Янголи і демони

51

Репортер Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік секунд із десять спантеличено дивився на мобільник і лише тоді відімкнув його.

Чиніта Макрі уважно спостерігала за ним із заднього сидіння.

— Що трапилось? Хто це був?

Ґлік повернувся, почуваючись, як дитина, яка щойно отримала різдвяний подарунок і боїться, що його можуть відібрати.

— Мені дали цікаву інформацію. У Ватикані дещо відбувається.

— Це називається конклав, — сказала Чиніта. — Теж мені інформація!

— Ні, там відбувається ще щось. — Щось серйозне. Невже те, що сказав йому незнайомець, правда? Ґлікові стало соромно, коли він усвідомив, що потайки бажає, щоб так і було. — Що ти скажеш на те, що чотирьох кардиналів викрали і планують убити сьогодні в різних церквах?

— Скажу, що тебе взяв на понт хтось із головного офіса з нездоровим почуттям гумору.

— А якщо я скажу, що нам повідомлять точне місце першого вбивства?

— Спочатку скажи, що це за дідько дзвонив.

— Він не назвався.

— Може, це тому, що його інформація — повна фігня?

Ґлік був готовий, що Макрі поставиться до цього скептично, але вона забула про те, що за час роботи в «Брітіш тетлер» він достатньо наспілкувався з психами й брехунами. Цей інформатор не був ні тим, ні іншим. Він говорив чітко й тверезо. Логічно. Я зателефоную тобі перед восьмою, сказав він, і скажу, де відбудеться перше вбивство. Кадри, які ти відзнімеш, зроблять тебе знаменитим. Коли Ґлік поцікавився, чому незнайомець дає йому цю інформацію, той відповів незворушно з близькосхідним акцентом. Медії — правиця анархії.

— Він сказав іще щось, — додав Ґлік.

— Що? Що Елвіса Преслі щойно обрали папою?

— Будь така добра, зв’яжися з базою даних Бі-бі-сі. — Ґлік відчув приплив адреналіну. — Хочу дізнатися, що ще ми подавали про цих хлопців.

— Яких хлопців?

— Зроби мені ласку.

Макрі зітхнула і почала під’єднуватися до бази даних.

— Мусиш трохи зачекати.

У Ґліка голова йшла обертом.

— Інформатор дуже хотів з’ясувати, чи є в мене оператор.

— Відеографіст.

— І чи зможемо ми вести передачу в прямому ефірі.

— Елементарно. На частоті одна ціла п’ятсот тридцять сім тисячних мегагерців. А про що йдеться? — Комп’ютер пікнув. — Ну от, маємо базу даних. Кого шукати?

Ґлік назвав їй ключове слово.

Макрі здивовано підвела голову.

— Сподіваюсь, ти жартуєш?

52

Внутрішня організація архівного сховища номер десять виявилась не такою простою, як сподівався Ленґдон, і «Діаграми» серед інших аналогічних праць Галілея чомусь не було. Без доступу до комп’ютерного каталогу і системи пошуку Ленґдон і Вітторія розгубилися.

— Ви впевнені, що «Діаграма» саме тут? — запитала Вітторія.

— Абсолютно. Таку інформацію має і Uficcio della Propaganda delle Fede…

— Добре. Якщо ви впевнені, то все нормально. — Вона пішла ліворуч, а Ленґдон попрямував у протилежний бік.

Ленґдон почав витягувати й оглядати кожну книжку. Він насилу стримувався від того, щоб не зупинятися й не читати кожного скарбу, який опинявся в нього в руках. «Досліди»… «Зоряний посланець»… «Листи про сонячні плями»… «Лист до великої герцогині Крістіни»… Apologia pro Galileo… І так далі.

Пощастило нарешті Вітторії.

— Diagramma della Verìta! — почувся її схвильований голос.

Ленґдон кинувся до неї крізь червоний туман.

— Де?

Вітторія показала, і Ленґдон відразу зрозумів, чому вони не побачили її раніше. Рукопис лежав не на полиці, а в шухляді, у спеціальному контейнері, у яких зазвичай зберігають незшиті сторінки. Напис на шухляді не залишав сумніву щодо її вмісту.

DIAGRAMMA DELLA VERÌTA

Galileo Galilei, 1639

Ленґдон упав на коліна, серце шалено калатало.

— «Діаграма». — Він розплився в широкій усмішці. — Молодчина. Допоможіть мені витягнути цей контейнер.

