Янголи і демони

126

Кардинал Мортаті знав, що в жодній мові світу немає слів, щоб описати цю дивовижну мить. Тиша, що запала над майданом Святого Петра від чудесного видіння, промовляла голосніше, ніж цілий хор янголів.

Дивлячись на камерарія Вентреску, Мортаті відчував, як його серце відчайдушно бореться з розумом. Видіння здавалося цілком реальним. Але… як таке можливо? Усі бачили, як камерарій сідав у гелікоптер. Усі спостерігали, як у небі з’явилась вогняна куля. А тепер камерарій стоїть високо над ними на терасі собору Святого Петра. Чи це янголи його туди перенесли? Чи сам Господь Бог дав йому нове життя?

Це неймовірно…

Серце Мортаті дуже хотіло вірити, але розум жадав пояснення. Утім, усі інші кардинали, занімілі з подиву, теж задерли голови; очевидно, вони бачили те саме, що й він.

На терасі собору, поза сумнівом, був камерарій Вентреска. Але тепер він мав інакший вигляд. У ньому відчувалося щось божественне. Він немов очистився. А може, це дух? Чи таки людина? У яскравому світлі прожекторів його біле тіло сяяло й здавалося невагомим.

На майдані лунали радісні вигуки, плач, спонтанні оплески. Група черниць упала на коліна й голосно заспівала saetas. Натовп хвилювався. Раптом усі разом почали скандувати ім’я камерарія. Кардинали теж приєдналися до натовпу. У декого текли сльози. Мортаті розглядався навколо й намагався осягнути те, що бачив. Невже це відбувається насправді?

Камерарій Карло Вентреска стояв на верхній терасі собору Святого Петра і дивився вниз на тисячі повернених до нього облич. Це наяву чи вві сні? Йому здавалося, що він переродився, немов побував в іншому вимірі. Камерарій застановлявся, чи це його тіло спустилося з небес у темні сади Ватикану, чи лише душа? Він приземлився на безлюдній галявині, неначе тихий янгол, а величезна будівля собору приховала чорний парашут від очей збудженого натовпу. Він роздумував, що це — тіло чи дух — дало йому сили зійти давніми Сходами медальйонів аж сюди, на верхню терасу, де він зараз стояв.

Він почувався легким, наче привид.

Хоч люди внизу скандували його ім’я, він знав, що насправді вони вітають не його. Вони кричали від нестримної радості, тієї радості, яку він сам переживав щодня, коли думав про Всевишнього. Зараз вони переживали те, чого кожен із них завжди відчайдушно прагнув… упевненість, що Бог існує. Вони на власні очі пересвідчилися у всемогутності Творця.

Про цю мить камерарій Вентреска молив Бога все життя, проте навіть він не уявляв, що Бог виявить свою силу таким чудесним способом. Йому хотілося гукнути людям: Ваш Бог — живий Бог! Озирніться — і побачите чудеса навколо!

Якийсь час він постояв, занімілий, сповнений почуттів, яких ніколи раніше не знав. Тоді, підкоряючись велінню духа, схилив голову і відступив від краю тераси.

Залишившись сам, камерарій опустився на коліна і почав палко молитися.

127

Образи довкола нього розпливалися; то з’являлися, то зникали. Картина перед очима поступово чіткішала. Ноги боліли, а в тілі було таке відчуття, наче по ньому проїхалась вантажівка. Він лежав на землі на боці. Щось різко смерділо, наче жовч. Досі чувся монотонний плескіт води, але він уже не заколисував. До Ленґдона долинали й інші звуки: десь недалеко хтось розмовляв. Він побачив невиразні білі постаті. Чому всі одягнені в біле? Ленґдон вирішив, що він або на небесах, або в божевільні.

— Блювота припинилась, — сказав італійською чоловічий голос. — Переверніть його. — Голос звучав твердо і професійно.

Ленґдон відчув, як чиїсь руки повільно перекочують його на спину. У голові паморочилось. Він спробував сісти, але ті самі руки м’яко вклали його назад. Тіло не опиралося. Ленґдон відчув, як хтось риється в його кишенях і все звідти витягує.

А тоді він знову знепритомнів.

