Янголи і демони

84

Тьмяне світло, що горіло всередині скляного боксу, нагрівало повітря. Це сховище було менше від попереднього. Менше кисню. Менше часу. Ленґдон шкодував, що не попросив Оліветті ввімкнути вентиляцію.

Він швидко знайшов секцію з каталогами Belle Arti. Оминути її було неможливо. Ця секція займала майже повних вісім стелажів. Католицькій церкві належали мільйони шедеврів по всьому світу.

Ленґдон швидко пробіг очима по полицях у пошуках каталогу робіт Джанлоренцо Берніні. Він почав шукати приблизно від середини першого стелажа, де, на його думку, мала б починатися літера «Б». Він уже мало не запанікував, вирішивши, що каталог Берніні кудись зник, однак скоро зрозумів, що переписи розташовані не в алфавітному порядку. Це стривожило його ще більше.

Лише повернувшись до початку зібрання і вилізши по драбині знову до першої полиці, Ленґдон зрозумів, за яким принципом упорядковані матеріали в цьому сховищі. Верхні полиці прогиналися під вагою найгрубших томів, присвячених великим майстрам Відродження — Мікеланджело, Рафаелю, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон нарешті збагнув: каталоги були впорядковані залежно від загальної вартості всіх робіт кожного художника, що було цілком логічно для сховища з назвою «Майно Ватикану». Між Рафаелем і Мікеланджело був затиснутий том, позначений як «Берніні». Він мав завтовшки понад п’ять дюймів.

Задихаючись від нестачі кисню, з важким каталогом у руках, Ленґдон зліз із драбини. Тоді, як хлопчисько, що розглядає комікси, ліг на підлогу і розгорнув першу сторінку.

Палітурка була з тканини й дуже гладка. Каталог був написаний від руки італійською. Кожна сторінка надавалась якійсь одній роботі і містила короткий опис, дату, розташування, вартість матеріалів, а іноді ще й грубий ескіз. Ленґдон подивився на загальну кількість сторінок… Понад вісімсот. Що й казати, Берніні байдиків не бив.

Студентом Ленґдон часто дивувався, як один митець устигав за життя створити стільки шедеврів. Пізніше він з великим розчаруванням дізнався, що насправді знамениті митці власноруч створювали лише невеличку частку з усіх тих робіт, що були підписані їхнім ім’ям. Вони організовували майстерні, де вчили молодих підмайстрів втілювати в життя свої ідеї. Такі скульптори, як Берніні, ліпили мініатюри з глини й наймали інших, щоб різьбили їх із мармуру. Ленґдон знав: якби Берніні довелося особисто виконати всі свої замовлення, то він працював би до сьогодні.

— Покажчик, — сказав він голосно сам до себе, намагаючись викинути з голови недоречні думки. Перейшов у кінець книжки, де містився покажчик, із наміром переглянути під літерою F назви робіт зі словом fuoco — тобто «вогонь». Але виявилось, що роботи на літеру F розкидані по всьому покажчику. Ленґдон тихо вилаявся. Що ці люди, чорт їх забирай, мають проти розташування за абеткою?

Роботи, очевидно, заносили до каталогу в хронологічній послідовності — одну за одною, одразу після створення їх Берніні. Від такого покажчика користі було мало.

Доки Ленґдон дивився на цей перелік, йому прийшла до голови ще одна невесела думка. У назві скульптури, яку він шукав, могло взагалі не бути слова «вогонь». Адже у двох попередніх роботах — «Авакум і янгол» та «Західний вітер» — не було прямих посилань на землю та повітря.

Хвилину чи дві він навмання гортав каталог, сподіваючись, що якась ілюстрація щось йому та й підкаже. Але так не сталося. Він побачив десятки маловідомих робіт, про які ніколи в житті не чув, але й багато знайомих… «Даниїл і лев», «Аполон і Дафна», а ще з півдюжини фонтанів. При вигляді фонтанів його думки перескочили до наступного завдання. Вода. Цікаво, чи четвертий олтар науки — це фонтан? Фонтан здавався ідеальним символом четвертої стихії. Ленґдон сподівався, що убивцю спіймають раніше, ніж той перейде до Води — адже Берніні створив композиції для десятків фонтанів у Римі, і більшість із них стояли перед храмами.

Ленґдон повернувся до завдання, яке треба було вирішити негайно. Вогонь. Гортаючи каталог, він згадав слова Вітторії. Перші дві скульптури були вам відомі… цю ви, мабуть, знаєте теж. Він знову подивився на покажчик, шукаючи в ньому знайомі назви. Ідей не було. Ленґдон відчув, що якщо затримається тут іще трохи, то зомліє, й вирішив усупереч сумлінню винести каталог назовні. Це ж тільки перелік робіт, казав він собі. Я ж не виношу звідси оригінал якоїсь праці Галілея. Сторінка з «Діаграми» досі лежала у нього в кишені, і він нагадав собі, що, перш ніж вийти з архіву, мусить повернути її на місце.

