Янголи і демони

120

Одинадцята п’ятдесят одна.

Некрополь дослівно означає місто мертвих.

Про це місце Ленґдон багато читав, однак ніщо з прочитаного не підготувало його до тієї картини, яку він побачив. Величезна підземна порожнина була заповнена напівзруйнованими мавзолеями, що нагадували крихітні будиночки, розсипані по дну печери. Навіть повітря тут здавалося мертвим. Поміж надгробками звивалися вузькі стежки. Здебільшого гробниці були побудовані з цегли, яка давно покришилася, й обкладені мармуром. Гори невивезеної землі, неначе колони з праху, підпирали низьке кам’яне небо, що нависало над цим темним царством.

Місто мертвих, думав Ленґдон, розриваючись між цікавістю науковця і примітивним страхом. Разом з усіма він біг вузькими переходами. Невже я помилився?

Шартран перший піддався чарам камерарія. Він відчинив залізні ґрати й заявив, що вірить йому беззастережно. Ґлік і Макрі, на прохання камерарія, великодушно погодились освітлювати шлях. Проте, якщо зважати на те, які «лаври» чекали їх нагорі — за умови, що вони вийдуть звідси живими, — то благородство їхніх мотивів видавалося вельми сумнівним. Вітторія найменше з усіх хотіла йти далі, і в її очах Ленґдон побачив якусь настороженість, що дуже скидалася на жіночу інтуїцію.

Надто пізно, думав він, крокуючи поруч із Вітторією за іншими. Ми приречені.

Вітторія мовчала, але Ленґдон знав, що вона думає те саме, що й він. Дев’яти хвилин недостатньо, щоб забратися з Ватикану у разі, якщо камерарій помилився.

Пробігаючи повз численні мавзолеї, Ленґдон відчув біль у ногах. Із подивом він виявив, що тепер вони йдуть під гору. Коли він збагнув, у чому річ, у нього мороз пішов по шкірі. Місцевість, якою вони йшли, залишилася незмінною з часів Ісуса. Вони сходили на давній Ватиканський пагорб! Історики стверджують, що могила святого Петра розташована недалеко від вершини цього пагорба, і Ленґдон завжди дивувався, звідки вони це знають. Тепер він зрозумів. Клятий пагорб досі існує!

У Ленґдона було таке відчуття, наче він біжить сторінками історії. Десь попереду була могила святого Петра — найсвятіша реліквія християнства. Важко було повірити, що колись над цією могилою стояла тільки скромна капличка. Ті часи давно минули. Статус святого Петра в християнстві зростав, і над першою капличкою надбудовували нові й нові храми. Теперішній пам’ятник здіймається вгору на чотириста сорок футів аж до вершечка Мікеланджелового купола, розташованого точнісінько над гробом апостола.

Вони сходили вище й вище, маневруючи поміж гробів. Ленґдон подивився на годинник. Вісім хвилин. Він почав уже побоюватись, що вони з Вітторією можуть навіки залишитися в товаристві похованих тут ранніх християн.

— Обережно! — закричав ззаду Ґлік. — Зміїні нори!

Ленґдон уже й сам побачив на стежці перед ними безліч невеличких дірок. Ленґдон перестрибнув через них і побіг далі.

Вітторія й собі перестрибнула і ледь не втрапила ногою в одну ямку.

— Це зміїні нори? — з тривогою спитала вона Ленґдона, не зупиняючись.

— Не зовсім так. Насправді вони були призначені для дечого іншого, — відповів Ленґдон. — Повірте, вам це буде нецікаво. — Він щойно збагнув, що ці діри — це так звані «труби возливання». Ранні християни вірили у воскресіння тіла і через ці отвори буквально «годували» мертвих, ллючи в крипти під землею молоко й мед.

Камерарій знесилився.

Він уперто біг вперед, гнаний обов’язком перед Богом і людьми. Майже на місці. Його терзав неймовірний біль. Думки можуть завдати набагато більше страждань, аніж тіло. І все одно він смертельно втомився. Але знав, що дорогоцінного часу майже не залишилося.

— Я врятую Твою церкву, Отче. Присягаюся.