Доктор Джакобус не був набожною людиною; медицина вже давно відучила його вірити в надприродні сили. Однак сьогоднішні події у Ватикані стали для його раціонального розуму серйозним випробуванням. А тепер ще й люди падають з неба?!

Доктор Джакобус помацав пульс чоловіка, якого вони щойно витягнули з Тібру, і вирішив, що тут не обійшлося без втручання Господа. Від удару об воду бідолашний утратив свідомість, і якби цієї миті доктор Джакобус і його помічники не стояли на березі й не спостерігали за небесною виставою, то він неодмінно потонув би, ніким не помічений.

— È Americano, — сказала медсестра, оглядаючи вміст портмоне.

Американець? Римляни часто жартували, що американців у Римі розвелося стільки, що саме час проголосити гамбургери офіційною італійською стравою. Але щоб американці падали з неба? Джакобус посвітив спеціальним ліхтариком чоловікові в очі, перевіряючи реакцію зіниць на світло.

— Сер? Ви мене чуєте? Ви знаєте, де ви?

Чоловік знову знепритомнів. Джакобус не здивувався. Після того, як він зробив йому штучне дихання, той виблював чимало води.

— Si chiama Robert Langdon, — сказала медсестра, читаючи, що написано у водійському посвідченні.

Усі, хто стояв на березі, заніміли з подиву.

— Не може бути! — вигукнув нарешті Джакобус. Роберт Ленґдон — це той чоловік, якого показували по телебаченню, американський професор, що допомагав Ватикану. Джакобус бачив містера Ленґдона лише кілька хвилин тому — той сів у гелікоптер на майдані Святого Петра і злетів у небо. Джакобус та інші вибігли на берег, щоб подивитись, як вибухне антиматерія. Такої велетенської вогняної сфери вони ще зроду не бачили. Як це може бути той самий чоловік?!

— Це він! — вигукнула медсестра, відкинувши чоловікові з обличчя мокре волосся. — Крім того, я впізнаю його твідовий піджак!

Раптом біля дверей лікарні хтось несамовито закричав. Це була одна з пацієнток. Вона бурхливо раділа — підняла до неба радіоприймач і голосно славила Господа. Здається, камерарій Вентреска якимось дивовижним чином з’явився на даху собору Святого Петра.

Доктор Джакобус твердо вирішив, що, як тільки його зміна о восьмій ранку закінчиться, він відразу піде до церкви.

Світло в Ленґдона над головою тепер було яскравіше і якесь чистіше. Він лежав на оглядовому столі. У повітрі різко пахло ліками. Хтось щойно зробив йому укол. Одяг з нього зняли.

Це явно не цигани, промайнуло в його напівпритомному мозку. Може, прибульці? Він чув такі історії. На щастя, ці істоти не заподіють йому лиха. Усе, що їм потрібно, це його…

— Нізащо! — Ленґдон різко сів, широко розплющивши очі.

— Attento! — закричала одна з істот, намагаючись знову вкласти його на стіл. На бейджику в істоти було написано «Доктор Джакобус». Вона дивовижно скидалася на людину.

— Я… думав… — пробурмотів Ленґдон.

— Спокійно, містере Ленґдон. Ви в лікарні.

Туман поволі розсіювався. Ленґдон відчув неймовірне полегшення. Він ненавидів лікарні, але це все ж краще, ніж прибульці, що полюють на твої статеві органи.

— Мене звуть доктор Джакобус, — відрекомендувався чоловік. Він розповів Ленґдонові, що відбулося. — Вам неймовірно пощастило, що ви врятувались.

Ленґдон аж ніяк не відчував, що йому пощастило. Він намагався скласти докупи уривки спогадів… гелікоптер… камерарій. У нього все боліло. Лікар дав йому води, і він прополоскав рот. На долоні була нова пов’язка.

— Де мій одяг? — запитав Ленґдон. На ньому був якийсь паперовий халат.

Одна з медсестер показала на купу мокрого твіду й хакі.

— Ваш одяг був наскрізь мокрий і пристав до тіла. Нам довелося його розрізати, щоб зняти з вас.

Ленґдон подивився на пошматований твідовий піджак і спохмурнів.

