БотакЄ

Не кричи: «Вовки!»

Кілька років тому вони ще жили на одному з найгарніших карпатських хребтів. У старезній справжній ґражді. Батькам було трохи за сорок. Мали трьох дітей. Старша донька вже пішла десь у доли до мужа і вродила першого внука. Середущий був у війську. Наймолодша жила зі старими. Ходила до останнього класу середньої школи. Слово ходила має тут особливе значення. Зі своєї високої гори вона щодня сходила майже десять кілометрів. Зворотний шлях був легший - бо догори, але довший - бо догори.

Вони жили так, ніби іншого світу нема. Все робили собі самі. Мали свою полонину, свою ґражду, свої коні, своє сіно. Збоку - трохи свого лісу. Свої сани, якими вниз і вверх можна їздити тільки по траві. Слизькості снігу коні не витримають, навіть якщо підпирати їхні груди своїми плечима (це вниз) чи впиратися руками у стегна, недалеко від підкутих залізом копит (коли догори). Вони постійно мали якусь роботу. Пасти коней і овець, доїти корів, робити будз, молоти його із сіллю на бринзу, садити, підгортати, вибирати горіхоподібну бульбу, рубати дрова, палити в печі…

Потому сиділи і напотемки лущили квасолю. Донька або ткала ліжники на стародавньому верстаті в кімнаті з дзеркалом, обставленим порожніми пуделками від популярних парфумів, або їздила на коні, обзираючи принагідно маржину. Взимку їх замітало снігом багатометровими завалами. Дощі заливали подвір’я. Блискавки били довкола вітрів, а вітри зносили блискавки поза хату. Палилося у печі навіть у спеку, бо треба варити кулешу. Кукурудзянку, цукор, горілку, муку, сиґарети варто було принести здолини завчасу, заки сніг не по груди. Теплу воду на цілу балію робилося так довго, що купатися не хотілося надто часто. Вітер і мороз, різка зміна температури від двору до печі випалили їх лиця і перепалили їхні руки.

Вони мали цілий світ. І найбільше не хотіли не могти бачити щодня свої любі гори.

Найбільше мене дивувало те, що їм ніколи не було нудно. Що вони ніколи не змучувалися говорити ніжно одне з одним. І щодня могли розказати собі щось нового і цікавого.

Вони були незламними і беззахисними. Незламними у своєму світі. Беззахисними, якби довелося зіткнутися з чимось таким випадково брудним, яке ми сприймаємо як норму.

Вони жили в умовах, які європейські спостерігачі визначили б екстремальними і непридатними для гідного життя. Але ж вони самі були настільки гідними, що…

Я питався у них про їхні труднощі і клопоти. Вони надто довго думали, не знаючи, що це означає. Нарешті - змушені щось відповісти - сказали: лише якби прийшов вовк. А більше нічого такого.

Тоді вони ще не знали, що цілу їхню полонину хочуть викупити за дуже велику винагороду.