Янголи і демони

83

Ручні ліхтарі аж ніяк не могли змагатися з величною темрявою собору Святого Петра. Чорна безодня над головою гнітила, як ніч без зірок. Вітторії здавалося, що з усіх боків її обступила порожнеча, як величезний безлюдний океан. Вона намагалася не відставати від камерарія і швейцарських гвардійців. Десь під куполом затуркотів голуб і, залопотівши крильми, полетів геть.

Немов відчувши її тривогу, камерарій затримався й поклав руку дівчині на плече. Через його дотик у неї влилася сила, немовби цей чоловік якимось дивом вселив спокій, що був їй потрібний, аби зробити те, по що вони сюди прийшли.

І по що ж ми прийшли? — думала вона. — Це божевілля!

Однак Вітторія знала: хоч би якою жахливою й неблаговидною здавалася їхня місія — вона була неминуча. Непросте рішення, яке мусив прийняти камерарій, вимагало інформації… інформації, що крилася в одному із саркофагів у підземеллі Ватикану. Цікаво, що вони там знайдуть? Невже ілюмінати справді отруїли папу? Невже їхня влада простягається аж так далеко? Невже я й справді стану очевидицею першої в історії автопсії папи?

Вітторія з подивом усвідомила, що в цьому темному храмі вона почувається гірше, ніж у нічному океані поряд із морськими чудовиськами. Природа була її стихією. Природу вона розуміла. А от проблеми людської душі були для неї загадкою. Журналісти, що чатували під мурами Ватикану, нагадували їй риб-хижаків, які кружляють у темряві навколо жертви. Кадри з тілами вбитих кардиналів знову нагадали їй батька… і різкий, моторошний смішок убивці. Цей покидьок бродить десь неподалік. Вітторія відчула, як гнів витісняє з її серця страх.

Вони обійшли колону — Вітторії вона здалася ширшою за найтовстішу секвою — і попереду з’явилося якесь жовтаве світіння. Здавалося, воно виходить з-під підлоги у центрі базиліки. Коли вони підійшли ближче, Вітторія зрозуміла, що це таке. Попереду було знамените святилище під головним вівтарем — розкішна підземна камера, у якій зберігається найсвятіша реліквія Ватикану. Коли вони опинилися над самим отвором у підлозі, Вітторія подивилася вниз і побачила золоту скриньку, оточену безліччю лампад.

— Мощі святого Петра? — запитала вона, наперед знаючи, що так воно і є. Усяк, хто приходив до собору Святого Петра, знав, що саме зберігається в золотій скриньці.

— Взагалі-то, ні, — відповів камерарій. — Це типова помилка. Мощей тут немає. Насправді у цій скриньці зберігаються так звані палії — плетені паски, які папа вручає новообраним кардиналам.

— А я думала…

— Усі так думають. У путівниках це місце називають могилою святого Петра, але насправді святий Петро покоїться на два поверхи нижче, у землі. У сорокових роках Ватикан розкопав його могилу. Туди нікого не пускають.

Вітторія була вражена. Острівець світла залишився позаду, і вони знову занурилися в пітьму, а Вітторія тим часом згадувала розповіді про паломників, які долали тисячі миль, аби тільки побачити цю золоту скриньку. Вони були впевнені, що побували в товаристві святого Петра.

— А може, Ватиканові варто розповісти людям правду?

— Дотик до божественного всім нам іде на користь… навіть коли він тільки уявний.

Як науковець, Вітторія не могла заперечувати цієї логіки. Вона читала безліч історій про так званий ефект плацебо — коли звичайний аспірин виліковував рак у людей, які вірили, що вживають чудодійні ліки. Зрештою, що таке віра?

— Зміни, — знову заговорив камерарій, — у Ватикані відбуваються дуже важко. Визнання минулих помилок, модернізація — усього цього ми традиційно уникаємо. Його Святість намагався щось із цим зробити. — Він помовчав. — Покійний папа хотів налагодити контакт із сучасним світом. І шукав нових шляхів до Бога.

Вітторія кивнула в темряві.

— Таких як наука?

— Щиро кажучи, наука тут недоречна.

— Недоречна? — Вітторія знала чимало епітетів, які пасували до такого поняття, як «наука», однак у сучасному світі слова «недоречна» серед них бути аж ніяк не могло.

— Наука може як зціляти, так і вбивати. Усе залежить від душі людини, що займається наукою. Власне, душа мене й цікавить.

— Коли ви почули своє покликання?

— Ще до народження.

Вітторія подивилася на нього здивовано.

— Пробачте, але мені це питання завжди здається дивним. Я хочу сказати: я завжди знав, що служитиму Богові. Відколи себе пам’ятаю. Однак по-справжньому я зрозумів своє призначення аж у війську.

— Ви були у війську? — здивувалася Вітторія.

— Два роки. Я відмовився стріляти, тож мене змусили літати. На санітарних гелікоптерах. Щиро кажучи, я й досі час до часу літаю.

Вітторія спробувала уявити цього молодого священика у кабіні гелікоптера. Як не дивно, їй це вдалося без зусиль. Камерарій Вентреска мав силу волі, яка не тільки не затьмарювала його віри, а навіть ще більше її підкреслювала.

— Ви колись були пілотом для Папи?

— Боронь Боже! Цей дорогоцінний вантаж ми довіряли тільки фахівцям. Його Святість інколи дозволяв мені брати гелікоптер у Ґондольфо, до його літньої резиденції. — Він замовк і уважно подивився на неї. — Міс Ветро, я вдячний вам за допомогу. І щиро вам співчуваю через втрату батька. Справді.

— Дякую.

— Я ніколи не знав свого батька. Він помер іще до мого народження. А мати загинула, коли мені було десять років.

Вітторія підвела голову.

— Ви стали сиротою? — Вона відчула якусь несподівану спорідненість із цим чоловіком.

— Я вижив у катастрофі, що забрала життя моєї матері.

— І хто про вас піклувався?

— Господь Бог, — просто відповів камерарій. — Він буквально послав мені іншого батька. Біля мого лікарняного ліжка з’явився єпископ із Палермо. Він і забрав мене. Тоді я зовсім не дивувався цьому. Я змалечку відчував на собі турботу Бога. Поява єпископа лише підтвердила те, що я давно підозрював, — Бог обрав мене, щоб я служив Йому.

— Ви вірили, що Бог обрав вас?

— Вірив. І досі вірю. — У голосі камерарія не чулося пихи — лише вдячність. — Я багато років працював під опікою єпископа. Урешті-решт він став кардиналом. Але мене ніколи не забував. Це єдиний батько, якого я пам’ятаю. — Світло від ліхтарика впало на обличчя камерарія, і в його очах Вітторія прочитала самотність.

Вони прийшли до високої колони, і світло від усіх ліхтариків зійшлося на отворі в підлозі. Вітторія подивилась на сходи, що зникали в темній порожнечі, і раптом їй захотілося повернути. Гвардійці вже допомагали камерарію налапати ногою першу сходинку. Тоді вони підійшли до неї.

— Що з ним сталося? — поцікавилася вона, обережно йдучи сходами вниз. Їй коштувало неабияких зусиль стримувати тремтіння в голосі. — Із тим кардиналом, що забрав вас до себе?

— Він залишив колегію кардиналів, щоб зайняти інший пост. — Вітторія зі здивуванням поглянула на нього. — А потім, на жаль, він помер.

— Мої співчуття, — сказала Вітторія. — Це сталося нещодавно?

Камерарій повернувся до неї. Тіні підкреслювали вираз болю на його обличчі.

— Рівно п’ятнадцять днів тому. Саме до нього ми йдемо.