БотакЄ

Ситуації у колориті

1. Головним мешканцем Ялівця був, звичайно, сам ялівець. Франц розплановував будову міста так, щоб не знищити жодного куща на всіх трьох сторонах схилу. Оскільки дерева було обмаль, більшість будинків будували із сірих плит кам’яних виступів, які в деяких місцях називаються ґорґани. Тому основними кольорами міста були зелений і сірий - ще менше, ніж на гуцульській кераміці. Але якщо сірий був усюди однаковим, то зелень мала багато відтінків. Навіть трохи інакше - недобре було би казати зелений. Краще - зелені. Зелених було справді так багато, що все видавалося неправдоподібно кольоровим. Навіть не враховуючи тисяч справді радикально інших крапок - бордових, червоних, рожевих, фіолетових, синіх, блакитних, жовтих, помаранчевих, білих, ще раз зелених, коричневих і майже чорних квіток. За цими квітами маленька Анна вивчала кольори (Франц часто думав про той час, як про щось найліпше. Називання кольорів стало для нього очевидним утіленням ідеї творення світу і порозуміння). Якщо жити уважно, то квітникарство в такому місті не потрібне. Так і було.

Ще треба собі уявити суцільні смуги кольорів ближчих, дальших і далеких гір, які було видно з кожної точки Ялівця. Ще неба, хмари, вітри, сонця, місяці, сніги і дощі.

2. Довкола цього кам’яного поселення росло так багато ялівцю, що запах його нагрітих, розмочених, надламаних, роздушених ягід, гілочок і коріння аж переростав у смак.

3. Важко зрозуміти, коли Себастян устиг так багато поговорити з Францом, що пам’ятав стільки окремих Францискових фраз. Адже в них був лише рік і дев’ять місяців. Але більшість того, що сказав Франциск, збереглося саме завдяки Себастянові. Якраз від нього Непрості записали ті найвідоміші речення, які потім були відтворені на різних предметах гігантського обіднього сервізу порцелянової фабрики в Пацикові. Друга Анна якось навіть жартувала, що всі ці казання вигадав сам Себастян, а вислів «Франц казав» - це Себастянові слова-паразити. Так само, як і курва, мабуть, насправді, та, просто.

4. У кожному разі сам Себастян казав, що Франц казав, що життя залежить від того, попри що йдеш. Але те, попри що йдеш, однаково залежить від того, куди ходиш. Тобто змінити його досить просто. Важче з іншими визначальними стихіями - що п’єш і чим дихаєш.

В Ялівці всі дихали етеристими смолами ялівців і пили ялівцівку, в яку ялівець потрапляв тричі. Бо вода, в якій бродили солодкі ягоди, сама спочатку роками переливалася з неба в землю, обмиваючи ялівець, натираючись ним і запам’ятовуючи його, а потім ще й нагрівалася на вогні з ялівцевих полін.

5. Ялівцівку варили на кожному подвір’ї. Свіжі пагони виварювалися в казанах зі спиртом, вигнаним з ягід ялівцю. На камінні збиралися випари, які охолоджувалися і скрапували густим джином. Бувало таке, що над дахами зависали важкі джинові хмари. Тож, коли збиралося на мороз, алкоголь проривався з неба. На землі, вже попередньо охолодженій, він замерзав, і вулиці вкривалися тонкою кригою. Якби полизати той лід, то можна було би сп’яніти. В такі дні ходити вулицями треба було ковзаючи. Хоч насправді нога не встигає послизнутися, якщо йти досить швидко - щоб підошва якнайкоротше терлася об лід.

6. Найперша Анна з’явилася в Ялівці вже тоді, коли місто ставало модним курортом. Незадовго перед тим вона дуже побилася, падаючи зі скелі, хоч була прив’язана шнурком, і довший час нічого не їла. Все ж страшенно перелякалася. На другий день вона все одно пішла в гори і спробувала лізти. Але нічого не вийшло. Вперше тіло відмовлялося бути продовженням каменя. Щось там виявилося сильнішим. Вона приїхала до Ялівця, пила джин, збиралася тренуватися, але пила джин. Не наважувалася навіть підійти до скель. І невдовзі познайомилася із Франциском. Він робив анімаційні фільми, заради яких до Ялівця приїжджало вже не менше туристів, ніж до джину.

7. Анна почувалася, як лишайник, віддертий від голого берега холодного моря. Мусила просто протриматися, щоб утриматися. Бо інакше було б ніяк. Їй дуже хотілося не бути злою. Боже! Не дай мені когось скривдити - молилася вона щохвилини.

