БотакЄ

2

Попри те, що ця пора осені особливо надається до такого виловлювання найменших сезонних змін, що зробити їх значними подіями свого приватного щоденного життя надзвичайно просто, я все ж намагаюся не зауважувати багатьох деталей. Не тому, що осінь спричинює природний смуток, не через нелюбов до зими і зовсім не тому, що цієї осені є речі важливіші. Це лише дитяче намагання втекти від нагадування про щось таке, що тривожить.

Я завжди відчуваю цю невиразну тривогу перед радикальною зміною способу життя, яка, так мені здається, невідворотно відбувається двічі на рік. Цей переворот полягає в заміні відкритого простору на закритий, тепла на холод, лавок на ліжка, сандалів на черевики, соковитих плодів на сушені, вулиць на кімнати, салатів на картоплю і квашену капусту, білого вина на щось міцніше, цілодобових виправ на короткі переходи, відкритих вікон на опалення і навпаки.

Щоразу потрібний певний час, щоби згадати, як тепер треба буде жити. Щось подібне стається, коли народжується ще одна дитина, і здається, що ніколи не пригадаєш усього, чого зміг навчитися з попередньою.

У моєму випадку ці відчуття посилюються ще й балконом. Півроку він є для нас тим, що називається рідним домом, екологічною нішею, власною територією. Тут, між стінами будинку і заростями винограду, проминає наше життя, сюди приходять усі ті, хто нас відвідує. Життя на балконі визначає незиму.

Уже кілька тижнів лише на цьому балконі відбувається щось таке, що примушує мене відчувати додаткову тривогу. Не пов’язану навіть з тим, що, оскільки це є складником балконного життя, яке незадовго мало би перерватися, воно, можливо, нетривке і може скоро закінчитися. Тривога ця якась глибша.

На балконі М. вивчає чеську мову. Вона її вивчає, бо вміє вивчати мови, бо не знає чеської, бо чеська їй подобається. Мені теж подобається чеська. Коли виходжу на балкон, то любуюся її довгими і короткими голосними, що творять неповторну мелодику, накопиченням чотирьох приголосних у слові з чотирьох звуків. Мені подобається ця дитинність з потраплянням у наголоси, коли відповідаю на запитання, вичитані з підручника. Згадуються дивовижні дитячі чеські книжечки початку сімдесятих, неповторна графіка, яка тоді важила більше, ніж химерні віршики про те, що мав «дідечек колоточ і з’єв єго червоточ». Відтворюються переживання празьких робітничих пивниць і винниць, куди не заходять туристи. Намагаюся уявити, як ці речення міг вимовляти улюблений Грабал… Сама приємність. Жодних підстав для тривоги.

Але ж я за кров’ю на чверть чех. І я дотепер не знаю, чому не знаю чеської. Чому навіть не пробував її вивчити. Не знаю, чи моє цілковите українство не є у цьому сенсі тим відступом, яке мене дратує в українцях. Не розумію, чому по-дитячому втікав і утікаю.

Те, що мій дідо був моїм дідом лише рік, що мій тато народився пізніше, ніж той помер, і тато не чув жодного пестливого чеського слова, зовсім не означає, що він перестав бути і татом, і дідом. Зрештою, залишилися незаперечний генотип і цілком упізнаваний фенотип. Зрештою, навіть після своєї смерті дідо став причетним до українських історій, бо саме його деякий час енкаведисти вважали Робертом. Зрештою, з роками він видається мені все ближчим і ближчим.

І попри все я, виходячи на балкон, який скоро стане зимовим, не намагаюся запам’ятати жодного уроку з підручника чеської мови. Намагаюся не думати про зміну способу життя і відчуваю незрозумілу тривогу.