БотакЄ

5

Думаючи про те, яким я є, не можу не думати про тих, хто мене таким зробив. Не маю іншого виходу, як думати про своїх вихователів і вчителів. Відразу, як на якійсь груповій фотографії, в уяві з’являється кількадесят постатей. Коли ж часу на спогади є трохи більше, то до цієї групи долучаються нові й нові фіґури, рахунок їх переходить на сотні. Іноді вони тримають, як алегоричні скульптури, певні атрибути, що в найлаконічніший, найузагальненіший спосіб символізують основний дар, переданий їхніми носіями мені.

Розміщуючись довкола мене, вони переважно дотримуються хронологічного принципу. Так найправильніше, бо сперечатися про значення впливу не те що недоречно, але й безсенсово, адже навіть мені було б неймовірно важко встановити принципи пріоритету (бо ж знаю, що було кілька хвилевих зустрічей, чий внесок у моє виховання перевершував багаторічні спілкування з іншими вчителями).

Уявного фотографа мала би щиро тішити ця різнобарвна композиція з мудрих старців, химерних бабусь, гідних чоловіків, красивих жінок, малих дітей, небіжчиків і привидів, псів, котів, коней, птахів і рослин, святих і негідників, примар із затертими лицями… Не могла б його не здивувати і несумісність значної частини цього товариства. Але тут вони можуть миритися, бо всіх разом утримує моя вдячність.

Щодо мене, то чомусь завжди хочеться сісти біля тата. Хоча б тому, що ніяк не зумію вловити того, що в моїй школі життя зробило його таким важливим.

Насправді тато проводив з нами не так багато часу. Та й узагалі вдома він бував мало, нам постійно його бракувало. Але татові вдавалося вкладати у стислі епізоди якісь епохальні речі. Кількома реченнями, манерою рухатися, способом спілкування з найрізноманітнішими людьми, швидкісними розв’язками заплутаних питань, усмішкою, готовністю допомогти або здатністю відмовитися, особливою вагою слова. Зрештою, якщо говорити про декілька цілком конкретних знань, то саме він навчив мене квасити капусту і копати землю, доглядати яблуні і троянди, варити юшку й робити цибулеву салату, носити кастет і ліквідовувати непотрібні зайві записники, запам’ятовувати адреси й імена, ходити по горах і ловити рибу, робити кутю і пастувати підлогу, плавати й відчувати течії, пускати повітряного змія і розділяти чоколядку на всіх, витискати яблучний сік і маринувати помідори (дивно, але все це є тим, що я тепер найкраще вмію)…

Навіть усі татові подарунки передовсім були скеровані на певний досвід - годинник, багатолезовий кишеньковий ніж, електричний конструктор, ковзани, лижі, пневматичний пістолет, фотоапарат, токарний верстат, сокира, міні-більярд, ходулі, лук, турнік, тенісні ракетки, пристрій для випалювання, маленька хімічна лабораторія, мікроскоп, антикварна друкарська машинка, блок справжнього американського «Мальборо», бутля калинового вина, пляшка французького коньяку. Не кажу вже про виїзди в ліси і містечка, до Києва і Петербурґа, до Литви і до моря. Не кажу про тих кілька нічних розмов, коли з’ясовувалися напрями долі. Навіть після смерті школа не припинилася. Хоча б через упорядкованість усіх залишених справ, добрі спогади багатьох незнаних мені людей, хоча би через сни.

І все ж, підбираючи всі ці ключі до основного, мені здається, що за дверима одна особливість, один важкопридатний до формулювання урок. Він полягає в тім, що тато, чиє життя (за винятком арешту, табору, вислання, читинських банд) не мало нічого спільного з пригодницьким романом, умів трактувати його як письменник, якому навіть не потрібно писати. Сприймаючи світ як літературу, він міг витворювати власну щоденну якісну прозу - спостерігаючи, запам’ятовуючи, розставляючи акценти, нанизуючи епізоди, конструюючи діалоги, роблячи відступи, економлячи слова і комбінуючи речення, змінюючи фабулу і підбираючи персонажів.

Йому вдавалося не тільки жити всередині своєї прози, але й щедро поширювати її на глядачів, слухачів і умовних читачів.

Може здаватися, що у вихованні є речі потрібніші, але якщо я і маю якусь педагогічну мрію, то вона одна - хотів би зуміти передати своїм дітям трохи того відчуття, якого набрався від тата.