Попри прожектор Бі-бі-сі, за який камерарій був вдячний репортерам, він, як і раніше, тримав лампаду високо над головою. Я — промінь у пітьмі. Я — світоч. Лампада в його руці хиталась, і він на мить злякався, що з неї вихлюпнеться олія й обпече його. Опіків сьогодні вже було більш ніж достатньо.

З камерарія лився піт, і він насилу дихав. Однак, дійшовши до вершини, він наче відродився. Заточуючись, вийшов на рівний клаптик землі, де йому доводилося стояти безліч разів. Тут стежка закінчувалась. Далі височіла земляна стіна, на якій маленькими літерами було написано: Mausoleum S.

La tomba di San Pietro.

У стіні, приблизно на рівні грудей, зяяв отвір. Тут не було ні позолоченої таблички, ні якихось інших атрибутів слави. Тільки діра в стіні, а за нею — невеличкий грот з простим, попсутим від часу саркофагом. Камерарій зазирнув досередини і втомлено усміхнувся. Він чув, що інші вже йдуть сюди. Поставив лампаду на землю й опустився на коліна, щоб помолитися.

Дякую, Боже. Залишилося зовсім мало.

Приголомшений кардинал Мортаті стояв на майдані Святого Петра в оточенні інших кардиналів і, затамувавши подих, стежив за драмою, що розгорталася в підземному некрополі. Він уже не знав, чому вірити. Невже весь світ теж був свідком того, що побачив він сам? Невже Бог дійсно промовляв до камерарія? Невже антиматерія справді виявиться на могилі…

— Дивіться! — охнув натовп.

— Ось воно! — Усі, як один, раптом почали показувати на екран. — Це чудо!

Мортаті звів очі. Камера трохи хиталась, але загалом зображення було доволі чітке. Картина на екрані справді була незабутня.

Камерарій стояв на колінах спиною до камери й молився. Перед ним була земляна стіна, у якій виднівся нерівний отвір. Усередині печери серед уламків давнього каменю стояв теракотовий саркофаг. Хоч Мортаті бачив цю труну лише раз у житті, він відразу безпомилково зрозумів, чиї останки там покояться.

San Pietro.

Мортаті був не настільки наївний, щоб думати, що бурхлива радість, яка запанувала на майдані, зумовлена тим, що люди побачили одну з найбільших святинь християнства. Не могила святого Петра змусила їх упасти на коліна і спонтанно молитися, дякуючи Господові за чудо. Причиною радості був предмет, що стояв на гробі.

Контейнер з антиматерією. Пристрій був там… там він і простояв увесь день… схований у темряві некрополя. Гладенький. Безжальний. Смертоносний. Одкровення камерарія було правдивим.

Мортаті зачудовано дивився на прозорий циліндр. Крапля рідини досі плавала всередині. У гроті ритмічно блимало червоне світло — електронний дисплей відлічував останні п’ять хвилин свого існування.

За кілька дюймів від контейнера на гробі стояла бездротова камера швейцарських гвардійців. Вона була спрямована на контейнер і весь час передавала сигнал у пункт стеження.

Мортаті перехрестився. Страшнішої картини він іще не бачив, скільки живе. Утім, уже наступної миті він збагнув, що становище от-от погіршиться іще більше.

Камерарій різко підвівся, схопив антиматерію і повернувся до інших. На обличчі в нього читалася зосередженість. Ні на кого не зважаючи, він почав швидко спускатися з пагорба тим самим шляхом, яким прийшов сюди.

У кадрі мелькнуло перелякане обличчя Вітторії Ветри.

— Куди ви?! Камерарію! Ви ж, здається, казали…

— Майте віру! — не зупиняючись, крикнув він через плече.

Вітторія кинулася до Ленґдона.

— Що робити?

Роберт Ленґдон спробував спинити камерарія, але йому перешкодив Шартран, який, очевидно, тепер повністю довіряв священику.

Кадри, що з’явилися після цього на екранах, нагадували зйомки з кабінки на американських гірках. Зображення крутилось, звивалось, підскакувало. Мелькали перестрашені, розгублені обличчя. Спіткаючись у темряві, всі в паніці бігли назад до виходу з некрополя.

Мортаті злякано охнув.

— Він що — несе це сюди?

Увесь світ, сидячи перед телевізорами, дивився, як камерарій мчить до виходу з некрополя, тримаючи перед собою контейнер з антиматерією.

— Смерті сьогодні більше не буде.

Але він помилявся.