Янголи і демони

97

Убивця, усміхаючись, заїхав мікроавтобусом до велетенської кам’яної споруди, що височіє над Тибром. Він поніс свій трофей нагору… піднімаючись вище й вище закрученим кам’яним тунелем, радий, що ноша не дуже важка.

Нарешті він дістався до дверей.

Храм Просвітлення, захоплено думав він. Давнє місце зустрічі ілюмінатів. Нікому й на гадку не спало б, що воно саме тут.

Він увійшов досередини і поклав свою ношу на розкішну канапу. Тоді вправно зв’язав їй руки й ноги. Він знав: винагорода мусить зачекати, доки він не впорається з останнім завданням. Вода.

Однак, подумав він, є ще хвилька, щоб трохи розважитись. Він опустився біля полонянки на коліна і провів рукою по її нозі. Шкіра була надзвичайно гладка. Трохи вище. Темні пальці ковзнули під край шортів. Іще вище.

Він зупинився. Терпіння, сказав собі, відчувши, що збуджується. Роботу ще не закінчено.

Він вийшов на кам’яний балкон. Нічний вітерець поступово остудив його жар. Далеко внизу вирував Тібр. Убивця подивився на маківку собору Святого Петра, що лише за три чверті милі, беззахисну перед вогнями сотень прожекторів.

— Настав твій останній час, — сказав убивця вголос, подумавши про тисячі мусульман, жорстоко вбитих під час хрестових походів. — Опівночі зустрінешся зі своїм Богом.

Жінка на канапі ворухнулась. Убився повернувся. Подумав: а може, варто дати їй прокинутись? Страх в очах жінки збуджував його, як ніщо інше.

Утім, він вирішив не ризикувати. Краще, якщо на час його відсутності вона залишиться непритомною. Хоч вона зв’язана й не може втекти, він не хотів, повернувшись, застати її втомленою від марної боротьби з путами. Я хочу, щоб ти зберегла сили… для мене.

Підтримуючи її голову, він налапав ззаду на шиї ямку, відразу під черепом. До цього прийому він вдавався вже безліч разів. Із неймовірною силою натиснув великим пальцем на м’який хрящ і потримав його так кілька секунд. Жінка моментально обм’якла. Двадцять хвилин, подумав він. Це буде розкішним завершенням чудового дня. Коли вона задовольнить його пристрасть і умре, він вийде на балкон і милуватиметься нічним феєрверком у Ватикані.

Залишивши полонянку на дивані непритомною, вбивця зійшов сходами у підземелля, освітлене смолоскипами. Останнє завдання. Він підійшов до стола і з благоговінням подивився на священні металеві форми, залишені там для нього.

Вода. Це вже остання.

Він зняв зі стіни смолоскип, як знімав уже сьогодні тричі, і почав нагрівати форму з одного боку. Коли метал розжарився до білого, він поніс його до камери.

Усередині мовчки стояв один-єдиний чоловік.

— Кардинале Бадджіа, — прошипів убивця, — ти вже помолився?

В очах італійця не було страху.

— Тільки за спасіння твоєї душі.

98

Шестеро пожежників, що відреагували на повідомлення про пожежу в церкві Санта-Марія делла Вітторія, згасили вогнище за допомогою вуглекислого газу. Водою було б дешевше, але пара, що утворилась би при цьому, знищила б фрески, а Ватикан щедро платив римським пожежникам за дбайливе ставлення до його майна.

Пожежникам, з огляду на їхню роботу, доводилося бути свідками трагедій чи не щодня, але того, що відбулося в цій церкві, вони ніколи не забудуть. Розп’яття, повішення і спалення на вогнищі одночасно — щось таке можна побачити хіба що в якомусь готичному фільмі жахів.

Преса, на жаль, як завжди, з’явилася раніше від пожежників. Доки пожежники очистили церкву, репортери вже встигли гарненько все зафіксувати на відеоплівці. Нарешті, відв’язавши жертву від тросів і поклавши на підлогу, жоден із них уже не мав сумнівів щодо того, хто цей чоловік.

— Cardinale Guidera, — прошепотів один. — Di Barcellona.

Кардинал був голий. Нижня частина тіла перетворилася на багряно-чорне місиво, з повністю відкритими берцевими кістками, а з ран на стегнах сочилася кров. Одного з пожежників знудило. Інший вибіг на вулицю подихати повітрям.

Однак найбільшим жахіттям був символ, випалений у кардинала на грудях. Начальник пожежної бригади обійшов тіло в німому жаху. Lavoro del diavolo, пробурмотів він собі під ніс. Сам дідько це зробив. Він перехрестився — уперше з дитячих літ.

— Un’ altro corpo! — почувся крик. Хтось із пожежників знайшов іще один труп.

Другу жертву брандмейстер упізнав відразу. До суворого командира швейцарських гвардійців мало хто з римських правоохоронців ставився приязно. Брандмейстер спробував зателефонувати у Ватикан, але всі лінії були зайняті. Проте він знав: це нічого не змінює. За лічені хвилини швейцарські гвардійці дізнаються про все з телевізійних новин.

Оглядаючи попелище й намагаючись зрозуміти, що ж тут насправді відбулося, брандмейстер зауважив, що стіна однієї ніші прошита кулями. Саркофаг, що стояв у ній, тепер лежав на підлозі, перекинутий догори дном. Тут явно відбулася якась боротьба. Але це нехай з’ясовує поліція і Святий Престол, подумав він і повернувся, щоб іти.

Але раптом зупинився. З-під саркофага почувся звук. Такого звуку боявся кожний пожежник.

— Bomba! — крикнув він. — Tutti fuori!

Сапери, що прибули на виклик, підняли кам’яну труну і здивовано витріщилися на джерело електронного сигналу.

— Medico! — нарешті закричав один. — Medico!