Янголи і демони

46

Таємні архіви Ватикану розташовані на пагорбі в дальньому кінці двору Бельведера за воротами Святої Анни. У них зберігається понад двадцять тисяч праць, серед яких, за чутками, є навіть такі скарби, як зниклі щоденники Леонардо да Вінчі й неопубліковані євангелія.

Ленґдон енергійно крокував під гору порожньою віа делла Фондамента в напрямку архівів, насилу вірячи в те, що його от-от впустять досередини. Вітторія йшла поруч, без зусиль витримуючи взятий темп. Вітер легко ворушив її волосся, що ледь чутно пахло мигдалем. Ленґдон з приємністю вдихав цей аромат, відчуваючи, що думки його починають блукати. Він змусив себе знову зосередитись.

— Ви не хочете сказати мені, що саме ми шукатимемо? — поцікавилася Вітторія.

— Одну книжечку, яку написав хлопець на ім’я Галілей.

Вітторія здивувалась.

— Не дражніться. Що такого є в цій книжечці?

— У ній має бути щось, що називають il segno.

— Знак?

— Знак, ключ, сигнал… залежно як перекладати.

— Знак про що?

Ленґдон пришвидшив крок.

— Знак, який вказує на одне таємне місце. За часів Галілея ілюмінатам доводилось ховатися від Ватикану, і тому вони знайшли собі в Римі місце для таємних зустрічей. Вони назвали його храмом Просвітлення.

— Доволі зухвало з їхнього боку називати храмом лігво сатаністів.

Ленґдон похитав головою.

— У ті часи ілюмінати не були сатаністами. Це були вчені, що обожнювали просвітлення. А сховище було їм потрібне лише для того, щоб збиратися й спокійно говорити на теми, які забороняв Ватикан. Хоч нам достеменно відомо, що таке потаємне місце зустрічей існувало, дотепер ніхто не знає, де саме воно було.

— Схоже, ілюмінати вміють берегти таємниці.

— Ще б пак! По суті, вони так і не відкрили свого сховку нікому зі сторонніх. Така таємничість захищала їх, але водночас заважала набирати нових членів.

— Тобто вони не могли зростати без реклами, — сказала Вітторія, легко встигаючи і за кроком, і за думкою Ленґдона.

— Саме так. Чутки про братство Галілея почали поширюватися в 30-х роках сімнадцятого століття, і вчені з усієї Європи таємно вирушали до Рима, сподіваючись вступити до лав ілюмінатів. Їм кортіло подивитися в телескоп Галілея й почути ідеї видатного мислителя. Однак, опинившись у Римі, ці вчені не знали ні куди йти, ні до кого звертатися. Ілюмінатам була потрібна свіжа кров, але вони не могли відкрити місце своїх таємних зустрічей і тим самим наразитися на небезпеку.

Вітторія наморщила чоло.

— Схоже на situazione senza soluzione.

— Атож. Закляте коло.

— І що ж вони зробили?

— Це були вчені. Вони проаналізували проблему і знайшли розв’язок. Блискучий розв’язок, що й казати. Ілюмінати створили щось на кшталт хитромудрої карти, яка вказувала вченим шлях до їхнього храму.

Вітторія так здивувалася, що навіть сповільнила крок.

— Карти? — недовірливо перепитала вона. — Але ж це так легковажно! Якби хоч один її примірник потрапив до чужих рук…

— Такого статися не могло, — заперечив Ленґдон. — Жодних примірників не існувало. Цю карту неможливо було зобразити на папері. Вона була величезна. Такий собі маршрут із вказівниками через усе місто.

Вітторія сповільнила ходу.

— У вигляді стрілок на тротуарах?

— Щось типу того, але вказівники були старанно замасковані. Карта складалася з низки символів, розташованих у громадських місцях по всьому місту і не зрозумілих для невтаємничених. Один символ вів до наступного... той іще до наступного… і так далі. Закінчувався маршрут у храмі ілюмінатів.

— Щось схоже на гру в пошуки скарбу, — недовірливо зауважила Вітторія.

Ленґдон хмикнув.

— У певному сенсі так і є. Ілюмінати називали свій ланцюжок символів «стежкою світла», і кожен, хто хотів долучитися до братства, мусив пройти її від початку до кінця. Це було своєрідне випробування.

— Але ж якби Ватикан захотів вистежити ілюмінатів, — сказала Вітторія, — то теж міг би пройти цією стежкою!

— Не міг би. Стежка була замаскована. Це була головоломка, складена так, що тільки окремі люди були спроможні розпізнати вказівники й здогадатися, де розташований храм ілюмінатів. Ілюмінати задумали її як своєрідне посвячення — не тільки як засіб захисту, а й як іспит, скласти який могли тільки найталановитіші вчені.

