БотакЄ

14

Я завжди вважав себе людиною, яка не має справжньої потреби щось писати. Те, що писав, писав не тому, що не міг не писати, а тому, що чому би й ні. Коли ж уже писав, то завжди відчував недовершеність написаного. Завжди волів це комусь розказати, бо знав, що оповідь буде значно ближчою до мого розуміння досконалої літератури, ніж написане. Врешті ніколи не почувався й не називав себе справжнім письменником. Можливо, тому, що люди, з якими найбільше перебував і яких найбільше люблю, зовсім не потребували цієї ознаки в мені.

Тому дивнішою є та ситуація, в якій я тепер опинився. Кілька місяців я маю жити в одній із краківських вілл, займаючись лише писанням того, чого би мені хотілося. Таких ідеальних умов для писання я не мав ще ніколи в житті, як ніколи в житті (за винятком військової служби) не був також так довго поза домом.

Звичайно, першого тижня про ніяке писання не йшлося. Я ж уперше був у Кракові більше ніж два дні. Можна й треба було насолоджуватися містом, переживати його пережиття, проживати свої переживання в ньому. Дивитися, ходити, спостерігати й слухати. А що найголовніше - знаходити й запам’ятовувати подібності, що визначають найсуттєвішу іншість, і відмінності, котрі зводять усе до тотожності.

У міському парку живе багато сов. Поруч зі стайнею з конями. Трохи далі - майже ворохтянсько-татарівська різьблена веранда з дахом, колишній тир для громади стрільців. Нічний клуб у помешканні на другому поверсі багатоповерхівки (вдень залізні жалюзі закриті, що уможливлює споглядати якусь турецьку красуню, наліплену на них). Велетенське поле без жодного дерева, вже ближче до передмістя. Район настільки гарний, що у Львові або Франківську на цьому полі вже вмістилося б ціле ґетто будинків покращеного планування. Натомість це поле є недоторканним, бо з нагоди 350-річчя битви під Віднем вождь держави саме тут приймав парад дванадцяти кавалерійських полків одночасно. Тепер тут вигулюють псів і хлопці гасають на роверах. Гарні дівчата, з тих, які би ніколи в наших краях не наважилися у своїх елеґантних плащиках усістися на ровер, їздять доріжкою вздовж поля.

На лавочці біля університету щоранку сидять ті самі два пиячки. Щоранку вони говорять про філософію й метафізику. Розмірковують про те, чи може Бог напитися, якби того захотів.

А ось цілий той ринок, костели й камениці, а щонайгірше - тлуми німецьких туристів, які інтенсивно фотографуються на тлі того, чого зовсім не розуміють. Молодші ж німці просто напиваються. Щоб напитися, їм досить пару моцних пив (переважно «Татра», мотто «найкраще пиво з наших ґуральських гір» написано такою неправильною польською, що таке ж по-гуцульськи в Києві сприймалося б як щось сербське чи македонське).

На Вербну неділю там усе більше схоже на Єрусалим. Жодних верб. Самі пальми. Так називаються патики, в дивовижний спосіб обмотані різним збіжжям і сухими зелами, що справді нагадує якусь стяту маленьку пальмочку.

У книгарні я нарешті наважився (бо нікого знайомого там не було) посидіти на дивані, попити кави й переглянути Кама Сутру у фотографіях. Не менш приємно бачити на полицях кілька томів українських романів.

Ще є кнайпа «Візаві». Колись вона була знаменита тим, що була осередком опозиції, ще у вісімдесятих, у часи військового стану, якого вони так вдало позбулися, незважаючи на табори інтернованих, убивство Попелюшка, польські (!!!) танки на вулицях польських міст, офіційні теленовини (їх читали диктори у військових мундурах, а більшість телеглядачів демонстративно виходила на ті півгодини цілими родинами на шпацер). У тому ж барі пили й офіцери тодішньої служби безпеки (пили чомусь не більше як п’ятдесят, але сім вісім разів денно). Тепер барменом там є чоловік, що заочно вивчає високий курс україністики. Перекладає з української, а на робочому місці безпомилково визначає, хто з відвідувачів є українським поетом, прозаїком чи есеїстом.

Треба ще встигнути зайти до якоїсь справді польської продуктової крамнички і купити літр вишневого міцного вина, бо незабаром Європа його заборонить.

Я знову повертаюся на ренесансну віллу. Довкола лиш сови й коні. Чомусь не відчуваю жодної радості від усіх міських переживань. Хіба втому молодого Бонапарта, який - добре пам’ятаю це зі школи - мав слабкість вивчати всі закапелки кожного міста, в якому доводилося бувати, бо, може, доведеться їх ще й штурмувати.

І тоді знову виявляється, що складнощі - лише в деталях. Усе найважливіше надзвичайно просте. Бачачи складні деталі, які могли би дарувати насолоду, не маю лиш одного. Бракує лише найважливішого. Про це все просто доконечно потрібно комусь принаймні розказати, якщо нема з ким співспоглядати.

З’являється перша мотивація до писання.