Янголи і демони

92

Три голосування. Папи так і не обрали.

Кардинал Мортаті почав молитися про диво. Боже, пошли нам кардиналів! Куди вони запропастилися? Відсутність якогось одного кардинала Мортаті б іще зрозумів. Але всіх чотирьох? Виходу не було. За таких умов без Божого втручання двох третин голосів не набрати нікому.

Коли на дверях заскреготіли засуви, Мортаті і вся колегія кардиналів одночасно повернули голови до входу. Мортаті знав: таке вторгнення може означати лише одне. За законом, після початку конклаву двері Сікстинської капели можна відчиняти тільки з двох причин: або щоб випустити важкохворого, або щоб впустити кардиналів, які запізнилися.

Preferiti знайшлися!

Мортаті зрадів усім серцем. Конклав урятовано.

Двері відчинилися, і всі охнули, але аж ніяк не з радості. Мортаті здивовано витріщився на чоловіка, що увійшов до капели. Уперше за всю історію Ватикану камерарій переступив священний поріг після того, як опечатав конклав.

Що він собі думає!

Камерарій рішуче підійшов до вівтаря і повернувся обличчям до приголомшених кардиналів.

— Сеньйори, — звернувся він, — я чекав, доки міг. Сталося дещо, про що вам належить знати.

93

Ленґдон поняття не мав, куди він повзе. Єдиним компасом йому була інтуїція, що допомагала йому уникати небезпеки. Від рачкування попід лавами лікті й коліна несамовито пекли, але він не спинявся. Внутрішній голос казав йому звернути ліворуч. Якщо дістатись до центрального проходу, то можна буде швидко перебігти до дверей. Утім, він знав, що це неможливо. Центральний прохід перегороджує стіна з вогню! Ленґдон повз наосліп, тимчасом як мозок гарячковито шукав виходу. Кроки тепер чулися праворуч.

Коли це сталося, Ленґдон був зовсім не готовий: він думав, що до кінця ряду залишається ще футів з десять, але він помилився. Раптом укриття над головою закінчилось, і він завмер, напіввисунувшись з-під останньої лави. Ліворуч від нього у ніші було те, що власне й привело його сюди. Він зовсім забув. Шедевр Берніні «Екстаз святої Терези» здавався величезним і нагадував якийсь порнографічний натюрморт: свята лежала на спині, розтуливши у стогоні вуста й корчачись від насолоди; над нею висів янгол і показував кудись своїм вогненним списом.

Над головою в Ленґдона просвистіла куля і влучила в лаву. Несподівано для себе самого, він зірвався з місця, немов спринтер зі старту. Під впливом адреналіну, ледь свідомий своїх дій, він, пригнувшись, побіг через усю церкву до правої стіни. Ззаду прогримів іще один постріл, і Ленґдон знову кинувся на підлогу. Проїхав кілька метрів по слизькому мармуру і вдарився об перила, що відгороджували нішу в правій стіні храму.

І тоді він її побачив. Вона лежала нерухомо неподалік від дверей. Вітторія! Голі ноги були якось неприродно підігнуті, але Ленґдон чомусь був певний, що вона дихає. На те, щоб визволити її, часу не було.

Убивця швидко обійшов лави в дальньому лівому куті церкви й рушив до Ленґдона. Той зрозумів, що за мить усе буде скінчено. Убивця підняв пістолет, і Ленґдон зробив єдине, що йому залишалось, — перескочив через перила і причаївся в ніші. Тієї ж миті ніжний мармур здригнувся від шквалу куль.

Почуваючись зацькованим звіром, Ленґдон заповз глибше в напівкруглу нішу. Єдиний предмет, який там стояв, здався йому дивовижно доречним. Невеличкий саркофаг. Мабуть, мій, подумав Ленґдон. Навіть за розміром ця труна йому пасувала. Це була scatola — невеличка мармурова скриня без будь-яких прикрас. Скромне поховання. Саркофаг стояв на двох мармурових блоках, і Ленґдон уважно подивився на отвір під ним, застановляючись, чи зможе він туди втиснутися.

Кроки загупали зовсім близько.

Не бачачи інших варіантів, Ленґдон притиснувся до підлоги і поповз до саркофага. Обхопивши зсередини дві мармурові підпори, він підтягнувся, як плавець, і пропхав тіло в отвір під гробом. Гримнув постріл.

Наступної миті Ленґдон відчув щось таке, чого досі йому ще не доводилося відчувати… свист кулі, що пролетіла за кілька міліметрів від голови. Цей звук нагадував свист батога. Біля вуха повіяв вітер. Куля влучила в мармур, здійнявши хмарку пилу. Кров кинулася Ленґдонові в обличчя; він втиснувся під саркофаг іще глибше і, ковзаючи по гладкій мармуровій підлозі, переповз на протилежний бік.

