БотакЄ

Кафедра україністики краківського вокзалу

Через кілька днів ми маємо зустріч на кафедрі україністики Яґелонського університету. Не знати, чого від неї чекають краківські україністи. Правдоподібно, що чогось такого, що вони і без нас мають, або ще чогось, що їм цілком непотрібне. Найімовірніше, це нагадує ситуацію, коли хтось здалека приїжджає у власних справах до чужого міста, в якому мешкає ще дальша родина, з якою втратилися реальні контакти та передовсім відчуття спільності. Але і той хтось, і та родина почуваються зобов’язаними зустрітися - треба відвідати, треба прийняти, треба привітати, треба показати, треба розказати, треба згадати, може, потрібна якась допомога.

Звичайно, що зустріч відбудеться успішно. Всі будуть задоволені, що вона відбулася і що вже відбулася. Звичайно, що хтось буде зворушений, хтось захоплений, хтось розчарований, але нікому вона не завдасть ніякої шкоди, а навіть якось колись буде потрібною як урок, досвід чи спогад. Нам принаймні хочеться туди піти заради молодого шотландця, який вирішив вивчати українську мову в Кракові. Такий підхід до життя - без жодних раціональних причин змінити собі весь світ, вивчивши цілком дивацьку мову невідомого народу - викликає повагу (хоча і може бути свідченням того, що щось не так). Але тепер не про це йдеться.

З’ясувалося, що було б непогано принести на зустріч трохи нових українських книжок. Одного вечора нам дали знати, що пакунок із книжками передано водіям автобуса Івано-Франківськ - Краків і раненько треба його зустріти. Ми ще раз переконалися у довідці, що завтрашній автобус має прибути о сьомій годині. Щоправда, зауважила касирка, він може приїхати швидше або пізніше.

Про всяк випадок я був на вокзалі о шостій. Перевірив усі платформи і почав чекати. Вирішив не сідати, а постійно неквапливо ходити, ні на мить не втрачаючи з поля зору єдиний в’їзд для всіх автобусів. Так минуло шість годин. Тривожною була тільки перша, найдовшою - друга, третя була годиною просвітління. Аж після четвертої з’явилися легенька втома і неуважність до зовнішнього світу (що підтвердило мудрість військового закону про зміну варти щочотири години). П’ята година якось попросту випала. А шоста замість сподіваного відчаю подарувала дивовижне відчуття, що все у світі робиться правильно, хоч і день на день не схожий.

За цей час приїхало і від’їхало двісті автобусів. Своїх коханих зустріли десятки закоханих. Упилися і витверезіли гурми пиячків. Змінилися патрулі охорони, поліції, дорожньої поліції. Помер один бездомний. Затримали кількох підозрілих. Зібрався цілий загін маленьких пластунів із батьками, і ті відпровадили їх до гірського табору. Поснідали і пообідали касири та диспетчери. Кількадесят японців, німців і американців купило мапи Кракова (семеро з них, дивлячись на план, питалося в мене, як вийти з вокзалу).

П’ять різних псів по два рази покохали одну суку. Зневірена єговістка втюхала три «Вартові вежі», а хвора на рак бабця, яка з перших слів розпізнала у мені львів’яка, бо саме там народилася перед війною, назбирала дріб’язку на пачку сиґарет.

Я засмаг, трохи подорослішав і змужнів, зголоднів і перестав хотіти їсти, скурив неправдоподібно мало сиґарет, помолився за тих, про кого часто забував молитися, звик до себе, полюбив цей вокзал з усіма його людьми. Автобуса все не було, і жодні служби нічого про нього не знали. Я так хотів чекати далі. Дуже люблю, коли щось діється і відбувається, коли щось відчуваю, люблю щось знати. І давно вже не мав сильнішого переживання, ніж це чекання. Але треба було йти, бо на мене також чекали.

За годину перед вирушенням ми прийшли на вокзал разом. Приємно повертатися у близьке. Ще приємніше дарувати щось дороге. Приємно спостерігати повторення шести годин у відповідних шістьох десятках хвилин. Автобуса ніде не було, і його ніхто сьогодні не бачив. Ні в кого, однак, не виникало сумніву, що сьогодні о вісімнадцятій він вирушає від п’ятнадцятої платформи.

Щоби не доводити все це до абсурду, ми пообіцяли собі піти геть рівно о шостій. За п’ять хвилин до від’їзду автобус приїхав. Де він був цілий день, зовсім не цікавило кількох пасажирів, які з’явилися так само несподівано. Я привітався з нашим водієм і одразу ж отримав свої книжки, не треба було нічого говорити, не треба було навіть дякувати. Все ж я побажав щасливої дороги, що водій знав і без мене. Зустріч на справжній кафедрі україністики ми вже відбули. Та, де нам треба бути через кілька днів, напевно, якась фіктивна.