БотакЄ

Ґетто

Час від часу металевий корпус бронетранспортера, на якому працювала радіостанція, пробивав потужним зарядом електричного струму. Коли в цей момент влізалося із землі на драбинку, руки самі стискалися, а струм проходив усіма нервами, жилами й органами. Щоб урятуватися, треба було блискавично вивільнитися з обіймів струму. Не можу сказати, що мені таке подобалося. І було б неправдою заперечувати якусь дивну насолоду від таких струсів, коли на хвильку обривалося серце. Але найбільше вразила інша річ. Я гостро переконався, як позабар’єрне подразнення рецепторів може осяяти бачення. Бо під час цих шоків мозок не тільки стимулювався настільки, що не забував, що йому робити, але й устигав збагнути щось таке, що довгий час було поруч, яке мучило чи тішило, про яке думалося без думок. І раптом - під час удару - це щось ставало на місце. Замикалося коло довколоходіння, метафора освітлювалася блискавкою, якась частина світу отримувала своє справжнє ім’я, і так далі. Власне ця спресована насолода віднаходження одного слова чи одного фраґмента уявної фотографії, чи запаху, який нарешті означає те, що має означати, виявилася справді найпотужнішою. Майже тілесною, тільки назавжди.

Подібну насолоду я відловив кілька днів тому. Вона була саме таким шоком осяянням паролем. Ішлося, як не дивно, про Україну, про сучасну державу Україну і болючі відчуття, пов’язані з нею. З тим, що щось дуже принципове зовсім не так. Такі мої роздуми нагадували інші пережиття на броні - пекучий холод, коли примерзлу дактилоскопію відривалося від драбинки, а всередині броньовика крижаніли хліб і краплі води у власних кістках, і літній жар, від контакту з яким пахло паленим тілом.

І раптом - електрошок, осяяння.

Вона сама вимовила це слово. Спочатку я подумав, що це випадковість. Тоді вона ще кілька разів. І тоді - та ілюмінація, яка перевертає. Вона належить до тієї однієї десятої відсотка українського населення, через яку, власне, всі наші принципові нетакості. Вона перейнялася до мене симпатією і пропонувала витягнути з ґетто. Не поняв… Що за вигон? І блискавка, яка стала насолодою, бо все пояснила. Виявляється, так вони цілком серйозно і страшенно побутово родинно називають абсолютно всіх, хто живе в цій країні не на їхньому рівні.

Дякую за пояснення, можна перестати вже думати незбагненні речі, котрі відбуваються в країні. Закони співіснування з ґетто дуже прості. Нема навіть що аналізувати. Горілка, перепустки, подарунки, легко розстрілювати, ще легше навіювати, дешева робоча сила, несмак, руїни, привітання, листівки, плакати і часом бюлетені, діаманти, виміняні на консерви… Іноді звідти забирають маленьких дівчаток і хлопчиків, іноді - талановитих брехунів, які готові після повернення розповідати файні історії про те, як за парканом.

Інша справа, що коли є якесь одне ґетто, то все, що поза ним, перетворюється на дещо інше. Інша справа, що прийти до нашого ґетто ті інші бояться. І що територія кожного окремого життя є доволі обмеженою в будь-якому випадку. Але це вже називається буттям. А ґетто має інші пекельні ознаки - зневагу і переляк. Тож дякую за пояснення.