БотакЄ

Городниця на Дністрі

помідори між камінням

Якось так повелося, що коли говорять щось дуже загальне про Івано-Франківщину, на перший план завжди виступають як не гори, то принаймні передгір’я. Ми звикли до того, що так думають про нас, ми самі звикли до своєї карпатської орієнтації. Поза тим Городенківщина, Подністров’я настільки не подібні на презентаційні фотоальбоми Прикарпаття, що здається, ніби вони перебувають у зовсім іншому світі. Про це звичайно знають покутяни, для яких Франківськ так само є обласним центром, як і для бойків і гуцулів. Але, на відміну від Гуцульщини, випадкових мандрівників там майже не буває.

Село Городниця на березі Дністра належить до тих місць, у яких важко позбутися відчуття, як мало ти знав про світ перед тим, як нарешті сюди потрапив. Хоча вже майже місяць щодня їж городницькі помідори…

Дорога на Схід

Те, що Покуття існує насправді, що цей географічний поділ зовсім не абстрактний, що його можна вдихнути, побачити, доторкати, навіть не знаючи теоретично, де проходять лінії на фізичних мапах, стає зрозуміло відразу після Тлумача. Зникають ліси, з’являється обрій, в’їжджається у щось таке, що нагадує степ. Дорога подібна до колії на насипі, вона трохи вище, ніби на гребені, а з обох боків - безконечні хвилясті площини полів. Дорога стає вузькою і нешосейною. Дорогу стискають два ряди дерев, які стають виразно південнішими - акації, горіхи, черешні. Дорогою проїжджає так мало автомобілів за годину, що це здається неправдоподібним. Та й автомобілі якісь інакші. Видно, що навіть легкові задіяні в сільському господарстві.

Парадокс баченого і знаного полягає в тому, що присутність людей проглядається лише із слідів їхньої праці на полях - пшениця, овес, буряки і кукурудза цілком доглянуті. Натомість ні самих людей, ні їхнього житла зовсім не видно, як до того звиклося в передгір’ї. Нема хатів попри дорогу. Не видно жодних сіл. І це в місцевостях, де найкращий ґрунт, де густота сільського населення одна з найвищих в Україні.

До сіл ведуть польові дороги. І місця, де десь далеко між хвилями полів вгніздилися села, впізнаються за островами великих дерев і старих садів.

Потім відчувається зближення води. Їдеться вниз. Їдеться в ліс, який, як у козацьких піснях, є балкою біля Дністра. Це Незвисько. Перше село Городенківщини, затиснуте у вигині Дністра. У парканах чимраз менше дерева. Деякі брами попросту з цинкової бляхи. Над подвір’ями - виноград. На стінах хат - виноградоподібний розпис.

Від цього вигину Дністра до Городенки - лише поля, близькі дерева біля дороги і далекі обриси сіл у ярах. Іноді кущ полину на нерозораному лану виглядає як справжнє дерево, до якого поступово зближаєшся.

Це Покуття. Маленький окраєць Великої України між подрібненою Галичиною і лівим берегом Дністра. Тут інакші навіть тіла людей і їхні рухи. В людях тяжча кістка. Більші черепи, грубші руки, виразніші риси обличчя. Плавніші і втомленіші рухи. Нема гірської жвавості. Повільніша і не така пунктирна мова. А над полями, зовсім незважаючи на поодинокі автомобілі, літають лелеки і яструби.

Прикарпатські субтропики

Від Городенки до Городниці веде дорога, яка стосується лише Городниці, бо нею закінчується. Щоби туди дістатися, потрібно спочатку виїхати на підвищення, яке є високим берегом Дністра, а тоді різко з’їхати у вузький глибокий жолоб між тими дністровськими скелями і дністровою водою. Власне в цій шпарі, в цьому заглибленні розмістилася Городниця. Тут панує той самий субтропічний мікроклімат, який зробив свого часу Заліщики курортом загальноєвропейського значення.

У цьому місці кількість сонячних днів зближається до максимуму. Село Городниця не подібне на село, бо всі вулиці з обох боків обкладені кам’яними мурами і мурованими стінами господарських споруд. Пече сонце, але воно не мучівне, бо поруч велика вода. Дозрівають абрикоси. Перезріли вишні. Морва настільки солодка, що нею можна повноцінно пообідати. Дерев’яну церкву побудували, правдоподібно, гуцули. Очевидно, з привезеного дерева. Село пахне кропом, зарості якого панують на кожному подвір’ї. Практично немає людей. Що вони роблять - невідомо. Трохи дітей на порошній вулиці, які відразу розповідають про життя своїх батьків. Бус, що приїжджає з Городенки власне так, як написано у розкладі. Лише одноповерхові традиційні подовгасті хати. Вони найкраще утримують прохолоду. В державній крамниці - холодне пиво «Карпати», гривня сорок за півлітри. Шевченко з городницького пісковику. З того ж пісковику класичний пам’ятник загиблим у Другій світовій війні односельцям. Шістдесят осіб, змобілізованих совєтами. Поруч - чотирнадцять українських підпільників і партизанів.