Глухий кут.

Перед очима Ленґдона була задня стіна ніші. Він уже не мав сумнівів: цей вузький простір за чужим гробом стане йому могилою. І то скоро, зрозумів він, побачивши в отворі під саркофагом дуло пістолета. Убивця тримав зброю паралельно до підлоги і цілився просто Ленґдонові в груди.

Не влучити неможливо.

Не тямлячи себе зі страху, керуючись суто інстинктом самозбереження, Ленґдон ліг на живіт паралельно з саркофагом і вперся долонями в підлогу. Рана від скла відкрилася. Пересилюючи гострий біль, він відтиснувся на руках і в останню мить перед тим, як пролунали постріли, вигнувся, наче кіт. Він відчував, як кулі пролітають у нього під животом і кришать стіну з пористого італійського вапняку. Заплющивши очі й ледь долаючи біль у руках, Ленґдон молив Бога, щоб цей страшний гуркіт припинився.

За кілька секунд так і сталося.

Замість чергового пострілу він почув, як глухо клацнув порожній патронник.

Ленґдон повільно розплющив очі, наче боячись, що рух повік створить шум. Переборюючи біль і тремтіння в руках, він застиг, не змінюючи пози. Не наважувався навіть дихати. Оглушений пострілами, він прислухався, намагаючись зрозуміти, чи вбивця справді пішов. Тиша. Від згадки про Вітторію в нього заболіло серце, адже він не може їй допомогти.

Тишу порушив неймовірний, дикий крик. Ленгдон почув майже нелюдське ричання — як від неймовірного напруження сил.

Саркофаг у Ленґдона над головою раптом нахилився. Ленґдон припав до підлоги й побачив, що на нього валяться сотні фунтів мармуру. Тяжіння пересилило тертя — кришка зсунулась і гучно грюкнула об мармур поряд із Ленґдоном. Саркофаг перехилився сильніше і вже летів на нього догори дном.

Ленґдон умить збагнув: або він зараз опиниться під саркофагом і буде живцем похований, або ж мармуровий гріб просто його розчавить якимсь краєм. Ленґдон втягнув голову в плечі, підібгав ноги і витягнув руки вздовж тіла. Тоді заплющив очі й чекав страшного удару.

Підлога затряслася: верхній край саркофага вдарився об мармур за кілька міліметрів від його голови, від чого в Ленґдона аж застукотіли зуби. Права рука, яка, як він думав, неминуче потрапить під удар, дивом уціліла. Він розплющив очі і побачив смужку світла: то правий бік саркофага досі спирався на мармурові блоки. Коли ж Ленґдон глянув угору, то зрозумів, що буквально дивиться в обличчя смерті.

Як це часто трапляється з тілами, що розкладаються, приклеївшись до дна, над ним висів попередній мешканець саркофага. На якусь мить скелет завмер, наче нерішучий коханець, а тоді, піддавшись тяжінню, з огидним хрускотом повалився на Ленґдона. Гнилі кістки й прах посипалися йому в очі та в рот.

Не встиг Ленґдон отямитись, як у щілину під саркофагом пролізла чиясь рука і почала нишпорити довкола, наче голодний пітон. Вона металась, доки не налапала шию Ленґдона і не схопила за горло. Ленґдон спробував вирватись із залізних лещат, але виявив, що його лівий рукав притиснув край саркофага. Він мав тільки одну вільну руку, і боротьба видавалася явно безнадійною.

У вузькому просторі, що залишався під саркофагом, Ленґдон зігнув ноги, намагаючись упертися ними в дно. Нарешті йому це вдалося, і коли рука сильніше стиснула йому горло, він щосили штовхнув саркофаг ногами. Той ледь зсунувся, але цього виявилося достатньо.

Саркофаг зісковзнув з підпор і грюкнувся об підлогу. Край його притис руку вбивці, і до Ленґдона долинув приглушений крик болю. Рука відпустила його шию і, звиваючись, зникла в темряві. Коли вбивця остаточно вивільнився, саркофаг востаннє глухо вдарився об мармурову підлогу.

Суцільний морок. Знову.

І тиша.

Не було чути, щоб іззовні хтось у розпачі стукав по саркофагу. Ніхто не намагався його підважити. Не відбувалося нічого. Лежачи в темряві під купою кісток, Ленґдон спробував не думати про це жахіття, а натомість думати про неї.

Вітторія. Чи ти ще жива?

Якби Ленґдон знав усю правду — увесь той жах, який незабаром судилося пережити Вітторії, — він би волів, заради неї ж самої, щоб краще вона вмерла.