Вітторія стала навколішки поруч із ним, і разом вони потягнули контейнер на себе. Шухляда, на якій він лежав, легко висунулася на роликах.

— Без замка? — здивувалася Вітторія, побачивши просту застібку.

— Без. Документи з архівів іноді треба швидко евакуювати. У разі повені чи пожежі.

— Розгортайте ж.

Умовляти Ленґдона не було потреби. Опинившись за крок від мрії всього свого академічного життя і до того ж усвідомлюючи, що кисню в сховищі стає дедалі менше, він не збирався зволікати. Відстібнув защіпку і підняв кришку. На дні контейнера лежав чорний полотняний мішечок. Для збереження архівних документів принципово важливо, щоб матеріал, у якому вони лежать, пропускав повітря. Ленґдон узяв мішечок обома руками і, тримаючи горизонтально, витягнув із контейнера.

— Я думала, це буде щось на кшталт скриньки для коштовностей, — сказала Вітторія. — А це якась наволочка.

— Ходімо, — мовив Ленґдон. Тримаючи мішечок перед собою, як безцінний скарб, Ленґдон попрямував у центр сховища, де стояв стандартний архівний стіл зі скляним верхом. Розташування столу в центрі мало на меті скоротити до мінімуму відстань, на яку переноситимуться документи. А дослідників, своєю чергою, влаштовувало те, що стіл з усіх боків оточували стелажі з документами. У найвідоміших архівах світу відбувалися епохальні відкриття, і науковці не хотіли, щоб суперники зазирали крізь скло їм під руки.

Ленґдон поклав мішечок на стіл і розстебнув на ньому кнопки. Вітторія стояла поруч і мовчки спостерігала. Порившись у лотку з архівним приладдям, Ленґдон знайшов невеличкі щипці з дисками на кінцях, обтягнутими м’яким фетром. Архіваріуси називають їх кастаньєтами. Ленґдон дедалі більше хвилювався. Боявся, що от-от прокинеться в Кембриджі і побачить на столі купу студентських робіт, які треба перевіряти. Затамувавши подих, він розкрив мішечок. Сягнув щипцями досередини. Руки в бавовняних рукавицях тремтіли.

— Спокійно, — сказала Вітторія. — Це ж не плутоній, а лише папір.

Ленґдон обережно затиснув щипцями сторінки, що лежали всередині. Тоді, замість того щоб витягнути їх назовні, легко стягнув із них мішечок — так роблять архіваріуси, щоб не пошкодити цінних документів. Лише поклавши сторінки на стіл й увімкнувши знизу спеціальну підсвітку, він знову почав дихати.

У тьмяному світлі, що йшло з-під стола, Вітторія скидалася на привида.

— Зовсім невеличкі сторінки, — мовила вона з благоговінням у голосі.

Ленґдон кивнув. Аркуші на столі були схожі на вирвані сторінки з якогось невеличкого роману в м’якій палітурці. Верхній був титульним — на ньому орнаментальними літерами було виведено назву твору, дату, а також стояло ім’я Галілея, написане його рукою.

У цю мить Ленґдон забув про тісноту сховища з розрідженим повітрям, забув про втому й ті жахливі події, що привели його сюди. Він зачудовано дивився на рукопис. Дотик до історії завжди справляв на Ленґдона величезне враження… Це було все одно, що бачити мазки пензля на портреті «Мони Лізи».

Вицвілий жовтий папірус не залишав сумнівів щодо віку й автентичності документа. Однак, якщо не зважати на неминучі ознаки старіння, він чудово зберігся. Трохи зблякла фарба. Сторінки дещо потерлися й позлипалися. Але загалом… у дуже доброму стані. Ленґдон розглядав філігранні написи на обкладинці, і від браку вологи в нього почали сльозитися очі. Вітторія мовчала.

— Подайте, будь ласка, лопатку. — Ленґдон показав на лоток з архівним приладдям з іржостійкої сталі. Вітторія знайшло лопатку й дала йому. Інструмент був дуже якісний. Ленґдон провів по ньому пальцями, щоб усунути залишки статичної електрики, а тоді — надзвичайно обережно — підсунув лопатку під обкладинку й перегорнув її.

Перша сторінка була написана від руки дрібним каліграфічним почерком, розібрати який було майже неможливо. Ленґдон відразу зауважив, що на ній немає ні діаграм, ні чисел. Лише текст.

