БотакЄ

Тотальний диктант

У тридцятих роках двадцятого століття з’явився один анекдот, який треба було більше показувати, ніж розповідати. Отже. Був один єврей, який сказав, що все - тут (при цьому показувалося на голову і малося на увазі Мойсея, який вручив людству закон). Потім прийшов інший, який сказав, що все - у серці (Христос). Через багато століть їх заперечив третій єврей, який сказав, що все - в кишені (Маркс), а невдовзі четвертий єврей заявив, що все - тут (показувалося на геніталії, маючи на увазі Фройда). І врешті тепер п’ятий єврей переконав, що все відносне (саме тоді теорія Айнштайна набула масової популярності)…

Мало того, що анекдот дотепно і лаконічно розкриває всю еволюцію пошуку абсолютної істини, він ще й дуже добре передає атмосферу міжвоєнної Європи, коли континент напружено шукав формули майбутнього після найбільшого зламу в свідомості суспільства - Першої світової війни. Якраз тоді формувалися основи того світогляду, того суспільного ладу і тих дійових механізмів, які ми називаємо сучасними цінностями і стратегіями (щоправда, для цього довелося перейти через тоталітарні режими і велику різню Другої світової).

Відтоді роль основи основ перепадала і нафті, і військово-промисловому комплексові, і комп’ютерові, й інформації, і комунікації, і таємним службам, і високим технологіям, і громадянському суспільству, і протистоянню цивілізацій, і мультикультуральності, і реґіоналізмові, і ґлобалізації, і сексуальній революції, і поверненню до природи, і виходові в космос, і навіть остаточному закінченню історії…

Врешті виявилося, що насправді ніщо не змінилося від прадавніх часів. І що б не слугувало двигуном, єдиною є мета: влада - з одного боку і споживання - з іншого. При цьому старий анекдот не втратив свого пізнавального значення. Тільки виявилося, що для того, щоби при сучаснім демократичнім світовім устрої задовольнити потребу влади і прагнення споживання, потрібно задіювати голову, серце, кишеню і геніталії одночасно. Зрозуміло, що при цьому все відносне.

Тож існує ще й така версія, що насправді головним двигуном влади і споживання (погодьмося з аксіомою, що влада і споживання - єдність протилежностей - неможливі одне без одного й одне для одного працюють) є сюжети, тобто автори всіх видів сюжетів - письменники, художники, філософи, музиканти, сценаристи, фотографи, режисери, дизайнери, модельєри… Кожен сюжет у сучасному світі - навіть звичайна рекламна фотографія, не кажучи вже про роман чи перформенс - є тенденцією, яка формує певний смак і естетику буття. За тенденціями однаково пильно спостерігають споживачі і владці. Для перших це єдиний сенс життя, для других - бездоганний засіб мати владу, задовольняючи споживача. Автори сюжетів перетворюються на посередників, котрі натякають одним і другим, чого хотіти, що робити, як реаґувати, як співіснувати. Таким чином вони перебувають на службі обох сторін, парадоксальним чином виконуючи роль тих, хто диктує, і тих, хто прислухається до диктованого, одночасно.

Драматизм ситуації полягає в тому, що навіть так звані незалежні автори не вільні від устрою світу, бо і найрадикальніша альтернатива чудово засвоюється як споживацько-владна тенденція. Інтриґою двигуном стає загадка - навіщо це потрібно одним, другим і третім. Проблемним залишається все те ж питання - як у цьому всьому бути самим собою?