— Як на мене, все це звучить не дуже переконливо. У сімнадцятому столітті духовенство належало до найосвіченіших людей у світі. Якщо ці вказівники були в громадських місцях, то у Ватикані напевно були люди, здатні їх розшифрувати.

— Безперечно, — погодився Ленґдон, — якби вони про них знали. Але вони нічого не здогадувались, бо ілюмінати створили такі вказівники, що клірики нізащо б їх не розпізнали. Вони вдалися до методу, який сучасні символоги називають дисимуляцією.

— Тобто камуфляжем.

Ленґдон був вражений.

— Ви знаєте цей термін?

— Dissimulazione, — сказала вона. — Найкращий спосіб захисту в природі. Спробуйте побачити рибу-флейторила, що плаває вертикально в морських водоростях.

— Зрозуміло, — сказав Ленґдон. — Ілюмінати діяли за таким самим принципом. Вони створили знаки, що нічим не вирізнялися на тлі Давнього Риму. Скористатися амбіграмами чи науковими символами ілюмінати не могли, бо це надто впадало б в очі. І тому вони запросили митця — того самого анонімного генія, що створив амбіграму їхньої назви, — і замовили йому чотири скульптури.

— Скульптури ілюмінатів?

— Так, скульптури, які мали відповідати двом обов’язковим вимогам. По-перше, вони мали бути такими самими, як і решта творів мистецтва в Римі… щоб Ватиканові й на гадку не спало, що їх виготовлено на замовлення ілюмінатів.

— Релігійне мистецтво.

Ленґдон кивнув і, захопившись, заговорив швидше.

— Друга вимога полягала в тому, що ці чотири скульптури мали відповідати дуже конкретним темам. Кожна мала непомітно прославляти один із чотирьох елементів науки.

— Чому лише чотирьох? — здивувалася Вітторія. — Їх понад сто.

— Не забувайте, що йдеться про сімнадцяте століття, — нагадав Ленґдон. — Перші алхіміки вважали, що всесвіт складається лише з чотирьох елементів: Землі, Повітря, Вогню і Води.

Ленґдон знав, що колись у давнину хрест був найпоширенішим символом чотирьох стихій — чотири рамена відповідали Землі, Повітрю, Вогню й Воді. А крім цього, історія знає буквально десятки інших символічних зображень Землі, Повітря, Вогню й Води — піфагорові цикли життя, китайський гонґ-фан, чоловічі й жіночі рудименти Юнґа, квадранти зодіаку… Навіть мусульмани вшановували чотири давні стихії, хоч в ісламі вони були відомі як «квадрати, хмари, блискавки та хвилі». Однак на Ленґдона найбільше враження справляло одне сучасніше трактування цієї концепції — чотири містичні ступені масонів на шляху до Абсолютної Ініціації: Земля, Повітря, Вогонь і Вода.

Вітторія була заінтригована.

— Отже, цей скульптор-ілюмінат створив чотири скульптурні композиції, що здавалися релігійними, а насправді символізували Землю, Повітря, Вогонь і Воду?

— Саме так, — підтвердив Ленґдон, швидко звертаючи на віа Сентінел до архівів. — Вони розчинилися в морі релігійних скульптур, що розкидані по всьому Риму. Подарувавши анонімно ці композиції відповідним церквам і застосувавши свій політичний вплив, братство домоглося, щоб їх установили у конкретних, наперед визначених храмах у Римі. Кожна скульптура слугувала знаком… що непомітно вказував на наступну церкву… де чекав наступний знак. Утворився такий собі ланцюжок вказівників, замаскованих під релігійні скульптури. Якщо кандидат в ілюмінати знаходив першу церкву із символом Землі, то міг іти далі до Повітря… тоді до Вогню… до Води… і нарешті до храму Просвітлення.

Вітторії здалося, що Ленґдон дедалі більше відхиляється від того, що насправді важливо.

— І як це все може допомогти нам спіймати убивцю?

Ленґдон усміхнувся. Головного аргументу він іще не виклав.

— Я забув сказати, що ілюмінати дали цим чотирьом храмам дуже цікаву назву. Олтарі науки.

Вітторія не зрозуміла.

— Пробачте, але це ще нічого не означ… — Вона змовкла на півслові. — L’altare di scienza? — вигукнула. — Той убивця-ілюмінат. Він сказав, що кардинали будуть незайманими жертвами на олтарях науки!

Ленґдон знову усміхнувся.

