БотакЄ

Карт-бланш

Почуваюсь у Львові упривілейовано. Бо не мушу бути там завжди, лиш приходжу тоді, коли хочу, на стільки, на скільки хочу. А це змінює все. Місто Львів перетворюється на засіб задоволення бажань. Не мушу усвідомлювати його сутність і призначення. Не можу по-справжньому відчувати біль його ран. Увесь Львів стає попросту подарунком самому собі.

Я знаю, як він улаштований, знаю його хімічну формулу, знаю способи дії його структур на мої мозкові центри насолоди. І безсоромно цим користуюся. Іноді навіть не завважуючи людей, котрі живуть у Львові. Ідеальна міська структура тотального міста міст настільки повноцінна, що цілком вистачає порожньої нічної топографії. Хоч тут живуть найдорожчі мені люди, я найбільше люблю Львів безлюдний. Скажімо, недільний ранок. Це накопичення каміння на прекрасній земній поверхні дозволяє мені гратися (розумію двозначність цього слова) у неможливу в інших місцях світу гру. Дуже багато львівських фраґментів служить мені якимись такими фотографіями, в які можна ввійти, як у напівсні після головного пробудження, як у керованому в такому випадку сні. Як театр тіней, як дитяча експансія в улюблені ілюстрації, як кіномонтаж із використанням старої хроніки. Як накладання різних слайдів із двох діапроекторів на одній високій стіні великого львівського помешкання на початку вісімдесятих. Я спокійно сприйму будь-яку зневагу, але, з огляду чорно-білої фотографічності, дотепер найбільше ціную Львів саме сімдесятих-вісімдесятих років, коли кольорові вкраплення були настільки виразні.

І я залюблений у львівські декорації при тому освітленні, яке дещо деформує ясність бачення: вечір, ніч, вуличні лямпи, місячне сяйво, туман, осінній дим, паде сніг або дощ. Лише контури, напівтони й окремі вихоплені деталі. Непевність бачення і відносність пам’ятання.

Я граюся. Я граюся, пам’ятаючи, пам’ятаю, граючись. Я пам’ятаю окремі фраґменти, в кожному з яких - уся гра у Львів… І жодного разу не було добре однаково.

У схованому від вулиці подвір’ї по Коперника ріс великий каштан, за яким упізнавалися пори пір року. У квартирках першого поверху, чиї двері виходили на це подвір’я, майже ніколи не зачинялися ні вікна, ні самі двері. Верхні поверхи виходили на подвір’я довгими балконами вздовж цілого помешкання.

У тій квартирі щотижня ґлянцувалося підлогу сукняними ковзанами (в цьому не було й сліду фетишизму, просто уважність до перестарілого дерева, все робилося легко). Там було багато Труша і Новаківського. В книжковій шафі зі шкляними дверима та фіранкою було все те диво, якого не сміло бути. Починаючи від трьох томів УЗЕ, усіх записок НТШ, споминів галицьких політиків, бібліотеки красного письменства і так далі. Стародавнє бюрко, накрите зеленим сукном і шклом, належало Костеві Левицькому. Натомість відреставровані ґданський стіл і фотелі знайшли в середині вісімдесятих на смітнику біля палацу Потоцьких. Із балькона до вулиці можна було слухати й оглядати оркестри під час травневих фестивалів біля Потоцьких.

Поруч - цитаделя. Стежки, похилі галявини, елітні пси на прогулянках, продаж польських криміналів із валізок, пікніки на завалених стовбурах дерев, бетонні дзоти, паркан із колючим дротом довкола фортів, дуже багато омели, аличевий гірський сад над вулицею Колесси. Дуже добрий огляд для українських артилеристів у листопаді 1918-го на цілу львівську западину і протилежні гори - Високий Замок, лікарня Заремби, Кайзервальд. Цілозимові - аж дотемна - дитячі санні траси до Осолінеуму. Чудесний перехід подвір’ями (не втрачаючи висоти) аж до Національного музею (а тоді сходами через хімічний корпус і вихід над старим ботанічним садом).

Далі… Коротко.

Кам’яний поріг просто із зупинки на Руській. Дерев’яні сходи. Низеньке помешкання на піддашші. З вікон можна бачити меблі й порцеляну через вікна музею. Ліжко трясеться від трамваїв, а темну спальню час від часу освітлюють на півхвилі оргастичні сині спалахи на переходах трамвайних дротів. Вино під Високим Замком, як у лісі, тільки що видно зворотний бік дахів. Печериці в єзуїтському городі. Башти радіоглушителів у святоюрському саду. Ательє Новаківського, величезне французьке вікно, в якому йому мало не щодня позував святий Юр. Шоколадка, табакерка. Дружні черги по «Факел» і «Фільтр»-«Орбіту»-«Львів»-«Космос» (і все мало власний смак із заплющеними очима). А в гастрономі протязі - по масло, лише в суботу й дуже рано. Кава з молоком і рогаликом на Академічній. Кава з молоком і пиріжками на Коперника і Словацького. Стрьомний будинок по Мартовича. Убого-розкішний університетський санаторій-профілакторій на Герцена. Переповнений «Нектар» із мокрими рушничками після курки. Зверху - кава. Найкраще вийти з горнятком надвір і посидіти на латуннім поруччі під вітринами. Кава у «Дністрі», де тоді ще пахло якось закордонно. Старий університет. Ланци при в’їзді, чотирикутник коридорів, стародавні гербарії і мокрі препарати. Вечірні трамваї, розхитані від швидкості й порожності. Нічний черговий тролейбус аж із Левандівки. Обвітрений пішохідний міст із вокзалу до Левандівки. Різнокольорові промислові запахи Рогачки. Станція Підзамче, недіючі запасні колії. Підземелля на вокзалі. Любощі в різних місцях. Хризантеми перед входом на Янівський. Цвинтарні вогні на першого листопада. Канапки із сиром або ковбасою у «Кава-соки».

Що вже казати про стадіони, корти, лучні тири, молочарні, готелі, бібліотеки, музеї і картинні ґалереї, вілли, сецесію та історизм, улюблені дерева і церковні задвірки, де завжди було так добре, що аж є завжди.

Навіть не варто говорити про напрями вітру на різних вулицях, позитивні зміни, вазонки в під’їздах зі шкляними дахами і можливість ковзати всілякими ґатунками кістки (бруку) та цілуватися на сходах каплиці Боїмів. Ще й історія міських газет, перші плакати театру Курбаса, хор Вірменської церкви. Вінні Пух і всі, всі, всі.

Досить. Не можу стримати німецького синтаксису. Кожен має свій Львів. Один раз - жодного разу. Два рази - завжди.