— Геліоцентризм, — переклала Вітторія заголовок. Вона швидко продивилася текст. — Здається, тут Галілей раз і назавжди відкидає геоцентричну модель усесвіту. Але це давня італійська, тому точного перекладу не гарантую.

— Переклад нам не важливий, — сказав Ленґдон. — Нам потрібна математика. Чиста мова. — Він перегорнув лопаткою наступну сторінку. Знову текст. Ні діаграм, ні формул. У Ленґдона почали пітніти руки під рукавицями.

— Рух планет, — прочитала Вітторія заголовок.

Ленґдон наморщив чоло. За інших умов він із захопленням прочитав би це все. Неймовірно, але сучасна модель планетних орбіт НАСА, створена за допомогою потужних телескопів, майже ідентична з первинними розрахунками Галілея.

— Знову немає математики, — сказала Вітторія. — Тут ідеться про зворотний рух і еліптичні орбіти чи щось подібне.

Еліптичні орбіти. Ленґдон згадав, що проблеми в Галілея почалися здебільшого після того, як він заявив, що планети рухаються еліптичними орбітами. Ватикан прославляв досконалість кола й наполягав, що небесні тіла можуть рухатися тільки по колу. Ілюмінати ж вбачали досконалість теж і в еліпсі, захоплюючись математичною дуальністю двох його полюсів. Еліпс ілюмінатів можна впізнати навіть сьогодні в деяких сучасних символах масонів.

— Перегортайте, — сказала Вітторія.

Ленґдон перегорнув сторінку.

— Фази місяця й припливи, — прочитала Вітторія. — Ні чисел, ні діаграм.

Ленґдон перегорнув іще одну сторінку. Знову нічого. Почав перегортати без зупинки. Нічого. Нічого. Нічого.

— Я думала, цей чоловік був математиком, — сказала Вітторія. — А тут тільки текст.

Ленґдон уже відчував нестачу повітря. Надія танула. Аркушів залишалось дедалі менше.

— Знову нічого, — сказала Вітторія. — Математики немає. Кілька дат, кілька стандартних чисел, але нічого схожого на ключ до загадки.

Ленґдон перегорнув останню сторінку й зітхнув. На ній теж був сам текст.

— Коротенька книжечка, — похмуро сказала Вітторія.

Ленґдон кивнув.

— Merda, як кажуть у Римі.

Справді, повне гімно, подумав Ленґдон. Здавалося, відображення у склі кепкує з нього, так само як удома зранку. Підстаркуватий привид.

— Тут мусить щось бути, — хрипло вимовив він. Відчай у власному голосі здивував його. — Segno десь тут. Я знаю!

— Може, DIII — це не «Діаграма»?

Ленґдон повернувся і тільки здивовано на неї подивився.

— Ну добре, — погодилась вона. — Таке розшифрування справді доволі переконливе. Але, може, ключ не математичний?

— Lingua pura. Що ще це може бути?

— Мистецтво?

— Але ж у книжці немає ні діаграм, ні ілюстрацій. Напевно можна сказати тільки те, що lingua pura — це не італійська. Логічно припустити, що це математика.

— Погоджуюсь.

Ленґдон не міг так легко змиритися з поразкою.

— Може, ці цифри й рівняння написані словами?

— Щоб усе перечитати, потрібен час.

— Якого в нас немає. Треба поділитися. — Він перекинув усю купку аркушів у первинне положення. — Я достатньо знаю італійську, щоб упізнати числа. — Лопаткою він перерізав купку, наче колоду карт, і поклав десяток перших сторінок перед Вітторією. — Ключ десь тут. Я переконаний.

Вітторія перегорнула рукою першу сторінку.

— Лопатка! — заблагав Ленґдон. Схопив з лотка іще одну лопатку і простягнув їй. — Перегортайте лопаткою.

— Я ж у рукавицях, — спробувала заперечити Вітторія. — Що я можу тут пошкодити?

— Я вас прошу.

Вітторія взяла лопатку.

— Ви відчуваєте те, що й я?

— Неспокій?

— Ні. Нестачу повітря.

Ленґдонові теж почало відчутно бракнути повітря. Кисень вичерпався швидше, ніж він припускав. Треба було поспішати. Розв’язувати архівні головоломки йому було не вперше, але зазвичай він мав на це більше часу, а не якісь кілька хвилин. Ленґдон мовчки схилився над столом і почав перекладати першу сторінку.

Ну покажися ж, чорт тебе забирай! Покажися!