Вуличками Городниці можна бродити вічно, всі вони подібні на складний вузол, пучки якого завжди переходять один в один. Правдиве місто в центрі Африки або на узбіччі Балкан. Надмірне сонце, висушена земля, вологе повітря, степові рослини - полин, тирса, шавлія… Кожна дитина намагається розповісти про хореографічну студію, котра прославила Городницю на всіх відповідних концертах у Франківську.

Трохи серйозного

На горі над Городницею розміщене давнє городище. В ньому представлені усі культурні праісторичні шари, починаючи від палеоліту. Від ХV до ХVІІ століття ця місцевість була тереном безперервного польсько-молдавського протистояння, межею католицької Європи й Османської імперії. Городниця лежить у смузі європейських помірних широколистяних лісів, представлених дубом, грабом і розмаїтими надрічковими заростями. Сучасна залісненість усіх цих типів становить сім відсотків. Упродовж двох століть Городенківщина є відсотково найбільше заселеною, найбільше селянською, найбільше українською територією Західної України. А виглядає майже порожньою…

Камінь і помідори

Камінь і помідори. Каміння під помідорами і помідори на камінні. Саме ці дві речі найвиразніше роблять життя Городниці неповторним.

Камінь росте тут завжди. У Дністровському березі шари червоного і білого вапняку утворюють якийсь безконечний масив, у якому містяться численні кар’єри каменоломні. Звідти мешканці села завжди возили і носили різновеликі плити і плитки, які супроводжували їх упродовж усього життя кожної хвилини. Можна без перебільшення сказати, що Городниця вимурувана і викладена, навіть закладена камінням. Мури, будівлі, паркани, криниці, величезні плити на подвір’ях, кам’яні хрести на цвинтарі, кам’яні лавки, кам’яні підставки під бочками, в яких збирається вода для поливання городів, стоси нарубаного каміння біля кожної хати, каміння, покладене в основу незаасфальтованих вулиць, кам’яні сходинки на стежках до річки…

Тут жили люди, які вміли по-справжньому обробляти камінь. Тепер їх залишилося дуже мало. Ліцензія на право розробляти кар’єри коштує 200 тисяч гривень. Майстри, котрі не можуть собі такого дозволити, поїхали до Франківська або до Іспанії. Ті, що залишилися, доробляють замовлення - артистичні надгробки, каміни і фонтани - із давновидобутого каменю. Їх майстерні називаються пилорамами. Ці пилорами особливі - на них ріжуть кам’яні плити. З нелінцензійним вирубуванням пісковику бореться міліція. Інтриґи, що снуються довкола сільської влади, стосуються передовсім каменеломень.

А помідори в цих субтропіках виростають між камінням. У селі, яке вже є природною теплицею, вони бувають двох ґатунків - вирощені під відкритим небом і позбирані в штучних теплицях. Величезні теплиці під клейонкою вміщають кілька тисяч помідорових кущів. Але потребують задіяності багатьох рук - усе це потрібно висаджувати, поливати, прополювати, удобрювати, підпирати і підв’язувати від лютого до травня. Щоби на початку червня збирати і возити до Франківська перші помідори, котрі коштують вісім гривень за кілограм. Ті родини, які займаються цією справою поважно, продають на базарі помідори тоннами. Помідоровий сезон перетворюється на зарібок, який дозволяє спокійно проживати решту року.

Помідори без накриття починають дозрівати щойно тепер. Хоча прибуток від їх вирощування значно менший, прихильники природного циклу почуваються відчутно спокійніше і впевненіше. Вони кажуть, що ніколи не вдаються до спеціальних чудес хімії, після використання яких можуть боятися, щоби власні діти випадково не з’їли помідора, призначеного на продаж.

Насправді вирощування помідорів, яке впродовж попередніх десятиліть визначало добробут Городниці, поступово стає менш популярнішим. Зрештою так, як і обробка каменю. З кожним роком зростає кількість селян, які виїжджають на заробітки до Іспанії і Італії. У тих, хто залишився, з’явилося більше часу, щоби ходити на Дністер (бо Дністер є Дністер, то не якийсь ставок - кажуть місцеві хлопці) купатися і ловити рибу, якої стає щораз менше через викиди з цукрових заводів…

Остання маршрутка від’їжджає з Городниці о шостій вечора. Вона їде лише до Городенки - виїжджає з кута світу. А там треба чекати чогось до Франківська. Фільм з вікна про дорогу на Схід прокручується у зворотному напрямі.