БотакЄ

Крутять жорна…

Тоді я ще не знав, наскільки серйозним є підґрунтя веселої пісеньки, яку дідо співав під час шаткування капусти. Мені було три роки, і співанка здавалася просто вдалим супроводом до ритмічного руху шатківниці. Пише Сталін до Гітлєра, мелють жорна, як холєра, Гітлєр єму відписує, що всі жорна конфіскує. А тоді - улюблений приспів, від якого легше стає рукам, які шаткують капусту на зволоженій її соком шатківниці: крутять жорна вправо вліво, бо їсти ся хотіло, б’ють шаблями вправо-вліво, щоб серце не боліло…

Шатківниця працювала, як ті леґендарні жорна і шаблі водночас. Головна зимова їжа перемішувалася з тим, що потрібно було серцю. Ми їхали санями ще далі в гори, до чоловіка, який позичав шатківницю. По дорозі назад заїжджали в примітивну каменоломню і вирубували чорний цупкий кусень підземної стіни, завжди змоченої плівкою підземних вод. Камінь був потрібний для того, щоби після всього притиснути капусту в бочці. Так, аби солений сік завжди накривав спеціальні дощинки (середні - прямі, бічні - коротші, але прямі, крайні - півкруглі, припасовані до форми дерев’яної бочки). Інакше капуста сохне і вивітрюється.

У місті вже було інакше. Замість бочки посічені головки накладалися у великий емальований баняк. У крамниці його називали виваркою. І каміння було річковим. Квасолеподібним і шорстким. З його пор запах і смак капустяного соку не вивітрювався через ціле літо. Тато зробив свою шатківницю. Точнісінько таку, яка була колись у його діда. Вона нагадує лавку. Шаткуючи, сидиш на одному видовженому її краї, притискаючи собою дубову дошку. Другий бік треба на щось сперти. А під ножі підставляється миска. Ножі гострі і припасовані так, що капуста січеться довгими тоненькими нитками. Двадцять осеней повторювалося одне і те ж. Я був підмайстром. Чистив радянську напівгнилу капусту. Мив її і четвертував голови, вирізаючи двома рухами чвертки качана. Роблення квашеної капусти належало до татових привілеїв. Через двадцять років він передав його мені. Разом зі своїм рецептом, від якого я не відступаюся, незважаючи на всілякі постмодерні рекомендації. Тільки капуста, багато моркви, сіль і кмин. На два дні кухня стає дивовижною фабрикою. Якимось таким місцем чоловічого єднання, яке важко пережити в інакший спосіб. Тяжка робота, радість напруження, особливі розмови, щоб серце не боліло. Малі діти стали моїми підмайстрами. Спеціальна миска - мірка, доза нашаткованого. Щоби не терпли крижі - її на підлогу, перед нею - на коліна. Один кулак солі від старшого. Перемішати і потиснути. Дві мої пригорщі тертої на найгрубшій терці моркви. Перемішати. Один кулак кмину від молодшого. Перемішати. З миски перекласти в баняк і щільно притиснути кулаками. І далі. Наступна доза. Добре це чи зле, але за десять років руки дітей страшенно змінилися. Тепер їм доводиться вдаватися до чуття, аби наша квашена капуста була виваженою. А кисне вона, як колись - три дні в теплому приміщенні. Держаком макогона і далі треба робити діри, щоби виходили ґейзери газів. Врешті - на балкон, де холодно. Зима знову буде безпечною. Їжа є. З цибулею і олією, до печеної картоплі, до вареної квасолі, до голого капусняка, до різдвяних пирогів, до кров’янки, до всього, що знайдеться. І для серця. Пишна вечеря для друзів. Кілька слоїків як подарунки…

Цікаво, що роблячи квашену капусту, ми завжди чули кухонне дротове радіо. І я не пам’ятаю, щоби від 1978-го до 2008-го воно говорило щось інакшого. Може, були якісь особливі повідомлення, але вони в кожному разі ніяк не вплинули ні на визначений ритм шатківниці, ні на святкову атмосферу роботи, ні на незмінний смак квашеної капусти.

А щодо пісеньки, то ні Гітлер, ні Сталін так і не добилися того, щоби жорна собі мололи. Інша справа, що серце поболює, а шаблі нема. Хіба що шатківниця.