Вперше вони із Францом заночували в барі, де, випадково забрівши під вечір, не могли не лишитися до ранку. Бармен був настільки не подібний на бармена, що вони досить довго чекали на когось, до кого можна було б звернутися. Там вони робили одне одному джиновий масаж, відбули три джинові інґаляції, підпалювали джин-первак на долонях і животі, пили розлитий по столі і з рота в рот. Анна ще не уявляла собі Франца в якомусь іншому місці.

8. Вночі лежали поруч на складених стільцях і зрозуміли, що за збігом кісток і м’якоті вони брат і сестра. Або чоловік і жінка. Навіть якщо більше такого не буде, думав Франциск, все одно приємно доторкатися. А вона думала про різні дрібниці і дивноти, які трапляються або можуть трапитися будь-коли.

Заки вони спали, припасовуючи кості до м’якоті, і кості до костей, і м’якоть до м’якоті, їхні черепи безперервно доторкалися якимись нерівностями. Вони поверталися, притискалися, крутилися і відсувалися, а черепи не роз’єднувалися ні на мить. Часом черепи гримотіли, зачіпаючись надто виразними горбами і западинами, і вони часто будилися, лякаючись непомірної близькості, яка забезпечувалася самими головами. Більше ніколи Франциск і Анна не переживали такого спільного прояснення і прозріння.

Надворі почало світати. Головна вулиця містечка проминала зачинені бари, темні подвір’я, захаращені виноградом, який ніколи не достигав, низенькі кам’яні огорожі, високі брами і простувала до підніжжя тисячошістсотдев’яностоп’ятиметрової гори, поступово переходячи в ледь помітну стежечку, яка такої пори дня світилася білим.

9. Вагітність Анни була періодом суцільного щастя. Тим, що можна по-справжньому назвати співжиттям, сім’єю.

Вечори вони починали завчасу. Ходили в теплих осінніх плащах найдальшими закапелками серед ще не заселених вілл. Бавилися, що то не їхнє місто. Її руку він тримав у своїй кишені. Вони йшли, одночасно роблячи крок тією ногою, до якої так міцно була притиснена нога іншого, що відчувалися хвилі м’язових скорочень, а стегнові суглоби смішно терлися. Їй дуже подобалося, що все так просто. Що її любить той, кого любить вона. Вона вперше переживала радість того, що вранці не треба йти геть. Вона розказувала йому щось із того, що було, коли його ще не було, і дуже любила, як він розказував про те, якою він її знає. Вранці вони довго снідали на балконі медом, квасним молоком, розмоченими у вині сухими грушками, намоченими в молоці підсмаженими сухарями, різними горіхами.

10. На столику коло ванни стояла стара друкарська машинка з непорушною чавунною підставкою, і те, що вони не наважувалися сказати одне одному, вони писали на довгому аркуші найкращого паперу, закладеного в «Ремінґтон». Погано мені з людьми, про яких не знаєш, - писала Анна, - чи добре їм тепер, чи добре їм зі мною, чи добре йому тут. Погано і тяжко з тими, які не кажуть, що їм подобається, а що - ні. Франциск друкував щось зовсім інше: ще не роблячи жодного зла, погані люди нам роблять погано - ми мусимо зважати на їхнє існування. Добрі люди перестають бути добрими, коли починають шкодувати те, що віддавати шкода, - нащось написала Анна. А Франц: сенс і насолода існують лише в деталях, треба знати ці деталі, щоб змогти їх повторювати.

Вже після смерті Франца Себастян знайшов цю машинку. Папір був ще в ній. Потім він часто уявляв собі справжні діалоги живих людей, вибудувані з подібних речень.

11. Франц намагався відучити Анну від страху. Заводив її на скелі з того боку, куди можна було вийти через зарості гірської сосни, ззаду. А там брав на руки і тримав над прірвою. Доля не найважливіше, - казав Франциск. Головне - нічого не бійся. Але щось у його методі було неправильним.

Він вивчив її тіло краще, ніж вона. Міг узяти її руку і подоторкатися нею ж до Анни так, як вона сама ніколи не робила і не зуміла би. Він поступав з нею так, що аж лоскотали жили, судини, вени. Дуже довго показував їй її ж красу. З того всього Анна почала розуміти, яка вона гарна. Гарна не для когось, а для себе. І їй ще більше ставало страшно, що все це може потрощитися, вдаряючись об каміння.

Я люблю своє життя, - просила вона Франца. Це добре, наполягав він, бо, крім того, нема нічого іншого, не любити - значить зректися всього.

12. Все ж вона ще раз спробувала. Коли Франц позатикав їй вуха. Бо раптом запідозрив, що Анна боїться не висоти, а звучання тиші, яке висоту супроводжує.

Підстрахована всіма можливими способами, із закладеними вухами, вагітна Анна лізла по кам’яній стіні, ніяковіючи від того, що не знала, як притулятися животом.