— У вас у кишені була якась серветка, — сказала медсестра.

І тут Ленґдон побачив рештки папірусу, що поприставали до підкладки його піджака. Аркуш з Галілеєвої «Діаграми»! Останній примірник на землі щойно розчинився у воді. Ленґдон був надто приголомшений, щоб якось реагувати. Він тільки мовчки дивився.

— Ваші особисті речі ми врятували. — Медсестра взяла зі стола пластикову коробку. — Портмоне, відеокамеру і ручку. Камеру я сушила, як могла.

— У мене немає ніякої камери.

Медсестра наморщила чоло і простягнула йому коробку з його речами. Ленґдон побачив біля портмоне і ручки мініатюрну відеокамеру «Sony RUVI». І раптом він згадав. Камеру вручив йому Колер, попросивши передати журналістам.

— Ми знайшли її у вас в кишені. Хоч, думаю, вам усе одно доведеться купити нову. — Медсестра відкрила дводюймовий екран. — Екран тріснув. — Обличчя її просвітліло. — Але звук іще є. Ледь чутний. — Вона піднесла прилад до вуха. — Якийсь сюжет повторюється знову й знову. — Вона знову прислухалась. — Здається, двоє чоловіків про щось сперечаються. — Вона простягнула камеру Ленґдонові.

Спантеличений, Ленґдон узяв камеру і підніс до вуха. Голоси були скрипучі, металічні, але слова можна було зрозуміти. Один голос звучав ближче. Другий долинав наче здалеку. Ленґдон відразу впізнав обидва.

Сидячи на хірургічному столі в паперовому халаті, Ленґдон з величезним подивом слухав розмову. Він не бачив того, що при ній відбувалося, але, дослухавши все до кінця, подякував долі за те, що позбавила його цього видовища.

О Боже!

Коли запис знову пішов спочатку, Ленґдон опустив камеру і кілька секунд сидів мовчки, приголомшений. Антиматерія… гелікоптер… Його розум нарешті запрацював.

Але це означає…

Його знову занудило. Несамовитий з люті, він зіскочив зі столу. Ноги в нього тремтіли.

— Містере Ленґдон! — спробував зупинити його лікар.

— Мені потрібний одяг, — рішуче заявив Ленґдон, відчувши на спині протяг. «Халат», що був на ньому, мав тільки перед.

— Але вам треба відпочити.

— Я йду звідси. Уже. І мені потрібний одяг.

— Але, сер, ви…

— Негайно!

Усі збентежено перезирнулися.

— У нас немає одягу, — нарешті сказав доктор Джакобус. — Можливо, завтра хтось із друзів вам щось принесе.

Ленґдон глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтись, і подивився лікарю в очі.

— Докторе Джакобус, я зараз же звідси йду. Мені потрібний одяг. Я йду у Ватикан. У Ватикан не пускають з голим задом. Я чітко висловився?

Доктор Джакобус нервово ковтнув.

— Дайте йому щось надягнути.

Коли Ленґдон, кульгаючи, виходив з лікарні Тіберіна, то почувався бойскаутом-переростком. На ньому був синій комбінезон медика «швидкої допомоги» з «блискавкою» знизу догори і безліччю нашивок, які, очевидно, засвідчували його численні досягнення.

Огрядна жіночка, що його супроводжувала, мала на собі точнісінько такий комбінезон. Лікар запевнив Ленґдона, що вона доправить його до Ватикану за рекордний час.

— Molto traffico, — сказав Ленґдон, нагадуючи супутниці, що всі вулиці довкола Ватикану забиті автомобілями й людьми.

Жінку це, схоже, не збентежило. Вона гордо показала на одну зі своїх нашивок.

— Sono conducente di ambulanza.

— Ambulanza? — Усе зрозуміло. Зрештою, чому б не проїхатися в кареті «швидкої»?

Жінка повела його за ріг лікарні. На бетонному майданчику, спорудженому над водою, стояв їхній транспорт. Коли Ленґдон те побачив, у нього мало не зупинилося серце. Це був старий військовий гелікоптер. На корпусі було написано Aerombulanza.

Він похнюпився.

— Летіти до Ватикану. Дуже швидко, — усміхнулася жінка.