Янголи і демони

74

Ленґдон побачив те, що шукав, ще за добрих десять ярдів. Білий мармуровий еліпс Берніні чітко вирізнявся на тлі сірих гранітних плит, хоч його постійно заступали туристи. Вітторія теж, очевидно, побачила. Вона міцніше стиснула Ленґдонові руку.

— Розслабтеся, — прошепотів Ленґдон. — Робіть свою піранью.

Вітторія послабила руку.

Вони підійшли ближче. Усе навколо здавалося цілком звичним. Майданом бродили туристи, під колонами стояли й про щось теревенили монахині, біля підніжжя обеліска якась дівчинка годувала голубів.

Ленґдон утримався й не подивився на годинник. Він і так знав, що вже майже восьма.

Овальна плита незабаром опинилася під ногами, і вони зупинилися — не виявляючи, утім, особливої зацікавленості — просто двоє туристів, що розглядають чергову пам’ятку.

— West Ponente, — прочитала Вітторія напис на камені.

Ленґдон подивився під ноги на мармуровий барельєф і раптом почувся невігласом. Досі йому навіть на думку не спадало — ні коли читав книжки про мистецтво, ні під час численних візитів до Рима, — що West Ponente може мати якесь особливе значення.

Аж тепер він це збагнув.

Мармуровий блок мав форму еліпса, був близько трьох футів завдовжки, а західний вітер був зображений на ньому у вигляді обличчя янгола. З вуст янгола зривався потужний подих вітру і летів геть від Ватикану… Дихання Бога. Так Берніні вшанував другий елемент… Повітря… Ефемерний зефір, що злітає з вуст янгола. Ленґдон уважно розглядав барельєф, і до нього поступово доходив увесь прихований зміст цієї скульптури. Берніні зобразив повітря у вигляді п’яти окремих клубів… п’яти! Щобільше, по краях медальйона сяяли дві зірки. Ленґдон подумав про Галілея. Дві зірки, п’ять клубів, еліпси, симетрія… Він почувався спустошеним. Голова боліла.

Вітторія раптом рушила далі й потягнула Ленґдона геть від барельєфа.

— Здається, за нами хтось стежить, — сказала вона.

Ленґдон підвів голову.

— Де?

Вітторія відповіла, аж коли вони відійшли від обеліска на добрих тридцять ярдів.

— Та сама особа пасла нас весь час, коли ми йшли через майдан. — Вітторія, ніби випадково, озирнулася. — Досі йде за нами. Не зупиняймося.

— Думаєте, це вбивця?

Вітторія похитала головою.

— Навряд чи. Хіба що ілюмінати наймають жінок з камерами Бі-бі-сі.

У соборі Святого Петра гучно задзвонили дзвони, і Ленґдон з Вітторією аж підскочили. Час настав. Вони відійшли від «Західного вітру», щоб відірватися від репортерки, але тепер поспішно крокували назад.

Попри гучний передзвін, на майдані панував повний спокій. Туристи гуляли. Біля підніжжя обеліска на сходах в недоладній позі дрімав який бездомний п’яниця. Дівчинка годувала голубів. Невже репортерка сполохала вбивцю? — подумав Ленґдон. — Навряд чи, вирішив він, згадавши, що той обіцяв. Я прославлю ваших кардиналів на весь світ.

Коли змовкла луна від дев’ятого удару дзвона, на майдані запанувала тиша.

А тоді… Дівчинка, що годувала голубів, дико закричала.

75

Ленґдон підбіг до дівчинки перший.

Бідна дитина сполотніла зі страху й показувала на сходи під обеліском, де примостився старий обідраний п’яниця. Вигляд він мав жалюгідний… Очевидно, це був римський бомж. Сиве волосся звисало на обличчя жирними пасмами, одягнений він був у якесь брудне лахміття. Дівчинка, не перестаючи кричати, побігла геть і зникла в юрбі.

Ленґдон кинувся до бідолашного і з жахом побачив, як у того на лахмітті розповзається велика темна пляма. Наступної миті він зрозумів, що це кров.

А тоді все відбулося дуже швидко.

Старий наче зламався в поясі та похилився вперед. Ленґдон підскочив, але було запізно: той повалився зі сходів, ударився обличчям об граніт і більше не рухався.

Ленґдон став навколішки. Вітторія підбігла до нього. Навколо вже почали збиратися цікаві.

Вітторія помацала пальцями сонну артерію в старого.

— Є пульс, — сказала вона. — Переверніть його.

Ленґдон швидко взяв чоловіка за плечі і почав обережно перевертати на спину. При цьому лахміття, що було на ньому, відпало, як мертва шкіра. Обм’якле тіло повалилось на спину, і Ленґдон побачив на оголених грудях велику ділянку спаленої шкіри.

Вітторія зойкнула й відсахнулась.

Ленґдон укляк на місці, охоплений огидою і водночас благоговійним страхом. Символ був моторошно простий.

— Повітря, — мало не задихнулась Вітторія. — Це… він.

Швейцарські гвардійці виникли наче з-під землі. Почулися голосні накази, кілька солдатів кинулися на пошуки вбивці.

Один турист, що стояв неподалік, розповів, що буквально кілька хвилин тому якийсь темношкірий добряк змилосердився над цим бідолашним п’яним бомжем і допоміг йому перейти через майдан… Він навіть кілька хвилин посидів з ним на сходах, а тоді знову зник у юрбі.

Вітторія зірвала з тіла старого рештки лахміття, і з’ясувалося, що з боків від тавра, просто під грудьми, той має дві глибокі рани. Вона відкинула його голову назад і почала робити штучне дихання «рот у рот». До того, що сталося потім, Ленґдон був зовсім не готовий. Як тільки Вітторія зробила перший видих, у ранах старого щось зашипіло, і з них, як із дихала на спині в кита, бризнула кров. Солона рідина вдарила Ленґдонові в обличчя.

Вітторія підвела голову і з жахом вимовила:

— Його легені… проколені.

Ленґдон витер очі і подивився на дві рани. Там щось булькало. Легені в кардинала були знищені, тож вижити йому не судилося.

Вітторія прикрила тіло, і до нього підійшли швейцарські гвардійці.

Ленґдон стояв розгублений. І в цю мить він побачив її. Жінка, що переслідувала їх раніше, стояла неподалік, пригнувшись. З увімкненою відеокамерою з логотипом Бі-бі-сі на плечі. Вони з Ленґдоном зустрілися поглядами, і він зрозумів, що вона встигла все відзняти. Наступної миті жінка спритно, як кішка, відступила й зникла серед натовпу.