Франциск наважився повзти поруч. Він обмальовував по скелі всі контури притисненого живота. Вниз вони так поспішно з’їжджали линвою, що пообпікали собі долоні. Чомусь часто через такі незначні опіки неможливо заснути. Наступного ранку рухомі даґеротипи силуетів переміщення зародка по скелі були вже готові. Фільм удався гарний. Дарма, що короткий.

13. Франциск не зважав на час. Усі його фільми тривали кілька хвилин. Він придумав анімацію, якої ще не могло бути. Отримував насолоду від створення заповнених хвилин, яких могло б не бути. Якби не. Якби не зауважив чогось, якби не придумав прийому, якби не допасував, якби не вирізнив - якби багато чого не.

Життя настільки коротке, - казав Франциск, - що час не має ніякого значення. Так чи інакше воно відбувається повністю.

Франц мріяв про щось радикальне. І додумався до того, що найрадикальніше - чекати.

14. Після народження доньки Анна вирішила знову тренуватися. Вона пробувала заліплювати вуха, але щось знову порушилося. Внутрішньому вухові бракувало вібрації, без якої важко визначити межі свого тіла.

Вона згадала про сад свого батька і вкололася морфієм. Вібрація з’явилася відразу ж.

Але дивно почали поводитися звуки. Вони ніби втратили залежність від відстані. Звуки літали з великою швидкістю щільнозмотаними клубками, не розсіюючись у повітрі. Часом така куля стикалася з іншими, міняючи керунок польоту цілком неочікувано. Від деяких ударів з обох клубків оббивалися звукові крихти і порох. Вони літали незалежно. Перемішуючись, відокремлюючись, відлітаючи догори, опускаючись або забиваючись у землю. Вже на висоті чотирьох своїх зростів Анна опинилася в непрозорих хмарах какофонії. Коли ж піднялася вище, то нестерпно було чути гуркіт, з яким дрібнесенькі піщинки з-під її пальців падали на дно провалля.

15. Більше Анна не лазила. Але морфій заживати не перестала. Цілими днями сиділа на веранді і вслухалася в життя різних комах, що мешкали навколо дому. Не чуючи навіть, як плаче голодна Стефанія.

Даремно Франц намагався щось змінити. Найбільше, що йому вдавалося, то відцідити з Анниних грудей трохи молока і погодувати ним доньку. Але опій теж полюбив молоко. Він устигав випити його першим, і Франц безсенсово мнув висохлі груди. Франциск пішов до відьми, яка крала молоко в корів, і попросив, щоб та забирала молоко в Анни. Дитина почала наїдатися. Але разом із молоком вона споживала опіум. Франц думав, що дитина спить цілими днями від ситості. Врешті так було спокійніше. Але коли в Анни молоко скінчилося остаточно і навіть відьма не вцідила ні краплі, Стефанія пережила справжній морфійний абстинентний синдром. Непрості ледве врятували її, наваривши в молоці маку.

Те саме почала робити й Анна. Дитина спала, їй снилися чудесні сни (деякі з них - а їй було ледве півроку - вона пам’ятала ціле життя. Хоч може бути, що пам’ятала відчуття, що такі сни були, а решту взялося пізніше), й Анна спокійно слухала, як черв’яки розсувають землю, як кричать, кохаючись у напнутих мереживах, павуки, як тріщить грудна клітка жука, затисненого дзьобом трясогузки.

16. У середині грудня Франц узяв Анну на коліна і сказав, щоби вона забиралася з Ялівця. Анна встала, поцілувала Франца і пішла до кімнати збирати дитину. Тоді він запропонував інше - викликав жінку на дуель. Бо малій дитині для подальшого життя потрібно було, щоб хтось із цих батьків був мертвим.

Анна погодилася і вибрала зброю - зараз вони підуть на засніжені обвітрені скелі і лізтимуть двома немаркованими маршрутами без жодного страхування догори. Той, хто вернеться, залишиться з дівчинкою. Незважаючи на всі страхи, була впевнена, що лиш у такий спосіб переможе Франциска (вони зовсім не подумали, що можуть не вернутися обоє, і нічого нікому не сказали, залишаючи малу в колисці).

Ледве добрели снігами до скель. Зняли кожухи, випили по півпляшки джину, поцілувалися і рушили.

17. Франциск уперше мусив стати справжнім альпіністом (чи вперше мені вперше - подумав він). Тому злазив із вершини кілька годин; виявилося, що затверділий сніг навіть поміг йому - на голому камені він би не втримався. Йому було страшенно прикро, але поховати Анну він зміг лише в червні, коли сніг в ущелині розтопився.