Янголи і демони

48

Кореспондент Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік обливався потом у мікроавтобусі, припаркованому на східному боці майдану Святого Петра, і проклинав редактора, який доручив йому цю місію. Хоч після першого місяця роботи в Бі-бі-сі його характеристика рясніла позитивними епітетами — винахідливий, кмітливий, надійний, — саме його заслали у Ватикан пильнувати конклав. Він нагадав собі, що бути репортером у Бі-бі-сі набагато почесніше, ніж складати небилиці для «Брітіш тетлер», однак такі репортажі його аж ніяк не приваблювали.

Завдання Ґліка було просте. Образливо просте. Він мусить сидіти тут, доки вся ця компанія старих пердунів не обере собі наступного проводиря. Щойно це станеться, він має вийти з автобуса і на п’ятнадцять секунд з’явитися в прямому ефірі з відповідним повідомленням на тлі Ватикану.

Блискуче.

Ґлік не міг повірити, що Бі-бі-сі й досі посилає спеціальних кореспондентів стежити за такою дурнею. Американських медій тут сьогодні не побачиш. І не сподівайся. Тому що акули інформаційного простору дурницями не займаються. Вони дивляться Сі-ен-ен, опрацьовують їхній сюжет, а тоді записують свій «прямий репортаж» на тлі голубого екрана. Компанія Ен-бі-сі навіть ставить у студії машини, що імітують вітер і дощ, аби репортаж здавався природнішим. Глядачі більше не хочуть правди. Вони хочуть розваг.

Ґлік дивився крізь вітрове скло, і йому ставало дедалі сумніше. Велична будівля собору Святого Петра пригнічувала як суворе нагадування, чого можуть досягнути люди, коли щось твердо задумають.

— А чого я досягнув у житті? — запитав він уголос. — Нічого.

— То й розслабся, — почувся з-за спини жіночий голос.

Він несподіванки Ґлік аж здригнувся. Він мало не забув, що не сам в автобусі. Ззаду сиділа телеоператорка Чиніта Макрі й мовчки протирала окуляри. Вона завжди протирала окуляри. Чиніта була чорна, але воліла називатися афроамериканкою. Вона була дещо повнувата й розумна, як диявол. Про це вона теж не давала забути. Чиніту вважали дивакуватою особою, але Ґлікові вона подобалась. До того ж у її товаристві було трохи веселіше.

— Що тебе мучить, Ґюнте? — запитала Чиніта.

— Що ми тут робимо?

Чиніта далі протирала окуляри.

— Стежимо за цікавою подією.

— Старці, яких замкнули в темряві, — це, по-твоєму, цікаво?

— Ти, мабуть, знаєш, що тобі пряма дорога до пекла?

— Таке враження, що я вже там.

— Розкажи мені, що тебе не влаштовує. — Вона сказала це, майже як мати.

— Розумієш, я хотів би залишити якийсь слід у житті.

— Ти ж писав статті для «Брітіш тетлер».

— Так, але жоден з моїх матеріалів так і не став резонансним.

— Та ну що ти! Я чула, ти написав якусь приголомшливу статтю про таємні стосунки королеви з інопланетянами.

— Дякую.

— Не сумуй. Не все так погано. Сьогодні відбудеться твій дебют на екрані.

Ґлік застогнав. Він уже уявляв слова ведучого новин: «Дякую, Ґюнтере, чудовий репортаж». Після цього ведучий чарівно усміхнеться й перейде до погоди.

— Мені треба було подаватися на посаду ведучого.

Макрі розсміялась.

— Без жодного досвіду? З такою бородою? Це несерйозно.

Ґлік провів долонею по рудому жмуткові волосся на підборідді.

— З бородою я начебто здаюся розумнішим.

У мікроавтобусі задзвонив мобільний телефон, перервавши страждання Ґліка.

— Напевно, це з редакції, — сказав той із раптовою надією в голосі. — Може, вони хочуть показати в прямому ефірі, що тут зараз відбувається?

— Опустися на землю! — розсміялася Макрі. — Це не та тема.

Ґлік узяв слухавку і мовив тоном телеведучого:

— Ґюнтер Ґлік, Бі-бі-сі, Ватикан.

Чоловік на іншому кінці лінії говорив із сильним арабським акцентом.

— Слухай мене уважно. За мить я зміню твоє життя.