— Чотири кардинали. Чотири храми. Чотири олтарі науки.

Вітторія була вражена.

— То ви вважаєте, що чотири церкви, у яких планують убивати кардиналів, — це ті самі чотири храми, що слугували вказівниками на стежці світла?

— Думаю, що так.

— Але навіщо тоді вбивця дав нам цю підказку?

— А чому б і ні? — відповів Ленґдон. — Дуже мало хто з істориків знає про ці скульптури. Ще менше вірять, що вони справді існують. А їхнє розташування залишалося таємницею чотириста років. То невже хтось розкриє цю таємницю за наступні п’ять годин? До того ж ілюмінатам більше не потрібна їхня стежка світла. Таємного місця зустрічей, мабуть, і так уже давно немає. Тепер ілюмінати живуть у сучасному світі. Зустрічаються на засіданнях рад директорів банків, у фешенебельних клубах, на приватних полях для гри в гольф. Сьогодні вони хочуть відкрити свої таємниці світові. Їхній час настав. Вони виходять із підпілля.

Ленґдон боявся, що тріумфальна з’ява ілюмінатів супроводжуватиметься особливою симетрією, про яку він іще не сказав. Чотири тавра. Убивця дав зрозуміти, що кожному кардиналові випалять інший символ. Ти переконаєшся, що давні легенди не брешуть, сказав він. Легенда про чотири символи-амбіграми була настільки ж давня, як і самі ілюмінати: «земля», «повітря», «вогонь», «вода» — чотири слова, складені повністю симетрично. Так само, як «ілюмінати» на грудях у Леонардо Ветри. Кожному кардиналові випалять на тілі назву одного з давніх елементів науки. Чутки про те, що ці чотири амбіграми були написані англійською, а не італійською — рідною мовою ілюмінатів, — залишалися предметом суперечки серед істориків. Англійська видавалася випадковим відхиленням від норми… А ілюмінати, як відомо, нічого не робили випадково.

Ленґдон звернув на вимощену цеглою доріжку перед будинком архівів. У голові швидко змінювали одна одну страхітливі картини. Грандіозний план ілюмінатів почав відкриватися йому в усій своїй величі. Братство заприсяглося мовчати стільки, скільки буде потрібно, і терпляче чекало, доки здобуде достатньо влади, щоб вийти з підпілля без страху й відкрито обстоювати свої ідеї. Ілюмінати більше не збираються ховатися. Тепер вони хочуть продемонструвати світові свою владу й довести, що міфи про них правдиві. Сьогодні вони покажуть такий трюк, що прославить їх на весь світ.

— Ось наш супровід, — сказала Вітторія. Ленґдон побачив швейцарського гвардійця, що поспішно йшов навпростець через галявину до входу в архіви.

Побачивши їх, гвардієць укляк на місці й витріщився так, наче побачив якусь мару. Не вимовивши ні слова, він відвернувся й витяг рацію. Очевидно, засумнівавшись, що правильно зрозумів наказ, він швидко заговорив у мікрофон. Сердитого гаркоту, що почувся у відповідь, Ленґдон не розібрав, але суть його не залишала сумнівів. Гвардієць знітився, сховав рацію і з незадоволеним виглядом підійшов до них.

За той час, що вони йшли до архівів, ніхто не вимовив ані слова. Вони проминули четверо сталевих дверей, два ізольовані тамбури, спустилися довгими сходами й опинились у холі з двома цифровими панелями на стіні. Проминувши складну систему електронних детекторів, вони вийшли в довгий коридор, що закінчувався подвійними дубовими дверима. Гвардієць зупинився, ще раз прискіпливо їх оглянув і, щось бурмочучи собі під ніс, підійшов до металевої скриньки на стіні. Відчинив її ключем і набрав усередині код. У дверях щось загуділо, і масивний замок відімкнувся.

Гвардієць повернувся і вперше за весь час заговорив до них:

— Архіви — за цими дверима. Мені наказано супроводжувати вас до цього місця, а тоді повернутися для інструктажу з іншого питання.

— Ви залишаєте нас самих? — здивувалася Вітторія.

— Швейцарським гвардійцям не дозволено заходити до таємних архівів. Ви тут лише тому, що мій командир дістав прямий наказ від камерарія.

— Але як ми звідси вийдемо?

— Система безпеки діє лише в одному напрямку. Назовні ви вийдете без проблем. — Із цими словами гвардієць розвернувся і швидко закрокував до виходу.

Вітторія щось сказала з цього приводу, але Ленґдон її не чув. Він не зводив погляду з важких подвійних дверей і думав про таємниці, що криються за ними.