зробити це на самоті. — Голос камерарія звучав моторошно. — Але тепер… бачу, тебе сюди послав сам Бог. Ти мій порятунок.

Доки Колер устиг зреагувати, камерарій заплющив очі, вигнув спину і з силою притиснув розпечене тавро до власних грудей. Шкіра зашипіла, обвуглюючись.

— Мати Маріє! Блаженна Маріє… Дивися, як страждає твій син! — Він дико заволав од болю.

У кадрі з’явився Колер… Він незграбно стояв на ногах, рука з пістолетом сильно тремтіла.

Камерарій закричав голосніше і захитався на ногах. Тоді кинув тавро до ніг Колера і повалився на підлогу, корчачись з болю.

Далі все відбулося дуже швидко.

До кімнати ввірвалися швейцарські гвардійці. Загриміли постріли. Колер схопився за груди і, стікаючи кров’ю, впав назад у крісло.

— Ні! — закричав Рошер, намагаючись зупинити гвардійців, що стріляли в Колера.

Камерарій, усе ще звиваючись на підлозі, підкотився до Рошера і фанатично тицьнув на нього пальцем:

— ІЛЮМІНАТ!

— Ах ти мерзотнику! — закричав Рошер. — Ти нікчемний святенник…

Шартран трьома пострілами його зупинив. Рошер упав мертвий.

Гвардійці підбігли до попеченого камерарія. У кадрі з’явилося приголомшене обличчя Роберта Ленґдона. Він стояв навколішках біля інвалідного крісла й розглядав тавро. Тоді зображення сильно захиталося. Колер прийшов до тями і спробував відчепити мініатюрну відеокамеру від підлокітника крісла. Упоравшись, він простягнув її Ленґдону.

— Від-дайте… — прохрипів Колер, — від-дайте це… репортерам.

Після цього екран погас.