БотакЄ

До питання про інтер’єри

Наперед засвідчую свою повагу до людини, яка кілька днів тому задала мені запитання, про яке хочеться розповісти. Справді, не йдеться про неї.

Але кілька днів тому одна дуже добра журналістка з Києва запиталася мене про мою найкоротшу і найточнішу формулу домашнього затишку. Перед тим вона попереджала, що цікавиться передовсім дуже особистими речами. Питала про вік, дітей, ганебні вчинки, ім’я пса, всілякі захоплення і куховарства. Мені це подобалося. Бо вперше хтось хотів довідатися про такі штуки. Я навіть повівся цілком не у властивому стилі. Вона сама про це натякала. Казала, що її цікавлять і плітки, і причини їх відсутності. Отже варто було би щось вигадувати - не так правдиве, як ефектне. У таких випадках важко зорієнтуватися відразу. Якщо не маєш досвіду саме відповідей на запитання такого ґатунку, то все твоє життя, переповнене неймовірними перипетіями, може перетворитися на найнудніше інтерв’ю у світі (скажімо, роздуми про те, чому є таке поняття, як широка душа, але нема жодної згадки про вузьку душу. І що можна собі уявляти, говорячи, що це, наприклад, була жінка з досить вузькою душею). Між іншим, колись я був неприємно вражений таким інтерв’ю з музикантом, який мені дуже подобався. Розповідаючи про найекстремальніші випадки у своєму житті, він чомусь наголошував на ночі, коли його випадково закрили в зоопарку, і перелітанні з балкона на балкон на другому поверсі готелю у Монте-Карло. І це при тім, що закрили його не в клітці, він спокійно переспав ніч на лавці в зоопарку. Просто моторошно вили гієни і леви. І це при тім, що на других поверхах усіх готелів Монте-Карло перила балконів зроблені з каменю завширшки біля тридцяти сантиметрів. Але нехай буде, що це було йому найекстремальнішим. Це ж його життя. З такими відчуттями нема чого сперечатися. Якщо мені холодно, а комусь тепло, то мене не цілком обходить його арґумент, що людині не може бути холодно при температурі вісімнадцять ґрадусів, бо власне вона вважається температурою комфорту, і - що найважливіше - йому зовсім не холодно.

Але до запитання. Про найкоротшу і найточнішу мою формулу домашнього затишку. Відповів я дуже швидко і точно. Не знаю, наскільки коротко, невідомо, скільки таких формул прокрутилося в голові за кілька секунд. Але моя відповідь була виважена і невипадкова. Власне про це хочу поговорити (як то буває у всіх анекдотах про психоаналітиків). Бо знаю, що вона була відкинута як непотрібна.

Я наполягав, що для домашнього затишку передовсім необхідне взаємне пам’ятання про те, що потрібно робити життя одне одного, життя поруч, спільне життя цікавим. І все. Так буде найкоротше. І найкраще. А іншого виходу попросту нема. Я вже бачив прекрасні любові і співжиття, які лагідно померли тому, що стали нудними. І бачив драматичні зв’язки, котрі ставали незнищенними саме через присутність чогось цікавого. Зрозуміло, що не без взаємного старання, не без пам’ятання про те, щоби старатися, щоби…

Виявилося, що я попросту не зрозумів запитання. Йшлося про такий ґатунок домашнього затишку, як інтер’єр, колір стін, розмір ліжка, декоративні елементи, вікна на…

Не хочу нікого образити, не хотілося б говорити про «рай в шалаше», але впевнений, що найкоротша і найточніша формула домашнього затишку така: взаємне пам’ятання про те, що потрібно робити життя одне одного цікавим.