БотакЄ

Ревнощі

Кожного разу, коли я починаю відчувати натяки на якісь ревнощі, кожного разу, коли чую історії про чиюсь любов і ревнощі, щоразу, коли бачу людей, чиє життя і психіку розкладає ця небезпечна ерозія, врешті завжди, коли чомусь думається про все це (також незрозуміла річ - іноді думається, а переважно ні, а чому думається про ці ревнощі - ніколи не відомо), то згадую собі, як їх називають поляки. Заздрість… Згадавши це, думала про цілі ті ревнощі вже зовсім інакше.

Бо заздрість. І що тут казати.

Заздрість нічого спільного з любов’ю не має, якщо не трактувати любов як відкриту чи приховану форму самолюбування. Але вона є, вона катує, нищить, убиває. Але вона може і тримати тих, кому вона потрібна. Навіть з катуванням, із самокатуванням.

Було би найпростіше стверджувати, що фундаментом ревнощів заздрості є таке сильне примітивне стихійне людське натуральне почуття, як відчуття власності, жага власності. Переважно так і стається. Однак ревнощі до минулого натякають на щось трохи глибше, складніше, значно прихованіше, системніше вибудуване і захищене численними рівнями безпеки з вишуканими кодами доступу, які, врешті, забуваються настільки, що стають примарами недоступу.

Йдеться про те, що існують речі, якими володіти неможливо, виходячи із звичної теорії власності. Бо йдеться про рівень концентрації всього світу в тобі самому. Йдеться про ступінь вільності дееґоцентричності. Щоби наважитися на аж таке, потрібно визнати не тільки свою неабсолютність. Треба визнати власну недосконалість. Тож системи самозахисту включають у більшості випадків реакцію заздрості. Заздрість як неспроможність. Неспроможність як страх. Страх як ревнощі…

Коли сліди чийогось минулого раптом переходять через твою пустку. Коли ти таємно і злісно відчуваєш, що не можеш запропонувати комусь, кого любиш, такої повноти буття, яку вона запізнала з кимось іншим. Очевидно, що йдеться не про те, що можна виміряти фізичними чи економічними показниками. І навіть не частотою зміни різноманітних вражень. Бо справа стосується лише повноти наповнення найпростіших підставових речей. Справа лише в тому, щоби змогти бути посередником між сонячним світлом і рецепторами її очей, між густиною води і подразненням дотикових клітин її шкіри…

Якщо дивишся у власну прірву і бачиш, що там нема кладки, якою би вона перейшла, бо ти не можеш цю кладку витиснути із стін своєї прірви, тоді з’являється заздрість не так до того, хто це колись міг зробити, як до неї. Яка пам’ятає, що щось таке ймовірне. Власне так народжується найхворобливіша заздрість, найболючіші ревнощі. Насправді той біль ні про неї, ні про того когось, ні про минуле, ні про майбутнє. Той біль про тебе.

Зрештою, він може - як усе отруйне, якщо вірити гомеопатії - стати лікувальним. Такою собі відважною самодіагностикою. Роби щось із собою, а не з нею і її минулим. Може, зумієш себе порятувати.