Янголи і демони

70

Ґюнтер Ґлік і Чиніта Макрі сиділи в мікроавтобусі Бі-бі-сі, припаркованому в затінку на дальньому краю п’яца дель Пополо. Вони примчали сюди вслід за чотирма «альфа-ромео» і стали свідками незбагненного ланцюжка подій. Чиніта, щоправда, досі не розуміла, що б це мало означати, однак сумлінно знімала все на камеру.

Щойно приїхавши, Чиніта і Ґлік побачили, як з автомобілів висипала ціла армія молодих хлопців. Вони оточили церкву. Дехто тримав напоготові зброю. Один — високий, худорлявий чоловік, дещо старший від інших, — повів групу сходами до входу в церкву. Солдати витягли пістолети й пострілами збили замки з парадних дверей. Макрі нічого не почула й вирішила, що пістолети з глушителями. Тоді солдати зайшли всередину.

Чиніта запропонувала сидіти тихо і знімати все з мікроавтобуса. Зрештою, зброя — це зброя, а з мікроавтобуса було й так непогано видно все, що відбувалося біля церкви. Ґлік не заперечував. З протилежного боку майдану хлопці то забігали до церкви, то знову вибігали на вулицю. Вони щось кричали один одному. Чиніта налаштувала камеру й знімала групу, що обшукувала територію довкола церкви. Усі були одягнені в цивільне, однак у рухах цих хлопців відчувалася військова точність.

— Як ти думаєш, хто це? — запитала вона.

— Звідки я знаю? — Ґлік не відводив погляду від церкви. — Ти все знімаєш?

— Кожну деталь.

Ґлік пишався собою.

— Ти й досі вважаєш, що нам слід повертатися до Ватикану й пильнувати конклав?

Чиніта вагалась. Тут однозначно щось відбувалося, але вона не перший рік працювала в журналістиці і знала, що навіть найзахопливіші події іноді можуть пояснюватися дуже банально.

— Усе це може виявитися мильною бульбашкою, — сказала вона нарешті. — Можливо, ці хлопці дістали таку саму інформацію, як і ти, і просто її перевіряють. Не виключено, що це фальшива тривога.

Ґлік схопив її за руку.

— Дивися! Камеру! Швидше! — Він показав на церкву.

Чиніта знову спрямувала камеру на сходи церкви.

— Привіт, — сказала вона, побачивши на порозі чоловіка.

— Що це за франт?

Чиніта підкрутила об’єктив.

— Досі ще його не бачила. — Придивилась уважніше до обличчя й усміхнулась. — Але була б зовсім не проти побачити знову.

Роберт Ленґдон збіг зі сходів і кинувся до центру майдану. Надворі вже сутеніло, весняне сонце в південному Римі сідало пізно. Воно вже зайшло за будинки, і на майдан лягли довгі тіні.

— Гаразд, Берніні, — сказав він уголос сам до себе. — Куди ж, чорт забирай, показує твій янгол?

Він озирнувся й перевірив, у який бік дивиться церква. Уявив каплицю Кіджі всередині і скульптуру янгола. Не вагаючись, повернувся обличчям до заходу — туди, куди невблаганно опускалося сонце. Час танув.

— Південний захід, — упевнено сказав він і сердито глянув на крамниці й житлові будинки, що заступали вид на місто. — Наступний вказівник там.

Напружуючи пам’ять, Ленґдон згадував, сторінку за сторінкою, історію італійського мистецтва. Він доволі добре знав творчість Берніні, проте розумів: цей скульптор залишив після себе надто велику спадщину, щоб нефахівець міг знати її всю напам’ять. Однак, зважаючи на те, що перший вказівник виявився доволі відомим — «Авакум і янгол», Ленґдон сподівався, що другий буде принаймні не менш відомим і він зможе вгадати його з пам’яті.

Земля, Повітря, Вогонь, Вода, думав він. Землю вони знайшли — у Каплиці землі — це Авакум, пророк, що передбачив загибель землі.

Наступне — Повітря. Ленґдон змушував себе думати. Скульптура Берніні, що якось пов’язана з повітрям. На думку нічого не спадало. Та однаково він відчував піднесення. Я на стежці світла! Вона збереглася!

Ленґдон напружено дивився на південний захід, сподіваючись побачити над будівлями шпиль або баню католицького храму. Але нічого не бачив. Йому потрібна була карта. Якби він з’ясував, які церкви розташовані на південний захід звідси, то, можливо, одна з них і наштовхнула б його на якусь думку. Повітря, повторював він собі. Повітря. Берніні. Скульптура. Повітря. Думай!

Ленґдон пішов назад по сходах до церкви. Під риштованням його перестріли Вітторія й Оліветті.

— Південний захід, — віддихуючись, сказав Ленґдон. — Наступна церква — на південний захід звідси.

— Цього разу ви знаєте напевно? — холодно перепитав Оліветті.

Ленґдон не відреагував на докір.

— Потрібна карта, на якій показані всі храми в Римі.

Командир пильно подивився на нього, не змінюючи виразу обличчя.

Ленґдон глянув на годинник.

— Залишилося півгодини.

Оліветті пройшов повз Ленґдона і рушив у бік авта, що стояло просто перед входом до церкви. Ленґдон сподівався, що він пішов по карту.

— Значить, янгол показує на південний захід? Не знаєте, які церкви є в тому напрямку? — мовила Вітторія схвильовано.

— Через ці кляті будинки я нічого не бачу. — Ленґдон знову повернувся обличчям до майдану. — Я не настільки добре знаю римські храми, щоб… — Він змовк.

— Що? — стривожено спитала Вітторія.

Ленґдон іще раз глянув на майдан. Зійшовши сходами вгору, він опинився вище і бачив тепер більше. Храму, як і раніше, видно не було, але Ленґдон зрозумів, що рухається в правильному напрямку. Він перевів погляд на хистке риштовання над головою. Те тягнулося вгору на шість поверхів, майже до верху вікна-розетки, і було значно вище за інші будинки на майдані. Наступної миті він уже знав, що робити.

На іншому боці майдану Чиніта Макрі та Ґюнтер Ґлік прикипіли до вітрового скла мікроавтобуса Бі-бі-сі.

— Ти все знімаєш? — запитав Ґюнтер.

Макрі сфокусувала об’єктив на чоловікові, що ліз угору по будівельному риштованню.

— Як на мене, він занадто добре вдягнений, щоб зображувати Людину-павука.

— А хто ця павучиха?

Чиніта глянула на привабливу жінку, що стояла під риштованням.

— Закладаюся, що ти б хотів це довідатись.

— Дзвонити до редакції?

— Зачекай іще. Подивимося ще трохи. Краще мати вже щось реальне, перш ніж зізнаватися, що ми залишили конклав.

— Думаєш, там справді хтось порішив одного зі старих пердунів?

Чиніта фиркнула.

— Тобі таки точно пряма дорога до пекла.

— Я прихоплю туди з собою Пулітцерівську премію.