Янголи і демони

109

А тим часом на майдані Святого Петра швейцарські гвардійці, вишикувавшись стіною, вигукували накази й намагалися відтіснити натовп на безпечнішу відстань. Здебільшого їм це не вдавалося. Натовп був надто щільний. Близький кінець Ватикану, схоже, цікавив глядачів набагато більше, ніж власна безпека. На величезних екранах, установлених на майдані, тепер з дозволу камерарія в прямому ефірі показували контейнер з антиматерією — так, як його було видно на моніторі в пункті стеження швейцарської гвардії. Прикро, але навіть крихітний дисплей на контейнері, що вів зворотний відлік секунд, не відлякував цікавих. Очевидно, люди на майдані вважали, що малесенька краплинка рідини, яку вони бачили на екранах, не настільки небезпечна, як вони спершу гадали. Крім того, вони бачили, що до вибуху залишилося ще трохи менше за сорок п’ять хвилин. Море часу, щоб стояти на майдані й спостерігати.

Водночас швейцарські гвардійці одностайно визнали, що сміливе рішення камерарія розповісти світові правду й надати медіям матеріали, які наочно підтверджують зраду ілюмінатів, було мудрим маневром. Ілюмінати, поза всяким сумнівом, сподівалися, що Ватикан, як завжди, намагатиметься все приховати. Сьогодні вийшло інакше. Камерарій Карло Вентреска виявився достойним супротивником.

У Сікстинській капелі кардинал Мортаті не знаходив собі місця. Було вже за 23:15. Багато кардиналів і досі молилися, проте інші тупцювали біля дверей, не приховуючи тривоги. Дехто почав гримати кулаками в зачинені двері.

Капітан Шартран, що стояв з іншого боку дверей, чув цей грюкіт і не знав, що робити. Він подивився на годинник. Час був пізній. Капітан Рошер суворо наказав — не випускати кардиналів без його дозволу. У двері загрюкали сильніше, і Шартран занепокоївся. Можливо, капітан просто забув? Після того загадкового дзвінка капітан узагалі поводився дивно.

Шартран витягнув рацію.

— Капітане? Це Шартран. Визначений час уже минув. Відчинити Сікстинську капелу?

— Двері мають залишатися на замку. Здається, я вам чітко наказав.

— Так, сер, я тільки…

— Наш гість от-от буде тут. Відправ нагору кількох гвардійців, нехай чергують під дверима папського кабінету. Камерарій не повинен звідти виходити.

— Пробачте, сер, як ви сказали?

— Тобі щось не зрозуміло, лейтенанте?

— Усе зрозуміло, сер. Уже йду.

Нагорі в кабінеті папи камерарій дивився на вогонь і спокійно розмірковував. Боже, дай мені сили. Сотвори чудо. Він потицяв кочергою вугілля, застановляючись, чи судилося йому пережити цю ніч.

110

Одинадцята двадцять три.

Вітторія, тремтячи всім тілом, стояла на балконі замку Святого Янгола і дивилася на нічний Рим очима, повними сліз. Їй дуже хотілось обійняти Роберта Ленґдона, але вона не могла. Усі м’язи заніміли. Вона поволі приходила до тями після пережитого потрясіння. Чоловік, що вбив її батька, лежав далеко внизу, мертвий, і сама вона мало не загинула від його руки.

Коли Ленґдон торкнувся її плеча, вона відчула тепло, яке вмить розтопило кригу. Її тіло поверталося до життя. Туман розсіювався. Вона повернулась обличчям до Роберта. Вигляд він мав жахливий — весь мокрий, пом’ятий. Очевидно, щоб урятувати її, йому довелося пройти крізь пекло.

— Дякую… — прошепотіла вона.

Ленґдон утомлено усміхнувся і нагадав їй, що це вона заслуговує подяки — її вміння зміщувати суглоби врятувало життя їм обом. Вітторія витерла очі. Вона б могла так стояти з ним нескінченно довго, але відпочивати не було часу.

— Треба йти звідси, — сказав Ленґдон.