Ленґдон поспішно нахилився, щоб підняти важкий том з підлоги, але раптом застиг. Хоч покажчик ряснів примітками — та, що впала йому в очі, здавалася дивною.

У ній ішлося, що знамениту скульптуру Берніні «Екстаз святої Терези» невдовзі після урочистого відкриття перенесли за межі Ватикану. Але здивувало Ленґдона не це. Скандальне минуле цієї роботи було йому відоме. Хоч дехто вважав її шедевром, папа Урбан VIII вирішив, що вона надто еротична для Ватикану, і відіслав до якоїсь непоказної каплички в протилежному кінці міста. Увагу Ленґдона привернуло те, що скульптуру, схоже, встановили в одному з п’яти храмів з його переліку. До того ж у примітці було сказано, що її туди перенесли per suggerimento dell’ artista.

На пропозицію скульптора? Ленґдон нічого не розумів. З якої б це рації Берніні пропонував, щоб його шедевр сховали десь подалі від людських очей? Усі митці завжди прагнули, щоб їхні роботи встановлювали на видному місці, а не десь у чорта на…

Ленґдон завагався. Хіба що…

Він боявся навіть припустити таке. Невже це можливо? Невже Берніні навмисне створив композицію настільки відверту, що Ватикан був змушений сховати її десь на околиці міста? Можливо, Берніні сам і запропонував, де її поставити. Може, у якійсь церковці на лінії подиху «Західного вітру»?

Ленґдон розхвилювався, аж раптом згадав, що ця статуя начебто не має нічого спільного з вогнем. У кожному разі цю скульптуру аж ніяк не можна було назвати науковою — радше порнографічною, але в жодному разі не науковою. Один англійський критик якось висловився про «Екстаз святої Терези», що це «найневідповідніша прикраса для християнського храму». Ленґдон, звісно ж, розумів, у чому тут річ. Блискуче виконана скульптура зображала святу Терезу, що корчиться від бурхливого оргазму. Сцена явно не для Ватикану.

Ленґдон швидко знайшов сторінку з описом цієї роботи. Ледь побачивши ескіз, він несподівано відчув надію. На малюнку свята Тереза справді мліла від насолоди, але в композиції була ще одна фігура, про яку Ленґдон зовсім забув.

Янгол.

І тоді він згадав легенду…

Свята Тереза була черницею, яку канонізували після того, як вона заявила, що уві сні до неї навідався янгол. Пізніше критики дійшли висновку, що цей візит був не так духовний, як еротичний. Знизу на сторінці Ленґдон прочитав знайому цитату. Слова самої святої не залишали місця для сумніву:

…його великий золотий спис… сповнив мене вогнем… пронизав кілька разів… сягнув нутрощів… це була така блаженна насолода, що я хотіла, щоб вона ніколи не припинялась.

Ленґдон усміхнувся. Якщо тут не йдеться про серйозний секс, то я вже й не знаю, що ще це може означати. Усміхнутися Ленґдона змусив ще й опис скульптури. Хоч він був італійською мовою, слово fuoco траплялося в ньому щонайменше п’ять разів:

…спис янгола з вогненним наконечником…

…голова янгола випромінює вогонь…

…жінка, охоплена вогнем пристрасті…

Ленґдон таки остаточно не впевнився, доки не подивився на ескіз іще раз. Вогненний спис янгола стримів, як дороговказ. Хай янголи у пошуку ведуть! Навіть тип янгола, що його зобразив Берніні, здавався невипадковим. Це ж серафим, збагнув Ленґдон. Дослівно серафим означає «вогненний».

Роберт Ленґдон був не з тих, хто чекає знаків згори, але, прочитавши назву церкви, де тепер перебувала статуя, подумав, що ладен повірити у вищу силу.

Санта-Марія делла Вітторія.

Вітторія, подумав він, широко усміхаючись. Чудово.

Підвівшись, Ленґдон похитнувся. У голові паморочилось. Він глянув угору на драбину й застановився, чи варто поставити каталог на місце. Чорт з ним, подумав. Нехай про це потурбується отець Жакі. Він згорнув книжку й акуратно поклав біля нижньої полиці.

Ідучи до виходу зі сховища, Ленґдон дихав коротко й часто. Однак успіх його окрилив, і він почувався сповненим енергії.

Але фортуна відвернулась від нього, ще допоки він дійшов до дверей.

Без жодного попередження сховище видало дивний звук. Світло згасло, кнопка біля дверей-вертушки також. За мить весь архівний комплекс занурився у пітьму. Хтось відімкнув електрику.