БотакЄ

4.

З раннього дитинства я знав, що нема кращого способу відразу і надовго поліпшити власне життя, як маловмотивований з першого погляду, але насправді добре вирозумілий виїзд з рідного міста в якесь інше місце. Так, щоб потратити на поїздку лише один день. Так, щоб не бути в рідному місті не більше одного дня. Дитячі виїзди з татом за місто, шкільні осінні поїздки в ліс, пропускання школи через приїзди в гори, таємні відвідини Львова…

Пізніше я довідався про інші речі. Про те, як у двадцятих роках американці, що мешкали в Парижі, перетинали Піренеї і цілий день пили вино й дивилися на кориду в Іспанії, як у тридцятих іспанці заїжджали в найближче від кордону село інфляційної Франції, щоб за одну дві гривні (один два реали) наїстися і напитися у доброму трактирі. Я бачив, як німецькі старшокласники приїжджали на вихідні до постсоціалістичної Праги і, незважаючи на одне з найгарніших міст у Європі, почувалися дорослими, отримуючи за зекономлені на сніданках марки всі скарби світу…

Знайшовся вільний день. Треба було знайти потрібне місце. Воно мало бути поруч. І воно мусило бути іншим. Якщо звести обидві вимоги в одну, то треба орієнтуватися на найбільшу насолоду пізнання - пошук аналогій та взаємних порівнянь упізнаваних іншостей. Для віднаходження іншості слід перетнути щонайменше два кордони - природний і людський, про державні тут не йдеться. Тобто, зміни в ландшафті і мовленні. З Івано-Франківська тепер на день вирватися у такий омріяний простір можна лише в один спосіб - перетнути Карпати, цілком виїхати з Галичини, потрапити в міфічну центральну Європу, сісти ввечері до потяга і ще перед світанком (коли їдеш узимку) вийти з вагона в Ужгороді. Не побачивши через ніч еволюції рельєфу - Бескидів, Боржави, Ґорґанів, Полонини Красної, Свидовця, не зауваживши Бойківщини, Лемківщини і Транскарпатії, прокинутися в місті, від якого все значно ближче - Карпати, Тиса, Дунай, Словаччина, Прага, Відень, Будапешт. Усе, крім Івано-Франківська і Києва.

Поїзд приїжджає пів на шосту. Навіть для Закарпаття, де все денне життя починається швидше, це ще надто рання година. Саме час оглянути ті місця, які найкраще виглядають без теперішніх людей. Для того, щоб зайти у старе місто, треба перейти через Уж. Річка посеред міста - одна з найкращих європейських вигадок. Через примхи течії гірської ріки місто століттями перескакувало з берега на берег. Тому в Ужгороді центрів кілька. Зрештою, всіх їх видно зі стародавнього замку на горі. Старезні вулички градчан, угорське середмістя, чеський парадний район. Видно радянські мікрорайони, рукави Ужа, величезні території старих одноповерхових вілл, карпатське передгір’я, горби з виноградниками та найновіші садиби на місці колишніх виноградників. Видно самі виноградники, сади, подвір’я, городи й окремі дерева. Відмінність у флорі тут перевершує навіть відмінності в архітектурі. В кожному дереві відчувається захисна роль карпатського хребта, який відгородив Транскарпатію від північно-східних холодів. На кожному кроці - те, що в нас є небаченим екзотом: маґнолія, тис, буксус, платан, персик, сакура, плющ, справжній каштан, абрикос. У ботанічному саду між замком і річкою перелік середньоморських, андських і персидських рослин ще більший - і нема сумніву, що вони колись вирвуться у це місто.

Ранковий Ужгород передбачає каву. Каву, якої неможливо випити в жодному іншому місті України. Оспівана львівська видається фальшивим напоєм порівняно з тим, що тут продають по сорок копійок бабці з китайських термосів на кожній вулиці. Ранковий Ужгород передбачає десятки сортів хліба і булок і ще різного іншого печива, яке неможливо назвати, користуючись рідною мовою.

Ранковий Ужгород знає місце, де чужинець зможе почути мелодику тих гір, які місто позбирало в собі. Місце, де співочі діалекти видаються радісним дитячим говоренням, а найпримітивніші щоденні діалоги угорською сприймаються як таємничі бесіди про щось страшенно важливе, де цигани цитують алхімічні трактати чи фраґменти оперет. У цьому місці збираються українці, угорці, словаки, русини, гуцули, росіяни, німці, бойки, євреї і лемки. А ще приїжджі з Львівщини, Румунії і Прикарпаття. Приходять сюди з чимось або по щось. Хоча насправді для того, щоби мови перемішалися так само, як і плоди, привезені з різних місцевостей. На продуктовому ринку в Ужгороді пахне півднем, куди прийшли купці з півночі, сходом, на якому знають захід, заходом, що живиться сходом, і північчю, яка обмежує і втихомирює південь. Крім безлічі іншого - неначе узагальнення транскарпатської кухні, - багато бринзи, багато паприки, багато коріння, горіхів та грибів. Багато вина.

Настає час спробувати те, що може бути причиною справжнього, не аматорського туризму. Наймолодше вино дозріло зовсім недавно. З того винограду, який ще кілька місяців тому перетворював кожну вуличку на духмяну печеру. Тепер чудесне вино, яке ще навіть не цілком позбулося газів, продається тут і там по п’ятдесят копійок за шклянку. На початку сезону особливо гостро відчувається різниця у смакові, зумовлена найменшими відмінностями в освітленні, удобренні, сортах, догляді, протягах, обрізуванні, вичікуванні, воді, відчутті, світлових днях і розі вітрів. Послідовність усіх видів вина, продеґустованих на ужгородському базарі, може створити ілюзію виконаної програми огляду недосяжних за один день визначних місць міста, яке одні автори подорожніх нотаток називали найкращим, а інші - найгіршим містом у Центральній Європі. Тим більше, що зимовий день короткий, а для того, щоб доїхати до Франківська вночі, необхідно встигнути на поїзд о сімнадцятій.

Залишаються спостереження, які не мають жодного стосунку до наперед прочитаної історії Ужгорода. І залишаються знання про дивовижну історію, не підтверджені жодними спостереженнями.

Залишається місто, відмежоване горами, якому ти не можеш бути потрібним. Залишається пам’ять про намір, потрібний тобі. Бо важко без усвідомлення досяжної можливості, хай навіть нею ніколи не скористаєшся.