Вітторія думала про щось інше. Вона дивилась у бік Ватикану. Найменша держава світу здавалася зовсім близько. Ось вона — залита яскравим світлом численних прожекторів інформагентств. Вітторія вжахнулась, побачивши, що на майдані Святого Петра досі повно людей. Очевидно, швейцарським гвардійцям вдалося відтіснити натовп лише на якихось сто п’ятдесят футів — тільки ділянка перед самим собором була вільна від людей, а це менше від третини п’яца. Усі вулиці, що прилягають до майдану, були вщерть заповнені автомобілями й людьми. Ті, що перебували на безпечнішій відстані, напирали на передніх, так що зсередини вийти взагалі було неможливо. Вони стоять надто близько! — думала Вітторія. — Дуже близько!

— Я йду туди, — рішуче сказав Ленґдон.

Вітторія здивовано подивилася на нього.

— У Ватикан?

Ленґдон розповів їй про «самаритянина» і про те, що він задумав. Ватажок ілюмінатів, чоловік на ім’я Янус, їхав сюди, щоб власноруч поставити тавро камерарію. Це мало символізувати остаточну перемогу ілюмінатів.

— Ніхто у Ватикані про це не знає, — пояснив Ленґдон. — Подзвонити їм я не можу, а цей тип буде тут з хвилини на хвилину. Треба попередити швейцарських гвардійців, щоб не впускали його.

— Але ж ти не прорвешся крізь цей натовп!

— Є інший шлях, — упевнено сказав Ленґдон. — Можеш мені повірити.

Вітторія знову відчула, що цей історик знає щось таке, що їй невідомо.

— Я йду з тобою.

— Ні. Навіщо ризикувати нам обом…

— Треба якось змусити цих людей забратися звідти! Вони в страшній небез…

Раптом балкон у них під ногами затрясся, і весь замок здригнувся від оглушливого гуркоту. Над майданом Святого Петра спалахнуло яскраве світло. На думку Вітторії, могло статися лише одне. О Господи! Антиматерія вибухнула передчасно!

Але замість вибуху до них долинуло радісне ревіння натовпу. Вітторія примружилась, намагаючись розгледіти, звідки взялося це сліпуче світло. Виявилось, що воно йшло від прожекторів, які тепер, здавалося, — було спрямовано на них! Усі дивилися в їхній бік, кричали й на щось показували. Гуркіт погучнішав. На майдані несподівано запанував загальний ентузіазм.

Ленґдон був спантеличений.

— Що за дідько…

У небі щось заревіло.

З-за вежі несподівано виник папський гелікоптер. Він летів на відстані якихось п’ятдесяти футів у них над головами і тримав курс на Ватикан. Коли він опинився просто над ними, осяяний світлом прожекторів, замок затремтів. Прожектори невідступно слідували за гелікоптером, і, коли він пролетів, Ленґдон і Вітторія раптом знову опинилися в темряві.

Спостерігаючи, як велетенська машина зависла над майданом Святого Петра, Вітторія з тривогою думала, що вони навряд чи встигнуть попередити камерарія. Здійнявши хмару пилу, гелікоптер приземлився на очищену від людей ділянку майдану, біля самих сходів собору.

— Ось як треба заходити, — сказала Вітторія. На тлі білого мармуру вона побачила, що з Ватикану хтось вийшов і попрямував до гелікоптера. Вона б нізащо не впізнала, хто це, якби не червоний берет. — Зустрічають з усіма почестями. Це Рошер.

Ленґдон ударив кулаком по балюстраді.

— Хтось мусить їх попередити. — Він повернувся, щоб іти.

Вітторія схопила його за руку.

— Зачекай!

Вона щойно побачила щось таке, що аж не повірила власним очам. Тремтячою рукою вона показала на гелікоптер. Навіть з такої відстані помилитися було неможливо. По трапу хтось спускався… і рухався так своєрідно, що це міг бути тільки один чоловік. Він сидів у кріслі, однак, опинившись на майдані, поїхав упевнено й без зусиль і до того ж дивовижно швидко.

Король на електричному троні.

Це був Максиміліан Колер.