Янголи і демони

128

Радісні й збуджені кардинали гуртом рушили назад до Сікстинської капели. Мортаті ж охоплювало дедалі більше сум’яття. Кардинал вірив у давні чудеса зі Святого Письма, однак те, що він щойно спостерігав, було вище його розуміння. Після сімдесяти дев’яти років самовідданого служіння Церкві такі події мали б сповнити його душу блаженством… запалити щиру, беззастережну віру. А натомість він відчував дедалі більшу тривогу. Щось тут було не так.

— Сеньйоре Мортаті! — гукнув швейцарський гвардієць, що вбіг до коридору.

— Ми пішли на дах, як ви просили. Камерарій… у плоті! Він жива людина! Не дух! Точнісінько такий, яким ми його знали!

— Він говорив із вами?

— Він стояв на колінах і молився! Ми не наважились його відвертати!

Мортаті розгубився.

— Скажіть йому… кардинали чекають.

— Сеньйоре, оскільки він жива людина… — гвардієць завагався.

— То що?

— Його груди… У нього сильний опік. Може, спочатку перев’язати йому рани? Він, мабуть, дуже страждає.

Мортаті задумався. Довгі роки служіння Церкві не підготували його до такої ситуації.

— Якщо він людина, то обходьтеся з ним як з людиною. Омийте його. Перев’яжіть рани. Одягніть у чистий одяг. Ми чекатимемо на нього в Сікстинській капелі.

Гвардієць побіг виконувати розпорядження.

Мортаті рушив до капели. Решта кардиналів уже були там. Дійшовши до Королівських сходів, він побачив Вітторію Ветру. Засмучена, вона самотньо сиділа на лаві біля підніжжя сходів, безсило спершись об стіну. Бачачи, як їй важко, він хотів підійти і якось розрадити її, але знав, що це мусить зачекати. Спершу він має виконати свій обов’язок… хоч Мортаті не зовсім уявляв, у чому саме тепер цей обов’язок полягає.

Він увійшов до капели. Там панувала бурхлива радість. Він зачинив за собою двері. Боже, допоможи мені.

Гелікоптер Aerombulanza, що належав лікарні Тіберіна, підлітав до Ватикану з протилежного від собору Святого Петра боку. Ленґдон зціпив зуби і заприсягнувся перед Господом, що це останній у його житті політ на гелікоптері.

Переконавши жінку-пілота, що правила поведінки в повітряному просторі над Ватиканом зараз хвилюють Святий Престол найменше, він попросив її потайки пролетіти над муром і приземлитися на гелікоптерному майданчику всередині Ватикану.

— Grazie, — подякував він, із зусиллям зійшовши на землю. Вона послала йому повітряний поцілунок, швидко здійнялась у повітря і зникла в темряві за муром.

Ленґдон видихнув, намагаючись зібратися з думками і краще усвідомити те, що він збирався зробити. Тримаючи в руці відеокамеру Колера, він сів до того самого електричного авта, яким уже їхав удень. Акумулятори майже розрядилися, стрілка була практично на нулі. Ленґдон вирішив не вмикати фар, щоб заощадити енергію.

А крім того, він волів, щоб його ніхто не бачив.

Кардинал Мортаті стояв біля дверей і здивовано спостерігав за тим, що відбувалося в Сікстинській капелі.

— Це справжнє чудо! — кричав один кардинал. — Десниця Господа!

— Так! — погоджувався з ним другий. — Господь явив нам свою волю!

— Камерарій буде нашим папою! — волав третій. — Він не кардинал, але Бог дав нам чудесний знак!

— Так! — підтримав іще хтось. — Закони конклаву створили люди. А зараз ми маємо перед очима волю Бога! Закликаю всіх негайно провести голосування!

— Голосування?! — перепитав Мортаті, підходячи до них. — Здається, це мій обов’язок.

Усі повернулися.

Мортаті відчув на собі насторожені погляди. Кардинали здавалися йому далекими, розгубленими, ображеними його тверезістю. Мортаті дуже хотів би відчувати те саме радісне піднесення, яке бачив на обличчях довкола себе. Але не відчував. У його серці були біль і сум, яким він не знаходив пояснення. Він дав обітницю керувати конклавом із чистою душею, а тепер не міг позбутися цих дивних сумнівів.

— Друзі, — почав Мортаті, підійшовши до вівтаря. Власний голос здавався йому чужим. — Боюся, до кінця своїх днів я так і не зможу збагнути суті того, що побачив цієї ночі. Однак те, що ви пропонуєте стосовно камерарія… це не може бути волею Бога.

У капелі запала тиша.

— Як… ви можете таке казати? — нарешті вимовив один із кардиналів. — Камерарій урятував Церкву. Бог промовляв до нього! Цей чоловік переміг саму смерть! Якого ще нам треба знаку?!

— Камерарій зараз до нас прийде, — сказав Мортаті. — Зачекаймо на нього. Послухаймо, що він сам скаже, перш ніж голосувати. Можливо, він нам щось пояснить.

— Пояснить?

— Коли ви призначили мене головним виборцем, я дав обітницю дотримуватися правил конклаву. Вам, поза сумнівом, відомо, що, за законом, камерарій не може претендувати на Святий Престол. Він не кардинал. Він лише священик… простий камергер. Крім того, він замолодий, щоб стати папою. — Мортаті відчув, що кардинали вже дивляться на нього з відвертою ворожістю. — Навіть якщо я просто дозволю таке голосування, то це автоматично означатиме, що я прошу вас підтримати людину, яка, за законами Ватикану, не має права бути обраною на папський престол. Тобто таким чином я проситиму кожного з вас порушити священну обітницю.

— Але те, що трапилося цієї ночі, — запинаючись, вимовив хтось, — безумовно, стоїть над нашими законами!

— Невже? — голосно запитав Мортаті, сам не знаючи, звідки беруться ці слова. — Невже Бог хоче, щоб ми відкинули закони Церкви? Невже Бог хоче, щоб ми відмовилися від здорового глузду і впали в безумство?

— Але хіба ви не бачили того, що бачили ми? — сердито запитав хтось. — Як ви взагалі наважуєтеся піддавати сумніву такий вияв вищої сили?!

Голос Мортаті прогримів так гучно, як він сам не сподівався.

— Я не піддаю сумніву силу Господа! Саме Бог дав нам розум і обережність! Виявляючи обачність, ми служимо не кому іншому, як Йому!